У свої перші берлінські вихідні Наталка дозволила собі вихилити кухоль смачного пива. Погода була гарна, весняно-щаслива, берлінці засідали цілими сімействами, незважаючи на пізню годину, за дерев’яними столами на вузьких вуличках. Перехожі мало не штовхали їх у спини.

Жінка відчувала запах бажаної свободи й думала: «Не повернусь додому нізащо». Відсьорбнувши світлого терпкого елю, захмеліла враз, від чого повіяло сумом, ностальгією та спогадами про дім, а надто про свою мрію — дитину. «Ні, звичайно, повернусь… Мені ж необхідно взяти з дитячого будинку малюка», — довго вимовляла подумки цю фразу, зрозуміла, що трохи очамріла від пива, та й ноги гули скажено, а треба відпочивати, готуватися до великих битв на нивах прибиральництва… Почовгала додому, залишивши на столику п’ять євро за випите. Йти було недалеко, бо ж сиділа вона на затишній Кольвіцплац. Діставшись до свого помешкання, завмерла від здивування. Вдень не помічала, що п’ятиповерхівка, де знаходилася її квартира, незвичайна. Східна, позбавлена вікон стіна була пофарбована зеленим, і по ній… ходили… корови. Так-так, на вигляд справжнісінькі корови. Три рябі корови з вим’ям. Стадо йшло вгору, до неба, по стіні, сюрреалістично підсвіченій знизу. Наталя подумала, що вона втратила азимут. Навіть майнуло: «Перепила», — але за спиною в неї почулося:

— Контемпорарі арт.

Двоє туристів із путівниками тицяли у сторіночку пальцями, тоді, либлячись на всі зуби, роздивлялися корів, повертаючи голови, і знову повторювали ритуал тицяння в книжечку. «Сучасне мистецтво», — переклала Наталка, вона-бо вже нахапалася й англійської, блукаючи Європою. Жінка сповнилася гордості, що мешкає в такому визначному будинку, позіхнула й подалася до під’їзду… де й була заарештована.

— Ти хто? — запитала старенька сивочола німкеня. Гострим поглядом примружених очей просканувала Наталю.

Стара чатувала біля входу до будинку. Щойно українка набрала перші цифри коду, фрау влаштувала їй допит. Довелося Наталці довго пояснювати, що вона сестра Надії, яка жила в двадцять третій квартирі. Тепер, мовляв, я тут житиму, бо Надя подалася додому, там у неї коханий і таке інше. Українка все очікувала, що німкеня її спинить, бо ж чути це белькотіння на жахливому есперанто було нестерпно навіть самій Наталці. Та бабця виявилася стійкою.

— Гут[41]! — сказала нарешті й розпливлася у м’якій усмішці. Тісненько взяла Наталю під ліктик і повела сходами. У старому будинку не було ліфта, і бабуся всю дорогу торохкотіла, що це лише на краще. — Я живу на другому поверсі. Заходь, коли матимеш час.

Наталя знітилася, чого б це їй ходити по сусідах, але змінила свою думку на наступному бабиному слові:

— Я не дуже знаюся на твоїй мові, але хочу вчити. Надя мені помагала. То й ти будеш?

— Добре! З радістю! — вигукнула Ната. Їй закортіло поцілувати сиву жінку, мабуть, знову те кляте пиво. — А як вас звати?

Німкеня рефлекторно озирнулася.

— Вас? — запитала.

Ната не зрозуміла, чи то стара, перейшовши на німецьку, питає: «Що?», чи українське звернення на «ви» їй не до вподоби.

— Я — Наташа, а ти?

— Я — Хельга.

— То це ви та фрау, котрій потрібно платити за квартиру? — насилу склала речення жінка. — Надя казала зайти в п’ятнадцяту до фрау Хельги, вона і є хазяйка.

Стара спинила словесний потік:

— Звертайся до мене Хельга, без фрау, прошу. А ти — Таша. Недобре зватись Наташею тут.

Чому це недобре — зватися так, як її назвали батьки, Наталці не відразу стало зрозуміло. Лише дійшовши до свого поверху, второпала, що зазвичай Наташами на Заході кличуть повій. «Таша, то й Таша, я не проти, — подумала, вклавшись на голе ліжко. — Треба на блошиному ринку купити постіль… Там, на Тіргартені, коли проїжджала на метро, під містком бачила ряди…» — наказала собі, засинаючи.

Уві сні всміхалася, снилося, що вона танцює свій улюблений джайв, а на руках тримає кучерявого маленького синочка. Її питають друзі й рідні: «А дочка де?» — «З татом», — відповідає.

…Ідилія…

Понеділки

До холостяка Гюнтера Джачека діставатися було доволі легко. Убаном до Фрідріхштрассе, західної її частини, тоді декілька кварталів в обхід задвірками. Можна було б скоротити шлях та перескочити через центральну вулицю, але надто вже, на сталу думку Таші, вона сама дисонувала з аристократичною Фрідріхштрассе, якою снували заклопотані «вершки суспільства».

«У своїх лахах стану всенародним посміховиськом. Не вистачало ще лякати німецьку еліту. Обов’язково згодом куплю щось елегантне», — будувала плани на майбутнє, щиро всміхаючись якомусь німецькому дідові, що чалапав навпроти. З першого ж дня у Німеччині Таша змінила загальмований ритм, у якому жила в південних країнах (ймовірно, через спекотний клімат), на вельми прискорений. Кров, що з невідомої причини ганяла по жилах зі швидкістю звуку, примушувала серце битись активніше, а ноги самі вистукували дрібною шрапнеллю чечітку по асфальту, коли хатня робітниця йшла на роботу.

Гюнтер зустрів Ташу надворі, тупцював, озираючись навсібіч, скоріш за все, запізнювався на роботу — в одну з міських лікарень, де працював асистентом хірурга. Про це повідала Таші Надія. Таша підійшла до молодика, який на ходу простягнув їй ключа й поспіхом випалив:

— Я усе написав… Ключ… Код: два три чотири два… — і помчав, махаючи правицею, до таксі, яке проїжджало поруч.

Ключ так і залишився у Таші. Джачека вона бачила раз на півроку, а може й рідше, та й то за неофіційних обставин.

Квартирка на Йоганесштрассе мала доволі незграбний вигляд. Дві спарені кімнатки. «Тю!» — подумала, добряче роздивившись апартаменти медика.

Коли він уперше приймав Ташу задля знайомства, вона зовсім не встигла роззирнутися довкола, а зовнішній вигляд молодого модника, його мелодійний голос та постава прикували тоді увагу жінки більше, ніж планування та вмеблювання оселі.

— І оце все?! — кинула питання у порожнечу кімнат і взялася читати каракулі роботодавця.

Розшифрувала нашкрябане у стовпчик: «Посуд, прасувати, прання, прибирання, полити квіти, вікна, дякую». На столику червоніли три купюри по десять євро.

Ташина праця оцінювалася у вісім євро за годину. Такса перейшла їй у спадок від попередньої працівниці. «Добре!» — подумала молодичка, бо ж працювати у Гюнтера вона мала три години, а він відвісив аж тридцятку, хоча мав би лише двадцять чотири. Понеділки Таша мала ділити між Гюнтером та Вернером, якого ще не бачила. Отож одному три години, іншому ще три.

Жінка взялася до роботи, іронічно зауваживши, що тут зовсім немає що впорядковувати. Понишпорила закутками, назбирала повний кошик брудного шмаття. Запустила машину і взялася до прибирання. На підлозі лежав добротний ортопедичний матрац із шовковою білизною. Таша спеціально перевірила спочатку пружність матрацу, а тоді написане на етикетці постільної білизни, чи це, бува, не синтетичний замінник. Ні, чорним по білому зазначалося: «Silk[42] 100 %». Тобто ці простирадла кольору червоного вина коштували неабияких капіталовкладень. «Оригінальний суб’єкт!» — думала собі прибиральниця. Таші було цікаво з речей довідуватися про їхнього хазяїна. Отже, матрац із гладенькою білизною Таша застелила не менш розкішним, гаптованим на східний манер покривалом.

Будинок, у якому жив лікар, був старим, із високими стелями та ліпниною. З орнаментної розетки у центрі жовтавої стелі звисала чорна мотузка з голою лампочкою. «Дисонанс!» — вголос прорекла робітниця, беручись за пилосос. Цей винахід людства виявився поламаним. Хоч як намагалася українка полагодити техніку, у неї нічого не виходило. Наостанок вона з пасії[43] дала копняка кругленькому пилососу, поскакала на одній нозі, тамуючи біль від удару, та випхала недоладний пристрій на балкон.

У ванній кімнаті, яка з першого погляду викликала в українки напад сміху, знайшла щітку і взялася нею підмітати. У дальньому кінці ванної кімнати, якщо можна так назвати трубу завширшки не більше метра, а завдовжки десь зо п’ять, було прилаштовано душову, відділену від іншого простору квітчастою китайкою, вщент укритою пліснявою. Клейонка сумно звисала з напівобірваних кріплень і плакала краплинами води, що потихеньку стікали цівочками донизу. До стіни десь посередині п’ятиметрівки було прип’ято унітаза. Як хазяїн всідався на нього, для Таші було загадкою. Адже Гюнтер був набагато вищий за жінку, отже, й ноги в нього мали бути довшими. Таша сіла, коліна впиралися в стінку навпроти. «Цікаво було б подивитися», — подумала, встаючи й відчайдушно тішачись. Ще за два метри, аж біля дверей, на рівні Ташиних грудей було причеплено умивальник. Чому саме на такій висоті — для українки залишилося ще однією таємницею. До дзеркала, яке висіло над умивальником, Таша взагалі не дотяглася, лиш бачила в ньому свою маківку.