Автомобілі Антона Кравса та його супроводу поволі посувалися до Хрещатика під овації публіки. Їхали вони бруком, встеленим килимом квітів. Після всіх неприємних звісток і психічного виснаження генерал відчув різкий приплив бадьорості: хай там що, а з таким народом можна боротися до кінця.

На Хрещатику рух уповільнився, зате можна було роздивитися на цих дивовижних людей зблизька, побачити їхні щасливі обличчя, збуджені очі, що горіли вогнем нестримної радості. Кравс побачив стареньку згорблену бабусю, що, вклякнувши на коліна, била чолом до землі, зводила свої висхлі руки до неба, побачив щасливого чоловіка, який підніс високо вгору свого малюка, аби той роздивився на цей майдан і запам’ятав його на все життя; якийсь добродій у вишиванці дарував усім охочим жовто-блакитні хоруговки, напрочуд вродлива дама у сніжно-білій сукні й такому ж сліпучо-білому капелюшку роздавала цукерки, ще хтось розливав усім спраглим зельтерську воду.

Худенький хлопчина, який біля головної пошти чистив перехожим взуття, вигукував на весь майдан: «Ставте ноги на скриньку, шмарую задурно!» — а коли розчулені люди почали кидати йому гроші без чищення, хлопчина голосно попередив: «Беру тільки гривнями! Рублів і керинок не приймаю!»

Походжав у юрбі цікавенький скоморох із червоним носом-бульбою, одяг якого був у трьох кольорах — білий гостроверхий ковпак на голові, каптан синій, а штани кумачеві, і хто мав кебету, відразу здогадувався, що це ходячий московський прапор, барви якого цар Олексій Михайлович позичив у щедрих голландців, тільки переставив їх місцями на московському полотнищі — зверху біле, посередині синє, внизу червоне. Як-небудь, аби по-своєму, перетасував Олексій Михайлович кольори, в які тепер зодягнувся скоморох, але він, цей мартопляс, мав жалюгідний вигляд порівняно з колоритним гуцулом, котрий став улюбленцем майдану. Гуцул був у красиво розшитому кептарі, полотняних ногавицях, у новеньких личаках із задертими носаками, на голові мав крисаню з великою жовто-блакитною пір’їною якогось невідомого заморського птаха. Під пахвою у нього був томик Франка, в зубах — коротенька файка, на плечі сиділа стара обстріпана ворона, надута, наче їй чимось не вгодили. В обох руках гуцул тримав по револьверу, можливо, бутафорному, бо крутив їх, надівши скобами на вказівні пальці, так швидко, що вони мерехтіли, наче млинки. Не виймаючи з рота файку (руки ж бо зайняті), гуцул наспівував чудернацьку коломийку:

Як тільки гуцул розспівувався, сонна, надута ворона на його плечі враз оживала, розправляла обстріпані крила й підкрякувала своєму господареві:

— Кря-а-а-а!! Тр-р-р-р-р-и! Тр-р-р-р-р-идцять!

Вражені люди аплодували, гуцул на всі боки підморгував, ворона ж на його плечі так само сиділа надута, мовби переповнена почуттям якоїсь особливої воронячої гордості.

Дивно було, що це ніким не кероване стовпище люду дотримувалося бездоганного порядку, ніхто нікого не штовхав, не наступав на ноги, не хекав у потилицю, ніби всім керував якийсь вищий інстинкт, що прокидається в людях у час великої спільної радості й надії.

Хоча, по правді сказати, не було тут аж такого єдиномислія, якого благав у Бога Тарас, котрий теж споглядав Думську площу з портретів, придивлявся, що воно діється на його Козиному болоті й хто чим дихає. Було тут усякого брата, і навіть тоді, коли автомобіль генерала Кравса повернув із Хрещатика до Думи й натовп розступився, даючи йому дорогу, — до машини підбіг якийсь екзальтований молодик і, показуючи рукою на Думу, закричав:

— Не вірте тим єзуїтам!

Генерал Кравс завважив, що та маса людей, яка відступила перед автомобілем праворуч, відрізнялася від тієї, що була по ліву руку. Праворуч над людськими головами здіймалися російські трикольорові прапори й не чулося звідти ніяких овацій, а ліва частина площі цвіла жовто-блакитними стягами й здригалася від тисячоголосої осанни. І тут два табори, подумав Кравс і напружився від раптової тиші, що впала на площу.

Він побачив, що всі повернули голови до вулиці Інститутської. Там, на її крутосхилі, у скісних променях передвечірнього сонця з’явилося видиво, яке найбільше вразило поручника Гірняка. З печерського пагорба, де ще недавно було безлюдно й порожньо, з мертвого міста до Хрещатика рухалася строката, розцяцькована процесія.

Попереду на низенькому, схожому на віслюка коні їхав старий російський генерал, груди якого були так густо обвішані орденами, наче він зодягнув кольчугу. У правій руці генерал тримав невеличкого російського прапора, який начебто й не личив поважному воєначальнику, він тримав його наче свічку. Услід за генералом пішки ступали чотири священики в золотих ризах, один із них ніс великого позолоченого хреста, а троє високо здіймали багряні церковні корогви.

За ними йшов церковний хор на чолі з дияконом і голосно, голосніше, ніж годилося б церковному хору, співав «Боже, царя храні». Замикав цю процесію кінний конвой із кількох офіцерів у золотих погонах та відділу кубанських козаків у червоних черкесках. Черкески були добротні, а от погони у рядових денікінців, теж червоні, мали жалюгідний вигляд. Не суконні, а тоненькі й вим’яті, наче вони їх наспіх повирізали ножицями з жіночих спідниць. Один офіцер навскіс тримав древко великого російського прапора, аби його полотнина була розгорнута й помітна здалеку. Ця різношерста компанія спускалася вниз дуже повільно, узвіз був такий крутий, що коні кумедно присідали на задні ноги.

У лівій половині натовпу, якщо дивитися від Думи очима архістратига Михайла, прокотилося радісне збудження, дехто поривався до величальних привітань, але не з руки було перебивати церковний спів, тим більше гімн «Боже, царя храні», тож лівий табір Думської площі благоговійно чекав наближення процесії, а правий вороже наїжачився й загудів обурено. Однак і ті, й ті знов позадкували, даючи дорогу пістрявій процесії, яка прямувала до міської Думи.

Не доїжджаючи до парадного входу, серед площі, російський генерал натягнув поводи, кволо махаючи прапорцем до тієї половини натовпу, де він одразу впізнав своїх. До нього підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажею бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася його обціловувати від носака до коліна. «Спасітєль ви наш роднєнькій», — голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», — втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом.

До нього підкотився ще якийсь черевань у білій косоворотці, підперезаній червоним шнурком, але генерал суворо підняв руку долонею до натовпу, мовляв, годі, давайте без панібратства, «гаспада харошіє», і рушив до Думи. Тут на його шляху стало два козаки з рушницями й шаблями — вони зненацька вихопилися з натовпу, видно, повстанці, і Миронові навіть здалося, що він їх десь бачив.

— Далі прохід заборонено! — сказав козарлюга із засмаленим, як горщик, обличчям. — Розвертаємо дишля!

— Я вас нє панімаю, — насупився генерал. — Аб’яснітє на чєловєчєском язикє, в чьом дєло?

— Тут управа української столиці! — пояснив засмалений. — Стороннім вхід заборонено.

— Ми только хатім павєсіть наш флаґ, — сказав генерал. — В чєсть взятія Кієва. Вот і всьо.

— Київ звільнила українська армія, — стояв на своєму засмалений. — Чужим прапорам тут не місце.

— Я вам пєрєвєду, вашє прєвосходітєльство, — підбіг черевань у косоворотці, підперезаній шнурком. — Он говоріт, што проєзд воспрещьон, потому што Кієв захватілі галічанє. Но ето же чушь собачья! Ви проєжайтє і водрузітє флаг, вєдь етава трєбуєт народ!

Ще ціла купа людей з лівого табору накинулася на козаків з лайками та прокльонами, мовляв, як ви, сіра голото, розмовляєте з генералом, чи вам повилазило, хто перед вами, народ вимагає пропустити його, а ви, хохли необтесані, вперлися, як барани, і псуєте людям празник. Стара діва з розмазаною на лиці крейдою штурхала гострими кулаками засмаглого козака під ребра, щипала його, називала «чьортов гуцул», не відрізняючи наддніпрянця від галичанина.