Часто мені дуже холодно, навіть коли в горах найсправжнісіньке літо, і я ніяк не можу зігрітись.

- Це все цей вітер, - кажу я.

Вітер якийсь дуже пронизливий і неприємний. Він навіває на мене неймовірну тугу. Мені стає зимно серед цих холодних і гордих гір, серед цієї нескінченної любові. Найгірше, що і гори, і любов мають свій кінець. І я знаю, що за цим кінцем нема остаточного кінця: за горами рано чи пізно знову виростуть гори, інші, нижчі

або вищі, але гори. З любов’ю так само. Тільки я не хочу дійти до кінця. Мені добре так - не доходячи. Перед самими дверима я можу прожити решту днів, так двері і не відчинивши.

В селі нічого не змінилося. Дехто трохи підріс, дехто навпаки зістарівся і помер. Я ще поки залишаюсь тою самою.

Кожного дня кажу чоловікові, що люблю його. Деколи по кілька разів це кажу. Я не знаю напевне, чи кажу правду. Здається, що правда не має значення. Головне, казати це мені не важко. Я кажу:

- Я тебе люблю.

- І я тебе дуже люблю, - відповідає він і продовжує різати помідори на салат.

Мені тепло з ним. Я могла би бути його тілом. В його тілі. Я знаю, що він зараз скаже, і радію через це.

Я знаю рельєф його профілю. В нього великий пухкий ніс з родимкою між бровами. Цей рельєф нагадує мені Чорногірський хребет.

Ми обробили городик і маємо з нього небагато овочів. Зовсім не багато, бо господиня з мене, чесно кажучи, ніяка. Рослини вмирають, коли я починаю доглядати за ними. Зате кропива росте добре. І чистотіл. Я обмастила чоловіка соком чистотілу, і він кілька днів ходив з жовтими плямами.

- Це не бородавки, а родимки, - обурювався він, але мовчки терпів.

- Звідки ти знаєш, може це такі бородавки.

- Тобі що, вони настільки неприємні, що ти хочеш їх позбутися?

- Я люблю кожну з них.

Я цілую кожну родимку на його тілі - рівно 73.

Він нічого не каже - я нічого не питаю.

Деколи вночі я з жахом прокидаюсь від того, що його нема поруч. Я вибігаю надвір - він сидить на східцях і курить.

- Не можу заснути, - каже він. - Ти спи.

Я повертаюсь в кімнату, але не сплю, тільки вдаю, що сплю. Він повертається, лягає в ліжко і міцно мене обіймає. Ми мовчки лежимо в темряві, і я знаю, що він далі не спить. Я не сплю. Ми обоє дивимося в темряву і мовчимо.

- Ця зима обіцяє бути холодною, - каже він, - треба щось робити з пічкою, інакше ми позамерзаємо.

- А що можна з нею зробити?

- Здається, нічого.

Ми зібрали величезний гербарій всіх рослин, які тут знайшли.

Ми врятували життя ведмежаткові, яке, напевно, заблукало і не знало, як повернутись додому. Ми забрали його до себе, а потім, через два дні, за ним прийшла його мама.

Ми нафотографувались і накупались в Дземброні.

Ми кинули курити сигарети і стали курити люльку.

Ми кохались по-всякому.

Ми двічі разом перезимували.

Ми завжди кажемо: ми.

Коли мені зовсім холодно, він закутує мене у свій кожух і теплі плетені шкарпетки і бідкається, що, напевно, в мене вселився дух вітру.

- Що це означає? - питаю я.

- Не знаю, побачимо.

Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.

Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.

- Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.

- З ким?

- Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.

- А хто тепер працює бібліотекарем?

- Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.

- Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?

- Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?

- Є різні люди.

- Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.

- Що казали?

- Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?

- А баби що на це казали?

- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.

Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.

- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.

- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.

- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.

- А як вуйна Ціня? - питаю я.

- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?

- Вуйна Ціня дуже смачно готує.

- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.

- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?

Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.

- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.

- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.

- Хто вернувся?

- Таже брат твій к тобі вернувсі.

- Який брат?

- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.

- То це Іван за мене випитував тоді в селі?

- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.

Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.

Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.

- Мене нудить, - сказала я.

- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.

- Напевно, не треба було.

Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.

- Може, купимо телевізор? - пропоную я.

- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?

Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.

- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.

- Що це таке?

- Літальний апарат.

- Ти хочеш літати?

- Тут літати було би дуже приємно.

- А що для дельтаплана треба?