— Василю, ти колись чув, хоч краєм вуха про таку паскудну місцину, яку називають розплідником?

Частина третя

Зазирнути за край

Тетяна

— Убити тебе мало, заразо мала!

Перші слова, з якими звертаюся у новому році до любої «майже родички» (не моє визначення на адресу цієї паскудниці).

У відповідь отримую усмішку, схоже, щиру:

— Я теж тебе дуже люблю, Тетясю! І рада-радісінька бачити, аж підстрибую від задоволення.

Тетяся?! Радісінька вона! Помста хоч і дрібна, але мене, зазвичай, від такого звертання аж пересмикує. Ще й отаке заливати просто у вічі… Хоч би поцікавилася, якого мене принесло сюди, в це кляте місто?! Знає ж добре, що я пообіцяла тут ніколи не з’являтися, навіть під дулом пістоля. В голові застукали глузливі молоточки: «Це ж кому на думку спаде таку поважну птаху до іншого міста зі зброєю конвоювати?». Отой прикрий внутрішній голос раптом підозріло стає схожий на Русланчин. Бр-р-р-р. З відразою смикаю головою, струшуючи його з себе. Руслана, здається, здогадується, про що я зараз думаю. Он навіть іскорка співчуття зблиснула в очах.

А справді, якого я сюди попхалася? Прохання було чітким: передати сумку з речами через водія маршрутки. Спаковувати і себе разом з «найнеобхіднішим» у валізку та мчати перевіряти, як воно тут влаштувалося, що й додому з каяттям потикатися не хоче, мене ніхто не уповноважував. Тепер як найсправжнісінька дуринда топчуся на зледенілому пероні цього ідіотського міста, і в очах — сльози. Не розчулення, звісно, чи досади. Не дочекаються! Просто крижаною сльотою сипонуло в обличчя відразу після задушного переповненого салону чортопхайки, кимсь насмішкувато прозваної автобусом…

— Ходімо на вокзал, га? — Руслані наче трохи ніяково. Бо ж все це відбувається зараз і тут. І зовсім не є телефонною розмовою, де в найгостріший момент на допомогу прийде «збій у зв’язку». До того ж вона ніколи не боялася відкрито зізнатися, що змерзла чи заслабла. І чомусь в моменти такої відвертості ніхто ніколи не реготав із неї…

— Що, дорога родичко, хочеш квиточок мені на найближчий зворотній рейс купити і кавою з автомата пригостити?

Сарказм витрачено даремно. Вона вже спритно вчепилася у свою валізу, яку я привезла. Дивна сумка, нею ж колись поцяцькована аплікаціями — червонястими жуками-сонечками. Авжеж, здуріти можна! Дівка школу давно закінчила, але ні крихти сорому за отакі дивацтва! Я ж, думала, спаленію від сорому, коли водієві у багажник ставила! Та якось перетерпіла. Бо не свою ж нову спортивну сумку родичці дарувати.

Тягне торбу в бік вокзалу. Ще й пояснює на ходу:

— Ні-ні, звичайно. Не в квитку справа. Трохи погрітися треба, бо до найманої квартири далеко. Поки доберемося, то зовсім задубію. Ось зігріємося, а тоді подивишся, як я тут влаштувалася. Добре пам’ятаю, що ти розчинну каву на дух не переносиш. А на квартирі у мене є тільки чай. Ну, досить нормальний, не в пакетиках. Як ти любиш.

— Та невже?! Така честь — спеціально для мене купила справжній чай, а не потеруху в папірцях?! Чи, може, ще для когось стараєшся?

— Та поки що тільки для тебе, першою гостею будеш. Притримаєш двері, га?

Щось вона аж надто миролюбно налаштована. І якась трохи змарніла, чи що? Навіть звичного рум’янцю від морозу на блідих щоках нема. Застудилась, сподіваюся, а не щось серйозніше? Спитати не встигаю: майже над вухом — насмішкувате чмихання. Хтось розважається нашим коштом, навіть не пробує приховати це кахиканням. Кидаю швидкий погляд у бік веселунки: це вже надто! Сімейні історії можна відкласти на потім. А зараз слід розібратися із цією… поторочою.

Звісно, мене не надто здивувало, що цю дешеву фарбовану підробку під якусь там співачку, в якої на лобі метровими літерами написано «енергетична упирячка», занесло у вокзальне юрмище. Тут, прикидаючись, що чекаєш на потрібний автобус, товктися можна довго. Довкола ж сильних почуттів греблю гати: злість, роздратування, паростки усяких хвороб, а інколи, як десерт, і щось оригінальніше: полегшення, що клятий квиток вдалося купити, а буває — і неймовірне: хоч та ж рідкісна щира радість від зустрічі. Але отак по-нахабному підслуховувати чужі розмови?! Та ще й мої? Дєвчонка знахабніла реально.

Фарбована білявка раптом гальмує і дивиться спокійно-насмішкувато, всупереч правилам, просто мені у вічі. І я розумію, що за мить дістану на горіхи. Не тому, що налякала її можливими неприємностями і вона б’є на випередження, а просто дехто з отих енергетиків полюбляє отак розважатися. Спокійно. Я сильніша, фактично набагато сильніша від усяких там пройдисвіток. Можливо й давненько без практики, але таке не забувається, так, як вміння дихати. Той талант вроджений.

Автотренінг не зараджує: долоні під рукавичками вологі, в роті навпаки сухо. Ну що ж, зараз перевіримо — хто кого?

— Привіт, Інно! — Аж підстрибую від Русьчиної репліки. Хай тобі! Мала усміхається, мимохідь, але без фальші. Ніби зустріла добру знайому й крихти не здивувалась. У Руслани дар: встрявати з буденними репліками, псуючи найпафосніші моменти. І знати всіх та скрізь, ніби поради триматися подалі від неприємностей не для неї писані.

— О-о! Привіт, мала! Я бачу ти мене не послухала і додому не поспішаєш? — білявка Інночка киває цілком мирно. Ледь помітно зводить брову в мій бік, типу натякає: — «Родичка явилася-не запилилася?»

Руслана стинає плечима, схиляється над сумкою, аби зручніше її перехопити. Тож, звісно, не помічає як її знайома передає безгучний месидж безпосередньо мені: «Живи, поки що, родичко. Хоча ідейка щодо квитка на найближчий автобус — правильна, дорогенька! Бо таких ще тут не вистачало… Треба ж… родичі… То у вас що, сімейне, у халепи встрявати?»

Білявка протискається поближче до кас. Там якраз спалахує сварка, от хтось втратив останню совість і лізе поза чергою, тоді як інші… Харчів — на цілу армію вампіряк, ще й скандалістам дещо залишиться.

— Мо’, до іншої зали перейдемо, Таню? Ти ж хамство не переварюєш, — бубонить майже по-зрадницьки під ніс Руслана.

— Що ти, я у захваті, — зневажливо ціджу крізь зуби, мружачись на малу. Не тому, що злість зганяю, ну, майже не тому. Мене зараз цікавить, який відбиток на ній таке, з дозволу сказати, знайомство, залишило. Так і є: дрібна латка на здоров’ї — наведена кілька днів тому застуда, майже відразу старанно зачищена. Наводили без злості. Чистили нашвидкуруч і невміло. Так що кілька днів — і хлебтати дівці гарячий чай, чхаючи і жмакаючи в руках паперову хустинку. Благо, що недовго і не щось серйозніше.

От принципово не буду нічого робити: хай, врешті, зрозуміє, що сама напросилася на неприємності! Крім того, у самої в скронях звично віддає натяком на майбутній біль. Лише зараз збагнула: оця знайда зайшла значно далі, ніж будь-хто за весь минулий рік. Така дрібка, а вже має присмак нічних кошмарів…

Що ж, здається, влипла. Казала ж собі не раз: краще жити без цього, краще не втручатися у чужі справи. От якого мене сюди принесло? Невже, справді, дивакувате дівчисько, сестра мого хлопця, котрий вперто освідчується ледь не зі школи, мені не зовсім байдуже?

Думки осмикую. Бо Руслана навіть не підозрює, що тепер мене здихатися — доволі легко. Лишень один-два натяки, може, я сама для тебе сходжу за квитком, бо до кас, де відгонить смородом чийогось прокльону, тобі не варто потикатися. (Господи, за білет чи відтоптану ногу…) І я любесенько повернуся додому. Мала ж натомість торохтить щось про новорічну мішуру, якої ніяк не позбудуться крамниці, про нещасні мертві ялинки, що сумно доживають біля сміттєвих баків… Балачки дурні, та мене від них трохи попускає. Втекти завжди встигну. Втеча гарна тим, що на неї майже не можливо спізнитися, то не побачення…

— То якою маршруткою, кажеш, Русько, добиратися до твого помешкання?

Руслана

Чай заварювати мені, звісно, не довірили. Хоч перебірлива Тетяна так і не змогла щось погане сказати про його якість. Та все одно виперла з кухні: типу — йди, горе-лихо, з очей подалі та розпаковуй речі.