Спеціально вимовляю останнє слово з притиском та по складах. Ох ти! Різати треба такі довгі язики, як мій. Оце називається «заспокоїла» розлюченого співрозмовника.
— Що, колишній хлопець впоратися не зміг?! — глумливі нотки переважають в голосі. — Певне, зовсім щеням був. І не дивно! Мабуть й ходили, як колись піонери, лише за ручки тримаючись?! Ой, а може, у щічку таки цілувалися?
— Припини!
Запізно.
Олег боляче хапає мене за плечі. Припадає ротом до губ.
Шкільні подруги, дивлячись телесеріал, пищали від захоплення при таких сценах: ото пристрасть! Дурепи! Тобто це я дуреписько ще те. А Олег — просто покидьок! Я ж йому навіть не подобаюся. Силу він, бачте, демонструє, хто тут господар показує. Що ж у нього за дівчата були, котрі дозволяли так із собою поводитися та ще й після цього слухалися?!
Стискаю міцно зуби та губи також. Випручатися вдається майже відразу. Бо він і не надто втримує. Важко дихає, завмер навпроти. Чекає, як зреагую. Що, думаєш, ляпас спробую дати, а ти легко руку перехопиш? Нічого подібного. Битися я вмію серйозно, усяке у житті траплялося. І нічого, виплутувалася якось. Ще пожалкуєш, засранцю, що поліз до мене! От тільки не зараз, не стану я на твоїй території з тобою валандатися!
— Гад ти, Олежику, — зайве це, але втриматися важко. — Добре, вважай, добився таки свого: знаходитися поруч, в тому ж місті, що й ти, — невелика радість. А де вокзал знаходиться — без тебе знайду!
Що, хіба не це хотів почути? Та чомусь не виглядає супермен надто щасливим.
Зі зборами я впоралася миттєво. Нема там чого збирати. А от коли зодягалася, то заплуталася у власному пальті. Рвонула рукав, той ледь не затріщав. Зачепила широкий плетений браслет зі шкіри на правій руці. Ледь не зойкнула, швидше від несподіванки. Так давно тягаю браслетку, що й забуваю інколи про неї. Наче то моя друга шкіра. І майже забула навіть, чого і коли вперше вдягла.
Олег хотів-таки втрутитися чи хоч щось сказати. Лицар, бачте, відшукався! Та раптом натикається очима на кілька тоненьких білих шрамів на моєму зап’ястку. Тих, що заховані під браслеткою. Його пересмикує.
Перш, ніж хлопець встигає оговтатися і хоч щось в’їдливе сказати, гупаю дверима. Усе ж встигаю кинути через плече: «Хай щастить! Успіхів тобі у всьому!». По-дурному, звісно. А що скажеш розумного, коли тебе витурюють із чийогось життя, щоб не плуталася під ногами і не заважала залагоджувати важливі справи?
Злітаю сходами, не чекаючи ліфту. Краєм ока встигаю завважити, як в бік сміттєпроводу, що приткнувся за ліфтовою шахтою, шмигає якась сіра тінь. І тихеньке, але тяжке зітхання, немов за втратою, що її не можна відвернути.
— Хто там? — ох ти, ледь ногу не підвернула. Не найкраща то ідея, різко гальмувати посеред сходів.
Мені що, і справді більше за всіх треба? Навряд чи. От тільки чомусь холодом сипонуло по спині. А не люблю залишати страх позад себе. Краще глянути йому у вічі.
Нема нікого у тому закутку. Галюцинації у тебе, подруго. Справді, менше треба страшних казок слухати. А морозить, бо треба як слід застебнутися, стужа на вулиці. Зима.
На двір виходжу вже не поспішаючи. Коли є шанс втекти від неприємностей, то він не зникне за кілька хвилин. А якщо нема, то можна і не квапитися…
Олег
Бити ноутбук чи гатити об стіну мобілкою — надто велика розкіш. Особливо зараз. Тому обмежився чашкою. Дешева посудина із дурнуватим малюночком просто потрапила під гарячу руку. Вже визбируючи черепки — звичка з дитинства — збагнув, що то не Лідина чашка. Залишки посуду від моїх квартирантів всуціль помережані квіточками або кошенятами з барвистими бантиками. Отже, залишилася з попереднього життя. А хто, крім Єви, у нашій сімейці міг дудлити чай з такого горняти? Дурнуватий малюнок якийсь: середньовічний замок посеред диких скель та пишних лісів. Що, не могла та Руслана іншої собі чашки взяти?! Та чорт із нею, з чашкою! І чорт із нею, з тою божевільною!..
У цю мить пролунав дзвінок у двері. Вичекав кілька дзвінків. Якраз пригладив волосся та стишив тяжке дихання… Хто завітав, спитати й не подумав. Відчинив різко двері. Що там прочитав Василь на моєму обличчі, не знаю. Тільки начальник охорони чомусь не скористався шансом нагадати про правила безпеки та обачність. Мовляв, хто отак пускає до хати усіх охочих? Мету візиту пояснив сходу:
— Податківці не дочекалися кінця свят, певно, за роботою засумували. Центральний офіс перетрусили, тепер хочуть взятися за філії. Фірма зараз виглядає, як після погрому. Бухгалтерів відпоюємо валер’янкою. Прибиральниці натякають на хоч невеличку премію, отак канікули людям урвали…
— Уже виїжджаю. Треба було раніше зателефонувати, — перебираю ініціативу.
Василь здивовано витріщається на мене:
— А на чорта? Ти що, бухгалтер?
Добре що не спитав, чи не хочу випадково допомогти прибиральницям.
Киваю на вітальню. Типу — проходь. Не вести ж подібні балачки в передпокої?
Василь без нагадувань знімає взуття і куртку. Щось раніше не помічав за ним любові до етикету. Так і є, тягне з початком розмови, он, очі вбік ховає.
— Щось знайшли? — вдаю, що не помітив.
— Звісно, штраф впаяли за дрібні порушення. Сергій Федорович гнівається для пристойності…
Смішно, але це — справді нормально. Якби у нас не відшукали хоч якогось дрібного порушення, почали б копати так, що дорилися б до справді важливих речей. А так і їм статистику не зіпсували, і ми малою кров’ю відбулися. Крім того, не цікавили податківців цього разу дрібні порушення, навіть їжаку зрозуміло…
— Що, Федорович мене, ледаря, згадав незлим тихим і не один раз?
— Не без того, але звільняти тебе отак просто ніхто не стане. Зайвий клопіт. Бо ж доведеться когось нового шукати на твоє місце, потім — вводити його у курс справ, у тому числі і шефових приватних, слідкувати, щоб, бува чого, не той… Ну, ти ж знаєш: не царська то справа дрібницями клопотатися…
Кривлюся, немов від зубного болю. Зарано він Мстислава Маврикійовича закопує. Ще побачимо, що буде трохи згодом.
Василь знову відводить погляд, але я встигаю побачити блиск у його очах. От і скажіть після цього, що охороні все одно кого оберігати.
— Інше гірше: Ірину Мстиславівну незабаром доведеться із Англії зустрічати. Батько за нею засумував, а хворого хвилювати не можна. Твої хлопці нормальну охорону дівчинці забезпечать? — переводжу розмову на інше.
— Із дуба впав?! Чи думаєш, що охоронці у нас із вулиці набрані?! — врешті Василь перестає косувати. Дивиться просто в очі. Образили професіонала, бачте. Навіть не задумався, нащо треба шефові в лікарні, аби мала поруч була. Він і здоровим спадкоємицю бачив не довше півгодини в день.
— Думаю, що хлопці в тебе нормальні. От тільки… подивись краще сам, — киваю на ноутбук.
Замість того, аби зручно влаштуватися за столом, Василь нащось схиляється над нещасним ноутом, підкреслено обережно бере мишку. Куточком ока намагається відстежити, чи не кепкую я потай із його побоювання перед сучасною технікою. Робити мені більше нема чого?! А от файли переглядає уважно, лише раз зиркнув на мене так, що стало зрозуміло: усі мої роздуми про його недалекість — дурниці. Голова у хлопця варить, а ще — вистачає розуму не демонструвати свої здібності.
— Ти зайвого сюди не включив? Отой, скажімо, випадок із Михайличем — наче просто збіг. Це ж кому під силу таку комбінацію розіграти? Та й задля чого ускладнювати справу, виводити з гри простого водія? До того ж ця аварія трапилася не з шефом… — він прикушує язика.
— «Включив-не включив», — не час сперечатися. Бо того, за що точно поручуся — вище дахівки дев’ятиповерхівки, — відповідаю спокійно.
Переводимо розмову на інше:
— Може, ліпше було Ірину Мстиславівну потримати ще в Англії: типу курси практичної англійської, гарна дисципліна у закритій школі, те-се… Подалі від нашого затишного містечка. Мачуха проти не буде. Га, Олеже?
— Вона-то, може, і не буде, але сам знаєш: єдина спадкоємиця. Інших дітей у Мстислава Маврикійовича немає.