— Каймани нападають на людей?

Зрозумійте мене правильно: я міркував про те, що чим більше кровожерливих почвар я відшукаю у Пантаналі, тим більш героїчною вийде моя оповідь про бразильські мандри. Тому я подумки пообіцяв собі, що віднині й надалі в кожному зустрічному представнику ссавців, плазунів чи приматів намагатимусь віднайти потенційно небезпечні для людини риси.

Відповідь натураліста страшенно розчарувала мене:

— Ні.

— Невже навіть не кусають нікого? — зажурився я.

— Певна річ, якщо ти полізеш до крокодила обніматися, він тебе покусає, причому так, що забудеш, як маму рідну звати. Однак людей в Пантаналі катастрофічно мало, тож більшість рептилій просто не відають, що ми за звірі такі, а тому не ризикують наближатися.

Впевнений і беззаперечний тон Айлтона сповивав мене чорним смутком.

— Каймани належать до родини алігаторів, а алігатори, як відомо, найбільш флегматичні серед усіх інших крокодилів, — правив далі бразилець. — Вони від природи не агресивні. Крім того, на суші людина рухається значно швидше за найпрудкішого каймана. Пантанальський крокодил не настільки дурний, щоби ганятися за чимось, що бігає швидше від нього. А у воді плазунові вистачає дрібнішої здобичі. У нього, гадаю, немає ані найменшого бажання вовтузитись із двоногим шматком м’яса, який при цьому пручатиметься і страшно верещатиме. Має значення також розмір рептилії. Каймани рідко сягають у довжину більше 2,5 метрів. Це не нільський крокодил, який одним махом може перекусити людину. Тож ми для них — ніхто, не їжа і не вороги.

Від таких слів я геть похнюпився.

— Але це не означає, що кайман абсолютно безпечний для людини! — поспішив заспокоїти мене провідник. — Якщо його приперти до стінки, він, безперечно, атакуватиме, і з легкістю може завдати смертельних ран. Таке може трапитися, скажімо, коли хтось не помітить крокодила у воді і наступить на нього. Тому нам зараз треба бути особливо обережними.

Ми саме готувалися перетнути широку заплаву, де практично всюди вода сягала вище пояса. Переправа справляла моторошне враження. По-перше, вода була брудною. Далі ніж на десять сантиметрів углиб не вдавалось нічого розгледіти. А по-друге, уже у воді ноги раз за разом плуталися у корчах і тонули в підгнилому листі, котре товстим шаром покривало дно.

Перед тим, як зайти у воду, Айлтон нашвидкуруч вирізав собі з кущів двометрову жердину, якою акуратно промацував дно перед кожним своїм кроком.

Лаврентій, який уже давно зрозумів, що його костюм, м’яко кажучи, не пасує до навколишніх глухих і здичавілих декорацій, а парасолька лиш заважає просуванню, похнюплено тюпав назирці за мною, обережно розгрібаючи руками каламутну воду. Буцімто, коли він отак гребтиметься руками, вода стане прозорішою.

Почувши останні слова провідника, хлопець пополотнів:

— Тут зараз можуть бути крокодили?!

Ми спинилися. Заклякли посеред водоймища, обрамленого купками кущів. Олов’яна збаламучена вода плюскала під самими грудьми.

— І не один, — незворушно мовив натураліст, пробуючи ґрунт перед черговим кроком. — Чого стали? Йдемо вперед.

— А що треба робити, коли ти все таки наступив на каймана? — смикаю Айлтона за руку. — Можна якось урятуватися?

На той момент мені більше не хотілось кепкувати з Лаврентія. Для крокодилів, по-моєму, нема великої різниці, кого хрумати: чувака в дорогому пляжному костюмі з парасолькою чи когось у нормальній похідній екіпіровці.

Підсвідомо я опустив руки під воду і почав нишпорити ними навкруги, як і Лаврентій хвилину тому. Між пальцями сочилась мутна світло-коричнева рідина і більше нічого. Але в душу все одно проникав липкий неспокій, немов морозом сковуючи м’язи. Скаламучене непроглядне плесо могло ховати під собою що завгодно.

Бразилець стояв до мене спиною, витнувши палицю вперед і продовжуючи неспішно просуватись до протилежного берега. Не обертаючись, він промовив:

— Єдине, що ти можеш вчинити в такому випадку, це повалитися на крокодила зверху, міцно обхопити руками його щелепи і притиснути плазуна до землі. Тоді він не здужає завдати тобі шкоди.

Ми з Лаврентієм перезирнулися. Я не сумнівався, що провідник говорить щиру правду, але якась безглузда наївність у його словах шарпонула мій мозок. Я спробував вималювати в голові картинку: я бовтаюсь посеред заплави і випадково наступаю кайманові на лапу, крокодил у відповідь кусає мене за литку, після чого я гепаюсь на плазуна згори, намагаючись втиснути півметрові щелепи у землю. Навіть якщо мені пощастить, і в тому місці, де я підімну під себе рептилію, буде достатньо мілко, аби дозволити мені дихати, просто підіймаючи носа над водою, без відповіді лишається одне просте, але життєво важливе питання: що мені, бляха муха, робити далі? Адже ситуація виходить патова.

— Ти хочеш ще щось уточнити? — всміхаючись, каже Айлтон. Він не дивиться на мене, хоча, мабуть, і без того знає, що я отетерів.

— Е-е-е… звісно, так! Кортить дізнатися, як довго мені доведеться лежати в обіймах з крокодилом?

Гід кілька разів підряд потішно знизав плечима і ще раз посміхнувся, мовляв, хто його зна.

— І що ж тоді робити? — я спересердя ляснув долонею по воді.

— Не знаю, — чесно сказав провідник. — Можеш горлати про допомогу, поки хтось тебе не почує. Можна також спробувати домовитися з крокодилом.

Я насупився, показуючи, що жарт насправді вийшов зовсім не смішний.

— Я питав тебе цілком серйозно.

— А я теж не жартував. Знаєш, коли ти сідаєш у старенький літак, у якого неждано-негадано відмовляють обидва двигуни, тоді перед заходом на посадку тобі теж порадять гарненько пристебнутися, притиснути груди до колін і впертися руками у переднє сидіння. Хоча єдине, на що ти можеш розраховувати, — це милість провидіння. Ти запитуєш: що робити, наступивши на крокодила? Я кажу: не наступати на крокодила. Коли ж ти вже причавив йому хвоста, я даю пораду, котра за певних обставин може врятувати тобі життя. Але тільки за певних обставин. За будь-яких інших умов ти безпорадний.

— Я зрозумів, — говорю, заспокоївшись. — Це щось подібне до історії з пілотами пасажирських літаків.

— Ану розкажи.

— Та все просто. Комерційні авіалайнери надто великі і неповороткі, тож коли через несприятливі погодні умови, помилку пілотів чи якісь технічні негаразди літак завалюється у штопор, його практично неможливо вирівняти і повернути до нормального режиму польоту [40]. Відтак льотчиків не вчать, як виходити з штопора. Їх навчають, як у нього не потрапляти…

— От бачиш! — вигукнув Айлтон. — Ти все чудово розкумекав.

Невдовзі ми успішно вибрались із заплави. Вода й далі плинула і цюркотіла під ногами, однак глибина більше не перевищувала двадцяти сантиметрів. Кайманам просто ніде було заховатися.

— До речі, а ти знаєш, від чого помирають каймани? — аби розвіяти похмуру мовчанку, котра встановилася після останньої розмови, мовив провідник.

— Ні, — відказав я.

— Дорослий кайман, попри порівняно невеликі розміри, практично невразливий. Анаконди на великих крокодилів не нападають, а ягуар вступає у бійку з рептилією тільки коли дуже голодний, що в Пантаналі навіть у сезон дощів трапляється вельми рідко. Можна припустити, що у таких умовах товстошкурі плазуни мусили б посувом доживати свій вік і тихо помирати від старості, одначе наспавді все не так. Жоден кайман, причому не тільки у Пантаналі, але й у Амазонії, не дотягує до схилу літ. Ще раніше у них починають псуватися зуби. Поступово різці гниють, тупляться і випадають. Минає певний час, і крокодил втрачає здатність ловити здобич. Уявляєш? Він молодий і сильний, плаває у багатющих водоймах поміж незлічимих косяків риби, поміж видр, капібар, тапірів та іншої живності, але не може нічого вполювати! Каймани не помирають від старості, вони всі до одного дохнуть від голоду…

— Це так тупо, — прокоментував я. — Скільки ж вони живуть?

— Десять-дванадцять років. Двадцять — це вже немислимий рубіж. Зате в зоопарках, де за плазунами доглядають і годують простішою їжею, каймани часом дотягують аж до сорока.