Віталік потрапив до наймолодшої групи, якою керував флегматичний вусатий мужик, його всі називали Кіхтарь Ходили чутки, що він, як і значна частина спортсменів пішов до місцевих бригад. Але то були лише чутки, і на Віталіка вони не мали ані найменшого впливу, та, за великим рахунком, що це могло змінити? Ну що? Впливай ці чутки могли лише на Віталікового батька, Георгія Владиславовича, якому хтось із колишніх друзів якось пропонував до них, у бригади, мутити якісь темні ділішкі. Давай казав той його знайомий, приєднуйся, на фіга тобі ті електрони та оріони? Давай, будеш як і ми, бабки зашибать. Розумієш, бабки!

Пропозиція була приваблива, нарешті він зможе нагодувати завше голодну сім'ю, вдовольнити якісь мінімальні потреби дружини, ну звісно, що він може, той Жора-телемайстер, що він може дати своїй дружині, сину? А тут — перспективи, майбутнє, великий бос, біг деді, ялова тушонка, дефіцитні товари, відеомагнітофони. Не пішов. Відмовився, злякався. Ні, каже, у мене синок підростає, я не можу ризикувати. Та нічим ти не ризикуєш, все буде нормально. Нормально? — перепитав Жора. Нормально, намагався завербувати знайомий, будуть бабки!.. Ні, не можу, а як у тюрму посадять? Ну, відповів знайомий, а як кінець світу?

Але з того часу Георгій Владиславович поважав усіх, хто мутив якісь ділішкі, хто стояв на своєму, вмів крутитися, заробляти гроші, та і Кіхтаря він поважав. Ну, звичайно, ходили чутки, а чуткам він вірив, от і синок його потрапить до вправних рук та розумної голови.

На боксі Віталіка не ображали, однак під час спарингів били, тому невдовзі, здається, після третього заняття, він більше не приходив. Його приводили до спорткомплексу, разом з усіма Віталік йшов до роздягальні, перевдягався і під шумок забігав до туалету. В туалеті смерділо хлоркою та сцяками, але вдихати такі аромати було куди приємніше, ніж діставати по макітрі. По ній він діставав і вдома.

Через місяць батько довідався і переладнав квартиру в дитячий центр творчості «Дахау». «Дахау» Віталіку не сподобалося. Він зламався. Нестримне бажання постійно повзати знищувало всі інші бажання, такі як бігати, дихати, радіти дитинству, життю. Коли його залишали самого вдома — він повзав. Він плакав і повзав, пускаючи слину. Підсушена кірка над верхньою губою доповнювала нижню відвислу.

Емоційно переживати батьківську безпорадність Віталік ще не навчився, він досі підсвідомо втілював усіх казкових персонажів у своїх батьків, досі еталоном людяності й відваги були батьки. У першу чергу, тато, який не працював прибиральником у морзі третьої міської, а робив справді героїчні вчинки, а саме лагодив телевізори на роботі та радіоприймачі вдома.

Інколи приходили дяді Гєни. Вони дарували Віталіку в'ялі й кислі мандарини, засідали на кухні з батьком, жрали водяру, іноді хтось із них не витримував, казав батькові, що той просто тобі придурок.

— Придурок, — казав хтось із них, — ти просто придурок. На кого ти перетворився? На кого ти став схожий? Дружина, син-уйобок, ось ці оріони, блядь, розкарячені.

— Не твоє діло, Гєно, — відповідав батько. — Не твоє діло.

— А чиє? Ми твої брати, і ми маємо переживати. Як ти, що ти. І чого ти не втопив свого малого? Чого ти його не втопив? Скажи нам.

— Він мій син, — майже з гордістю відповідав Георгій Владиславович.

— О, то, може, ти цим крисюком ще й пишаєшся?!

— Пишаюся, — відповів батько Віталіка і заплакав…

Я знаю, як ідуть близькі тобі люди. Так колись пішов мій батько, так колись я залишив свою маму. Це тривала процедура. На перший погляд вона здається неболючою, однак кожного разу, приходячи додому, ти відчуваєш цей запах, запах свого життя, свого довгого проживання в цій квартиpi, згадуєш події, які розгорталися за цими панельними стінами, у цих невеличких кімнатках, у яких народжують і вбивають, у яких радіють і ридають. Так ридають, як можуть ридати лише безневинні діти перед покаранням, як тримають у собі образу, як вітають зі святами і як забувають про дні народження, як дарують квіти і як крадуть у п'яних батьків гроші, як приносять жертви, займаються коханням, сексом, самобичуванням. У цих кімнатах заховані твої речі, забуті вовняні пледи, штучні румунські футболки, джинси, куплені в секонд-хенді, читані ще в дитинстві книжки, старі касети, поламані касетники, бабінники, програвачі вінілових дисків, колекції монет соціалістичної Європи та колекції метеликів, книжки з нумізматики та книжки з ентомології. Старі совкові килими, чеський кришталь, спортивні кубки, фарфорові статуетки, які ти під час статевого дозрівання намагався розбити, всі ці тонни барахла, які порядні домогосподарки не викидають, боячись знищити щось цінне, як у матеріальному сенсі, так, власне, і в розумінні значущості цих речей для чоловіка, який пішов і ніколи не повернеться, для доньки, яка неодмінно повернеться, але не надовго, для сина, який змінив життя, змінив жінку, змінив середовище. І от ти заходиш до своєї кімнати, думаєш, чого це всі ці штуки досі висять? Чому висить цей номерний знак від чийогось «москвича», який ви з друзями поцупили заради забави, ці ковпаки від старенького «опеля», які ви знайшли на звалищі, ці картини, які ти малював у п'ятнадцять років, сублімуючи свої нереалізовані сексуальні бажання, ці полички, доверху набиті дитячими книжками? Чому, думаєш ти, чому ніхто не викинув цей мотлох, і чому викинули піаніно, на якому ти грав?

Тому що пам'ятають, як ти цінував усі ці ковпаки та номерні знаки, ці колючі дроти, зірвані з плиткового заводу, і як ти ненавидів це піаніно. І ти все пробачаєш, тому що не бачився зі своїми рідними місяць, два, три, ти ночував невідомо де, невідомо з ким, невідомо що ти пив і що вдихав легенями, і от ти приїжджаєш, тебе заколисує ностальгічний запах твоєї квартири, ти засинаєш під солодке шурхотіння весняного листя за вікном, ти неодмінно прийдеш іще, через місяць, два, через рік. Ти прийдеш ще раз, аби відчути всю відданість твого колишнього помешкання. І це невеличке щастя перемежовується з тим болем, який виникає, коли ти залишаєш свою домівку, і ти думаєш: чому я не пішов одразу, чому я валандався півроку, ночуючи то там, то там, чому не можна було розірвати, розрізати, спалити цей клятий вузол, який поєднує тебе сьогоднішнього і тебе вчорашнього, чому не можна було одним махом перерубати усі зв'язки, щоб не обов'язково було дзвонити давнім однокласникам, колишнім друзям, вітатися з колишніми сусідами?

— О, Артьом, привіт, — скаже тобі якась чергова сусідка. — Як ти, що ти? Живеш десь там, все добре?

— Добре, — відповідаєш ти і ховаєш цигарку, боїшся, що вона розчарується в тобі, якщо побачить тебе з цигаркою, але вона все одно бачить цигарку і не розчаровується, тому що вона тебе розуміє, тому що вона прожила більше, ніж ти собі завжди уявляв, ти цілих п'ятнадцять років думав, що їй сорок п'ять, однак їй вже шістдесят або навіть шістдесят п'ять. Нічого собі, дивуєшся ти. Шістдесят? Ага, відповідає тобі хтось, шістдесят або навіть більше…

І ти все рідше і рідше приходиш додому, все рідше і рідше телефонуєш, у тебе своє життя, і з твого минулого майже нікого не залишилося, майже не залишилося і тих, з ким можна сісти і пригадати, кому можна сказати, розтягуючи слова: «А пам'ятаєш, як колись…»

Нікого.

Так само колись пішов мій батько. Мені було чотирнадцять, коли він пішов.

— Я залишусь ночувати на роботі, - подзвонив він мені.

— Добре, — кажу.

Мені було краще без батька. Я ціле літо жив сам-один. Мені було чотирнадцять, — я вже казав, — і в цьому віці я робив багато дурниць.

Інколи батько приходив.

А потім знову телефонував:

— Я, — хрипів він, — на роботі.

А ще потім:

— Я — у мами.

Згодом:

— Я тут хату надибав біля роботи. Я там буду інколи залишатися.

— Добре, — казав я. — Тільки купи мені якоїсь їжі.

— Якої? — питав батько і купував мені «мівіну».