— Туди ж, туди ж, Артурчику. Все, пішли.

І вони почали виходити. Спочатку Артур, потім Третичний. Останнім виходив Іван Іванович. Він щось говорив, розмахував руками, а коли наш головний герой зачиняв за гостями двері, почув:

— А ви, Іване Зіновійовичу, бахнете з нами чайку-с?

— Бахну, — відповів юрист загробним басом, і наш головний герой розревівся. Так плачуть хіба на похороні своєї Батьківщини.

— Я не буду зараз освідчуватися, — сказав сам собі наш головний герой, зазираючи у дзеркало, що вже більше восьми років висіло над умивальником.

— Ні, я зараз піду і все скажу. Я ж хотів сказати? Хотів. Тепер я піду і все скажу. Так і так, скажу я, Валя, у нас була чудова ніч, у нас багато чого спільного, я від вас втрачаю голову, давайте розпишемося і будемо жити у вашій затишній квартирі з рожевою, немов черевце у щенят, скатертиною.

— Та ні, все, баста! З мене досить.

— А вона скаже мені: так, я згодна, я давно люблю вас. Я їй: давайте все зробимо негайно. На нас чекає Третичний.

— Я нікуди не піду і ні з ким не розмовлятиму. Залиште мене у спокої і дайте спокійно вмерти.

Близько години наш головний герой вирішував, чи йти йому до Валі, чи залишити все, як є, і чекати на милість божу, але, зрештою, переборовши свою, здавалося, невиліковну слабкодухість, він таки наважився. Вдягши свої фіолетові штани, парадний светрик та накинувши бушлатик за півтори тисячі гривень, наш головний герой вибіг з квартири і за дві з половиною хвилини стояв на сьомому поверсі перед жовтими, наче піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатись нечутними, удари ногами — рідше.

З-за дверей почулися голоси. Навіть чоловічі. Наш головний герой зрозумів, що скоїв фатальну помилку: він сподівався застати Валю, а застав Івана Івановича, і тепер він опиниться в такому безглуздому становищі, що краще б йому було не народжуватися взагалі.

Але двері відчинила Валя. Вона стояла перед нашим головним героєм лише в трусах та сіро-зеленій гасовій накидці. Стегна її розкачувалися, немов барка під час шторму. Валентина Казимирівна стояла вся червона, і піт капав з її волосся. У кімнаті дійсно чулися голоси чоловіків. Упевнені й насмішкуваті — явно не Івана Івановича чи, упаси бог, Третичного.

— Вибач, я піду, — промовив наш головний герой, враз побілівши.

— Ви щось хотіли?

— Я? Хотів. Але я піду. Вибачте мені.

— Чекайте. Я слухаю вас. Що ви хотіли?

— Я? Кохання, — відповів наш головний герой і зблід ще дужче. Вся кров відійшла від обличчя, натомість підійшли сльози. Вони котилися з очей нашого головного героя так, як сізіфів камінь свого часу котився з гори.

— Я не одна. Справа в тому, — почала виправдовуватися Валентина Казимирівна. — Я не зовсім готова…

— Я теж. Мені зараз важкувато з формулюванням думок, але знайте, що я хочу одружитися з вами, — бовкнув наш головний герой останню дурість, яку тільки можна було бовкнути.

— Ого! — промовила Валя і вискочила до сходового майданчика, прикривши за собою двері. — Ви не один такий. Вас сподобив мій чоловік?

— Ні-ні, - збрехав наш головний герой, — не чоловік. Хоча… він теж. Ні, він не теж. Я сам, але він теж хоче. Просто повірте мені, Валентино Казимирівно, я закохався у вас тоді, коли вперше побачив. Ви тоді здалися мені такою невагомою, такою ніжною і покірливою, немов ручний янгол. Я тоді втратив розум і плів усяку дурню, але потім зрозумів, що у вас стільки жіночності, а разом з тим і сили… що ви і є силою, зрештою. І хай там хто що говорить, мені — байдуже. Я відчув, що тільки з вами може бути пов'язане моє життя. Тільки у ваших очах я можу побачити свій спокій та свою рівновагу. Я кажу дурниці?

— Ні-ні, продовжуйте. Мені приємно.

— Так-от, я готовий віддати все, абсолютно все, аби ви стали моєю дружиною. Особливо після цієї ночі. Я ніколи її не забуду. Господи, що ви зі мною тоді робили, — голос нашого головного героя все смілішав і смілішав, він ставав усе впевненішим, і усвідомлення того, що він казав, додавало ще більше сили та віри у себе. — Ви тоді пішли на свою оргію…

— Я додому пішла. Відсипатися, — перебила Валя.

— Да? Я дуже боявся, що ви пішли до цих… ви мене зрозуміли.

— Я дуже стомилася тоді.

— Я розумію. Я теж. І тепер. Тепер не знаю навіть, що ще сказати… Ви згодні стати моєю дружиною?

Валя опустила голову, від чого її волосся здибилося, а обличчя налилося кров'ю.

Потім, різко піднявши голову й осліпивши нашого головного героя блиском своїх очей, вона твердо і м'яко (як це часто буває у житті) промовила:

— Ні. Я не можу.

— Але ж ви хочете! Я знав це з самого початку. Ви хочете.

— Ні, я не хочу. Я не люблю вас.

— Не любите?

— Ні, не люблю. Я можу займатися з вами сексом — мені сподобалося, хо-хо, але я вас не люблю. Я не люблю свого чоловіка — він узагалі щось середнє між ганчіркою та слизом. Я нікого не люблю. А ще я гуляща.

— Не кажіть так! Не кажіть, не треба.

— А я скажу. Всі так кажуть: вона гуляща. Ну то й що? Я просто люблю втіхи, просто люблю секс. Розумієте, я його люблю, як дехто любить солодке або смажену картоплю, чи насіння, і жоден мій контакт ні до чого нікого не зобов'язує, і я сама не хочу бути комусь винною. Я саме така і вам далеко не пара. Вам потрібна інша.

— Стара байка, — махнув рукою наш головний герой.

— Стара, але правдива. Вам потрібна дійсно ніжна і покірлива дівчина, витончена ромашка, розумієте? Не я. Не така, як я. Інша.

— Дякую, я зрозумів. Смішно. Дуже смішно.

— Ні, не смішно. Але так і є.

— Та я про інше. Ваш чоловік навіть юриста запросив.

— Третичного?

— Ви його знаєте?

— Не перший раз він приходить. Це юрист Рити Львівни. Колись він закрутив якусь махінацію, але опинився у боржниках Львівни, тепер винен їй квартиру. Грошей, щоб аж так багато, в нього немає, тому Третичний робить усе, щоб віддати борг. Він друг Артура і хороший знайомий мого чоловіка. Ще як ми одружилися, мій чоловік усе хотів на себе квартиру переписати, — а я що? А я нічого. Ця квартира мені від дідуся залишилась, батька мого тата, Януша. Він був поляком, посідав видне положення в якійсь їхній комуністичній ієрархії. Рита Львівна хотіла собі забрати, але не вдалося — кишка тонка. А чоловік мене одразу розлюбив.

— Чого ж ви за нього пішли?

— Чого за нього пішла?

— Любили?

— Ні, не любила, просто видався мені порядним, і так, під гарячу руку. А потім усе набридло, і я пішла в загул. І відчуваю себе щасливою. Тепер Ваня хоче розлучитися, але я не поспішаю. Нема куди поспішати.

— Ви зовсім змерзли, стоїте тут голі, як не знаю, — зняв із себе пальто наш головний герой і накинув його на плечі Валентини Казимирівни.

— Ага, дякую, — між іншим промовила Валя і продовжила: — А потім маму свою, Віру Євсеївну, сюди забрала. Спершу ми жили тут, у цій квартирі, а коли з'явився Ваня, то мама знімала у Рити Львівни, а потім пішла в консьєржки. Виділили їй балкончик такий утеплений, куди вона знесла всі свої речі, а сама жила там, унизу. Це така робота, що маєш постійно сидіти на вахті. Гроші вона відкладала. Не знаю, скільки там у неї вже зібралося… Може, нарешті, «Таврію» собі придбає.

— «Таврію»? Навіщо їй «Таврія»?

— Гасать.

— Чого ж так раптово? Чого так раптово поїхала?

— Раптово? — чомусь заусміхалася Валентина Казимирівна. — Ні, не раптово. Давно їй вже остогиділи і робота, і Рита Львівна, і весь цей будинок. Щось поставило остаточну крапку. Вона насправді дуже добра, хороша, можна сказати, але вся ця атмосфера нездорова добряче підточила її. Стомилась мама, — Валя на якусь мить замовкла. — Ну все, я маю йти, — промовила вона зненацька. — А, до речі, про роботу, трохи не забула. Тут виникли деякі складнощі.

— Я вже зрозумів.

— Сякоєва не хоче, щоб ви працювали у лікарні. Сказала, що таких, як ви, вона за милю бачить. Не звертайте уваги.