— Ну ходім, глянеш на Цуцика.

І вони разом спустилися до помешкання нашого головного героя. Коли відкрилися вхідні двері, кошеня одразу ж кинулося зустрічати.

— Диви, а вранці такий зляканий був. Під диваном ховався.

Ще з годину вони вовтузили того Цуцика. Рима, глянувши на котячий корм, сказала, що таке йому їсти ще зарано, і збігала додому за ковбасою. А потім принесла ще борошна, яєць, яблук і напекла нашому головному герою смачнючих оладок, від чого той дуже нервував і бігав по квартирі, шукаючи, чим би таким віддячити Римі.

І вже майже вночі, перед самим сном, коли хміль з голови потроху вивітрився, наш головний герой, перебуваючи у феноменально піднесеному настрої, подумав: життя прекрасне.

Вирізка життя

У центральному приміщенні лікарні пахло чистотою. Валя завела нашого головного героя до невеликого кабінету зі столітніми візерунками павутини на стелі та пожовтілими шпалерами і представила його трьом чоловікам та чотирьом жінкам віком від двадцяти п'яти до сорока п'яти.

— А це наш гість. Мій сусід. Теж лікар, тільки з Чернівецької…

— Чернігівської, - кашлянув у кулачок наш головний герой.

— …Чернігівської області. З-під Лубнів?

— Ніжин.

— Точно. З-під Ніжина. Поет і лікар. Терапевт, педіатр, хірург та просто хороша людина.

Сім пар очей, виразно кліпаючи, дивилися на нашого головного героя.

Ще вдень він уявляв собі, як його представлятимуть, як незручно він себе почуватиме і як навкруги нестерпно смердітиме нашатирним спиртом, проте тепер почував себе доволі зручно, нашатирем не смерділо, та і всі семеро не викликали поки що ніяких неприємних асоціацій.

— А це Сякоєва Тетяна Йосипівна. Наша головна поетеса, заввідділом діагностики…

Заввідділом була високою і безапеляційно імпозантною жінкою з чорними, немов земля Черкащини, очима, добре укладеною гривою чорного, немов вугілля Донбасу, волосся, у чорному, наче Олександр Михайлович Глікберг, костюмі.

— …Надія Петрівна, — представила Валя нашому головному герою дівчину, руду вертихвістку з бенгальськими очима. — Лідія Марківна, бухгалтер, — нею виявилася коротконога жаба з масивним задом та косматою сивиною на голові. — Це Ізольда, — невідомо, хто її так назвав, але була вона схожою швидше на Людку. — Тепер наші чоловіки: Василь Кирилович, — круглий, спітнілий і лисуватий травматолог з тупенькими оченятами. — Це Заза, він грузин, чоловік Надії Петрівни, поет. Пише грузинською. Ну, і Міша. Міша, — звернулась Валя до Міші, який був швидше зосередженим на своїх пігулках (серце? нерви? астма?), ніж на гостеві. — Міша! От, це Міша Василенко. — Мішею виявився блідий невротик із зачумленим поглядом у нікуди. І хоча під його ніздрями маленькі квадратні вусики рости навіть і не думали, зачіска цього лікаря-поета була зализаною таким чином, що схожість з найвідомішим у світі єфрейтором виявилась вражаючою.

Наш головний герой, як і належить порядним людям, кивнув, і йому запропонували місце між Ізольдою та Лідією Марківною. Валя сіла трохи позаду.

Від Ізольди пахло дешевими і безмежно солодкими парфумами. Від Лідії Марківни — милом та неприємним запахом вимитого тіла. Запахи інших завсідників рознюхати не вдалося.

Тетяна Йосипівна взяла слово:

— Ну, для початку, як завжди, вино? Розігріємо м'язи?

Всі загомоніли, почали діставати із сумок і пакетів вино, пластикові стаканчики, печиво. Пляшки пустили по колу. Всі наливали по вінця, немов це вино було головним тоталізатором вдалого вечора. Лише наш головний герой плеснув собі на саме денце.

— Ану полний! — закричав Заза, в якого щетина на обличчі помітно проростала й тягнулася до сонця на очах нашого головного героя та всіх присутніх.

— Та я так, прігубіть, — сором'язливо посміхнувся наш головний герой.

— Прігубіть ти будеш на своіх помінках, дарагой, а тут ти пьйош полний. — І Заза зблиснув очима, немов шаблею в танці.

Наш головний герой був і не проти випити повний. Це, з простого розрахунку, мало би зблизити його з тими людьми, а можливо, навіть допомогло б перестрибнути неприємну сходинку «швидкої допомоги», і кабінет, імовірно, з'явився б у нього набагато швидше, ніж наш головний герой міг собі думати. Він налив повний і одним махом опорожнив стаканчик.

— Хоп, хоп, хоп! Маладец! — закричав Заза, і всі, крім Міші Василенка, підтримали його вигук.

Нарешті головна запропонувала послухати її вірші. Я, як автор цієї повісті, вважаю непотрібним наводити тут усі ці тексти, які читалися того вечора, але один-два (ну, можливо, три) з великим задоволенням викладу на розсуд читача. І не тому, що вони аж такі талановиті, а тому, що в них присутній деякий шарм.

Сякоєва підвелася з місця, налила собі у стаканчик ще вина (всі полюбляли рислінг) і затягла трохи монотонним, але сповненим грандіозності голосом:

Щось животіє у мені,

Щось дише…

Неначебто вагітна я

Від тиші…

І постіль прохолола,

Плями

Крові

На простирадлі…

Я побита й гола,

Зацькована похилим чоловіком…

Обвислі груди, наче шиті ликом…

Брудна й неголена -

Я — українська жінка…

Знедолена,

Немов молочна пінка.

В мені кипить веселий нікотин…

У череві — майбутній син.

Я вишкребу його собі в долоньку -

Не хочу сина — хочу доньку…

Останні слова вона вимовила з таким непідробним болем, що наш головний герой ледь не заплакав. Він аплодував гучніше і довше за всіх. А сама Тетяна Йосипівна, торкнувшись рукою свого чорного, немов труп обгорілої людини, волосся, злегка усміхнулася й сіла на своє місце.

А потім Заза знову запропонував усім випити. І наш головний герой з величезним задоволенням налив собі повний стаканчик. Навіть два. І випив, від чого одразу відчув, що захмелів капітально. Так хмеліють хіба діти або закінчені алкоголіки. Так захмелів наш головний герой. Він хотів веселитися. Його душа просилася назовні, його ноги запліталися під столом у лише їм відомому танку. Він полюбив Зазу. Він полюбив Тетяну Йосипівну та Надію Петрівну. Він полюбив дитячу лікарню, у якій щоденно вмирають діти, а їхні батьки проливають гіркі сльози. Настільки гіркі, що ті проїдають своєю гіркотою батьківські щоки. Аж до кісток Але наш головний герой у цей час не думав ані про дитячу смертність, ані про гіркоти, ані про щось інше. Йому хотілося підхопити Валентину Казимирівну та станцювати з нею танго. Ревенчу дель тангу. З усієї цієї компанії огиду в нього почали викликати хіба ці дві смердючі жінки, між якими він умостився. Так вмощується, мабуть, сир між двома булками у чізбургері. Так вмощується дитина між своїх батьків, коли прибігає зі своєї кімнати. Бо їй, вибачте, страшно.

Ще йому був неприємний Міша Василенко. Він поводив себе так, наче весь світ був йому винний, наче світ цей колись позичив у нього талант і досі не віддав, наче кошлатий светр цього Міші Василенка був витканий з міфрілових ниток. Час від часу Василенко бубонів щось собі під носа. Переважно то були прокляття у бік читаючих. Коротше кажучи, не сподобався Василенко нашому головному герою, було в ньому щось маніакальне, навіть інфернальне.

Поки наш головний герой крутився, він не помітив, як свої віршики почав читати Заза. Він читав з акцентом. Російською.

Я мэжду ног тваих

Вылизывал крахмал,

Я брыл твой мох,

Хамыл тэбэ и лгал!

Твои прыщи давил,

В пупка вгрызался

Желобок!

Я заражал тэбя,

Тэбя лэчил,

Хранил под сэрдцем

Твой носок!

Я абижал тэбя,

Жак только мог,