Санта-Катарина з’єднується з материком довжелезним залізобетонним мостом (якщо бути точним, то мостів насправді два, вони лежать паралельно один одному, просто один з них дуже старий і зараз не використовується). По обидва боки від мосту, і на материку, і на острові, розкинулось містечко з грецькою назвою Флоріанополіс [60]. Континентальна частина міста — це промислові райони, тоді як острівна частина є типовим колоніальним містечком.

Фактично, Флоріанополіс — єдине повноцінне поселення на Санта-Катарині. По всій іншій території розкидані більш-менш самостійні хостели, готелі, ресторани, диско-клуби, котрі гуртуються навколо одного із сорока двох пляжів острова або ж на березі внутрішнього озера під назвою Лагуна Консейсан (Lagoa de Conceicao). Незважаючи на таку відособленість деяких кварталів, усі будинки на Санта-Катарині формально належать до Флоріанополіса. Забудованих «острівців» надто багато і при цьому вони надто малі, аби кожного нарікати Власним ім’ям. Навіть якщо ви відпочиваєте в самотньому замизканому бунгало на Praia Solidao [61] за тридцять п’ять кілометрів на південь від справжнього Флоріанополіса, на поштовій адресі все одно писатиметься «Санта-Катарина, Флоріанополіс».

Я обрав Санта-Катарину для відпочинку після виснажливої та насиченої пригодами подорожі, плануючи провалятись кілька днів на пляжі. Після двох тижнів, проведених у насиченому задушливими випарами Пантаналі, це було вкрай необхідно.

Автобус приїхав на Санта-Катарину за годину до полудня. Я спав усю дорогу від Фоз-ду-Іґуасу, котра зайняла трохи більше тринадцяти годин.

В туристичному офісі, що втиснувся у крихітну комірчину на автостанції Флоріанополіса, я розпитав, де краще зупинитися, так, щоб не дорого і водночас не дуже далеко від основних пляжів. Молодий працівник, старанно вимовляючи англійські слова, порадив мені кілька хостелів на західному березі Lagoa de Conceicao. Звідти можна пішки дістатися до трьох найвідоміших пляжів Санта-Катарини: Моле, Жоакінья та Барра-да-Лагоа. До найдальшого — Барра-да-Лагоа — треба тюпати хвилин сорок, інші два лежать значно ближче.

— Крім того, від запропонованої нічліжки ходять чимало автобусів на південь острова до безлюдних пляжів. Раптом вам захочеться побути на самоті, — закінчив хлопець.

Я подякував, забрав у нього карту і заскочив у маршрутне таксі, котре менш ніж за п’ятнадцять хвилин доправило мене до пункту призначення.

Хостел виявився цілком пересічним. Від океану його відділяла низка скелястих пагорбів та піщаних дюн, що обрамляли Lagoa de Conceicao зі сходу. Щоправда, кімнати були чистими та дешевими.

Заселяючись, я звернув увагу на неприродну тишу в коридорах будівлі. Складалося враження, що мандрівний гуртожиток безлюдний. Порожнеча та безмовність спантеличили мене, адже за кілька днів наступало католицьке Різдво, і, наскільки мені було відомо, в цей час на острів мусила наїхати ціла купа народу, як з Бразилії, так і з інших країн Латинської Америки та Європи.

Зайшовши до своєї кімнати, я роззирнувся. Переді мною стояло троє двоповерхових ліжок, половина з яких пустували. На інших трьох, укрившись легкими ковдрами, голосно хропли троє молодих чуваків. На підлозі валялись розкриті путівники, шкарпетки, кросівки, чийсь рушник, туалетний папір та пластикова пляшка з шампунем. Я зиркнув на годинник. За чверть дванадцята. «Коли ж вони полягали, — подумав я, — якщо опівдні все ще відсипаються мов ховрахи?».

Обережно закинувши наплічник на одне з вільних ліжок, я вийшов з кімнати. Нехай хропуть — не буду заважати.

Я спустився назад, зайшовши в хол на першому поверсі, і несподівано звернув увагу на речі, які раніше чомусь не помічав: круг мене лежали чиїсь наплічники, брудний велосипедний шолом, порожні банки з-під пива та інший мотлох. За спиною пролунав тихий, але неприємний скрип дверей. Я обернувся, зустрівшись поглядами з сильно підпухлим, пом’ятим і страшенно заспаним бекпекером. Вийшовши зі своєї кімнати, він підсліпувато кліпнув на мене, затим проскрипів «хело!» і почовгав у туалет.

«Значить, люди все таки є», — зазначив я.

Після того, як заспаний незнайомець зник у ванній кімнаті, в хостелі знову запанувала цупка тиша.

Я стенув плечима, встромив руки в кишені і почовгав на відкриту терасу. До веранди вів коридор, що проходив через запустілий бар та продовгувату залу з двома більярдними столами. В проході я несподівано відчув, як мої ніздрі лоскоче вельми неприємний кислуватий запах. Я не міг встановити його походження, але він нагадував мені щось подібне до… Колись у дитинстві я літав на куцому гвинтовому «АН-2» (його в народі називають «кукурузником» або «етажеркою»). «Кукурузник» літає повільно, через що цей літак є дуже чутливим до турбулентних повітряних потоків. Пригадую, під час одного польоту «етажерка» потрапила в кілька повітряних ям поспіль. Половину пасажирів (в тому числі і мене) знудило… Так ось, запах у коридорі чомусь навіяв мені спогади про дитинство, викликавши неприємні асоціації з салоном «закачаного» АН-2 після приземлення.

У більярдній я теж нікого не зустрів, зате на терасі нарешті побачив першого нормального і цілком притомного мешканця хостелу. Худий та кирпатий хлопчина сидів, підібгавши під себе ноги, і щось клацав на ноутбуці, що стояв перед ним на столі. Втім, незабаром стало зрозуміло, що незнайомець тільки на перший погляд видався нормальним, позаяк тільки-но я ступив на терасу, то відразу запримітив, що в бідолахи тугим бинтом перемотана вся голова — від вух та лоба аж до тім’ячка.

«Щось у дідька не так із цим місцем», — подумалось мені. Але вголос проказав:

— Привіт! Як ти?

Хлопець на мить відірвався від ноутбука і зацікавлено глипнув на мене.

— О, чувак, привіт! — а тоді несвідомо доторкнувся пальцем до бинтів на голові і, похитавши головою, непевно проказав: — Ну я, можна сказати, нормально. А ти, бачу, щойно припхався. Звідкіля ти?

— Я сам з України, а приїхав нічним автобусом із Фоз-ду-Іґуасу.

— Ясно… — якось безбарвно протягнув хлопець.

Судячи з того, що він геть не здивувався, з якої далечіні я причвалав, а також з його дивної дикції, чіткої і правильної, але геть не схожої ні на британську, ні на американську англійську, я зметикнув, що мій новий знайомий теж причалапав до Бразилії звіддалік. Можливо, з Австралії.

— Я, до речі, Макс, — зрештою відрекомендувався я.

— Стіві, — простягнув руку хлопець. — Я з Нової Зеландії. Дуже приємно познайомитись!

Південь острова Санта-Катарина

Не чекаючи запрошення, я всівся на стілець супроти Стіві.

— А я вже зустрічав одного новозеландця, — кажу, щоб якось підтримати розмову.

— Оу, справді, — невиразно хмикнув мій співрозмовник.

— Так. Його звуть Мартін. Але він уже полетів додому. Ви з ним часом не перетиналися?

— На жаль, ні, — Стіві говорив, не відриваючи очей від ноутбука.

— А де всі? — після нетривалої паузи спитав я.

Хлопець нарешті відхилився від комп’ютера і подивився на мене. Незрозуміло чому, він зморщив лоб і носа.

— Сплять, — коротко відрубав Стіві.

— Сплять?

— Ага. Вчора в клубі на північному березі була грандіозна вечірка. Понапивалися і хропуть.

— Он воно що, — все відразу стало на свої місця.

— Тільки я один не ходив, — ображено надув щоки новозеландець, — через оце, — він знову ткнув пальцем у бандаж на голові. — Ближче до другої почнуть потроху вилазити на сонце.

— І часто тут таке?

— Вечірки?

— Типу того…

— Ну, так… Десь через день. Це ж Санта-Катарина. Народ саме для цього сюди й приїжджає.

Мені схотілось заперечити, що я приїхав сюди зовсім не для того, аби валандатися по клубах, але в останній момент роздумав і промовчав. Навряд чи Стіві зрозумів би мене.