Я би хотіла не змигнути оком, коли це станеться. Навіть не помітити його відсутності. Так само радіти новому дню, як дню вчорашньому. Не брехати собі, але і не мучитись від правди.

Я би хотіла перестати хотіти.

Коли він піде, я би хотіла продовжувати бачити світ, з якого він щойно вийшов. Здається, я розумію, чого Варка осліпла. Світ за очі.

- Коли ти вийдеш, я побіжу за тобою, буду плакати, просити, благати, кричати, а потім вб’ю тебе і осліпну, щоб продовжувати бачити тільки тебе.

Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.

- Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.

- А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою! - аж тоді я заплакала.

- Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.

- Мені не було смішно, бо я вам повірила!

- Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!

- Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.

- Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.

- Нащо? Нащо ви завжди брешете?

- Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.

- Бачите, я не сміюсь!

- Ну то, напевно, ти не дитина.

Франьо витер мені очі і дав склянку води.

- Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?

- Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.

- Вони більше не прилетять до вас на ясен?

- Не прилетять. На мене чекає велика біда.

- Чого?

- Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.

- Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.

- Гніздо на моєму подвір'ї.

- Ви знову брешете.

- Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.

Тоді я чогось розсміялась.

Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.

Він ще надто молодий, щоб тут жити.

- Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.

- Не знаю.

- Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.

- Ти хочеш інакше мислити?

- Хочу мати телятко або овечок.

- Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.

- Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.

- Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.

- А чого ти хочеш?

Він мовчав.

І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.

- Хто це? - спитав Іван.

- Де?

- Ну ось та жінка в сорочці. Вона йде просто до нас. Ти її знаєш?

- Яка жінка? Я нікого не бачу.

- Вона щойно була тут, а тепер десь зникла.

- Я нікого не бачила.

- Чого тобі треба? - спитала я у Варки. - Він пішов в ліс за дровами. Має от-от повернутись.

- Ти не хочеш, щоб він мене бачив?

Варка сіла на ліжко, і видно було, що вона не збирається йти геть.

- Йди собі.

- Я піду, і він піде.

- Куди йому йти?

- Всім туристам рано чи пізно тут обридає.

- Йому не обридне.

- А якщо обридне?

- То нехай йде.

- І ти відпустиш?

- Чого я маю його тримати.

- Ти тримаєшся за живіт. Може, там вже щось є?

Я справді тримала праву руку на животі.

- Що там може бути?

- Скоро маєш їхати до лікарні?

- Чого я маю їхати до лікарні?!

Варка зареготала.

- Йди геть! Йди звідси! - кричала я.

- Я піду, і всі підуть. А ти будеш сама.

- Цього я боюсь найменше. Йди, я тебе прошу.

- Скоро ми станемо сестрами, - кажучи це, Варка раптом невідомо звідки витягла невеличку дитячу скрипку і взялася на ній грати.

Мене кинуло в жар. Я схопила Варку за шию.

- Припини це! - репетувала я. - Йди звідси. Забирай свою скрипку і свої фотографії!

- Не бійся, моя люба, - шепотіла Варка, - послухай, як вона гарно грає.

До хати забіг Іван і взявся нас розбороняти. Мене істерично трусило. Варка, навпаки, поводилась дуже спокійно.

- Що вам тут треба? - спитав він у Варки. - Хто ви така?

- Я її сестра, - відповіла Варка і кивнула на мене.

- Це неправда! Вона божевільна!

- Сестричко, - сказала мені Варка, - прийди до мене і приведи свого чоловіка. Мені дуже самотньо. Розважимося.

Варка встала і попрямувала до дверей.

- Я не піду до тебе! Ти думаєш, ми однакові, а ми різні!

Варка вийшла з хати і зачинила за собою двері. Скрипка лишилась лежати на ліжку. Я заховала її в шафу. Мені кортіло, коли лишусь сама, трохи на ній пограти.

- Хто це така? - спитав Іван.

- Це сліпа донька вуйни Миці.

- Ти казала, її забрали в притулок для сліпих.

- Вона звідти втекла.

- Дуже гарна жінка.

- То йди з нею цілуйся!

- Чого ти так?

- Що б ти зробив, якби я чекала дитину?

Іван здивовано на мене дивився.

- Ти вагітна?

- Ні, я тільки питаю, що би ти зробив, якби була.

- Не знаю, коли будеш, тоді й побачимо.

- Я би хотіла мати дитину.

Востаннє по-літньому осінньо. Вітру нема зовсім, так що аж страшно, чи буде чим вдихнути наступної миті. Сонце пече, бо до нього тут справді близько. Навколо дуже яскраво - видно все до найменшої подряпинки, найменшої недоречності. В таку погоду я завжди відчувала себе безпорадною. Мені здавалось, що скрізь страшенно брудно і неприбрано, речі лежать не на своїх місцях і самі речі потворні, непотрібні, зайві. Перше бажання - кинутись прибирати, друге - втекти звідси, бо прибрати тут вже неможливо, третє - лягти і не встати.

Я лежу і дихаю.

Осінь надходить непомітно, з підступом. Ще вчора було зелено і радісно, сьогодні - зелено, але сумно. Мені не залишається нічого іншого, як тужити.

Іван пішов кудись. Я не знаю, чи він повернеться.

Він шукає парусину на дельтаплан, йому цікаво змайструвати літальний апарат. Каже, що треба робити все дуже швидко, бо незабаром впадуть сніги і політати вже не зможемо.

Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.

Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.

В хаті брудно і негарно. Мені все в ній не подобається. Нестерпно не подобається.

Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.

Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.

В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.

Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.

Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.