Тітка Калина, хоч і була молодшою від сестри Богданки на п’ять років, заміж вийшла раніше. І вже у вісімнадцять стала мамою. Її чоловік працював будівельником, то будував із бригадою у їхньому селі тваринницьку ферму. Там він і закохався в молоденьку чорняву дівчинку з прекрасним ім’ям — Калина. Дівчина відповіла взаємністю. А коли ти закоханий, то що важать слова чи поради старших та мудріших? Вітер у небі. Олесь був старшим на десять років від сімнадцятирічної Калини. Та для закоханої юнки то не мало жодного значення. Любила тітка Калина згадувати часи, коли була молодою та щасливою. Зоряні здавалося, що вона просто переповідає якусь цікаву книжку. І мала слухала уважно, з відкритим ротом. Калина подалася невісткувати до чоловіка. Так склалося, що той мешкав сам. Був родом із Сумщини, та молодого спеціаліста направили на Львівщину. Тут і осів, отримав житло та гарну роботу. Молоде подружжя жило душа в душу. Народився в них хлопчик Василечко. Гарний, розумний, слухняний. У школі добре вчився, мріяв будувати кораблі.

А потім… А потім він закінчив школу, і його забрали до війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у конверті, Калина та Олесь отримали й посилку — цинкову труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді? Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за півроку батьків… Напевно, від божевілля та смерті врятувала її Валентина, мама Зоряни, яка дивилася на Калину великими сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю… То вони і врятували одна одну: Калина Валю, а Валя — її.

Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським. Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною. Працювала в школі прибиральницею, тож могла спокійно брати малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу перепитала, навіщо, тітка відповіла:

— То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган, який зіпсувався.

Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато пізніше Зірка довідається, що тітка перенесла складну операцію — їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.

А зараз дівчинку зацікавило інше:

— А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було? Як це, тітонько?

І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі: світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там унизу живеться людям і як воно — бути людиною? І попросила Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.

— Добре, дочко! — сказав Місяць. — Бути тобі віднині не зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорянкою, що любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх бабусю та дідуся.

— І котика Мурчика, і песика Рудька, — додала мала.

— Звісно, і козу Дуню, і…

— Ні поросяток я не люблю, вони смердять… А що було далі?

— А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того часу, як була людиною.

— Сумно, — сказала Зоряна.

— Чому? — здивувалася бабуся.

— Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене звали.

— А я знаю, — хитро підморгує тітка Калина.

— Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? — закидала питаннями жінку зачудована мала.

— Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.

— А мама розуміє його мову? — запитувала серйозно Зорянка.

— Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.

Це наче все пояснювало…

— Тоді як мене звали, коли я жила там? — і мала тицяє пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.

— Літавиця тебе звали, — ніжно гладить бабуся дівчинку по голові. — А Літавиця має цікаву здатність, люба моя дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба, щасливі.

— А я, тітонько, чия?

— Виростеш — дізнаєшся.

— Як?

— Відчуєш.

— Тітонько, а коли він того не зрозуміє? Що тоді? — не вгавала цікава мала.

— Тоді, тоді… Що може зробити Зірка тоді?

Зоряна не знала, але не стала розпитувати, бо то, певно, було щось дуже страшне…

А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати. Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі проводила в тітки.

Зірка любила школу. Вчитися якось не дуже, а от школу… Запах нових парт, свіжопофарбованої дерев’яної підлоги, бантики-косички, заплетені дбайливо мамою вранці. Свій ранець, який здавався не просто сумкою з книжками, а таким собі пуделком[6] для зберігання таємниць. Спочатку вони з дівчатами збирали фантики, обмінюючись блискучими папірцями, потім були наклейки, звісно, на шкільному стадіоні та в скверику закопувалися секретики.

А в третьому класі мала Зоряна мала одне бажання: щоб однокласник Валєрка, котрий сидів за одною партою з її найкращою подругою Лєркою, звернув на неї увагу. А не тягав за косички та виривав портфель. Хоча ота гра з портфелем їй навіть трішки подобалася. Бо коли вона наздоганяла Валєрку та хапалася за ручку свого портфеля, а він його не відпускав, то хотілося, щоб та мить тривала якнайдовше. Коли вона стане дорослою і хлопці почнуть запрошувати її на побачення, вона зрозуміє, що десятирічному Валєрці вона подобалася дуже. Бо більше нікого з дівчат він не тягав за косички і тим паче не відбирав портфелика. Хоча дехто з однокласниць мав довші та пишніші коси, не те що її тонюсінькі русявенькі мицики.[7] Їх мама час від часу погрожувала обстригти, щоб волосся росло густіше, та Зірка не давала. Бо за що тоді Валєрка буде її смикати?

І перші свої вірші вона присвятила Валєрці. Пригадує, як то було. Тоді по місту «з метою економії» вимикали світло, уроки мусила встигнути зробити при денному, бо при свічці не дозволялося ні читати, ані писати, хіба бавитися іграшками. Та в десять бавитися — то якось зовсім по-дитячому. Так батькам і заявила: вона вже доросла. Хоча тихцем таки клала в своє ліжечко ляльку Зіну, подаровану тіткою Калиною на її шостий день народження. Зінка була німкенею. Гарна м’яка іграшка з намальованими оченятами, губками, носиком. А ще купою рудого густого волосся на голові. Вбрана в пишну червону сукню в білий горох. Сукня мала довгий рукав і була аж до землі. Навіть ніг ляльки з-під неї не було видно. Зіною ляльку назвав тато, бо на етикетці неукраїнськими буквами, які Зірка вже в шість літ добре знала, тато прочитав на англійський манер: «Зі-н», — напевно, то було німецьке «zehn», тобто десять. Та проти ім’я Зіни Зірка не заперечувала. Першим слухачем віршів Зірки і стала лялька Зіна. Тож, коли вимикалося світло і мама забирала свічку на кухню, щоб приготувати вечерю, грішки наполохана темрявою мала притискала до себе ляльку і шепотіла тій на вухо слова, що засіли в голові: