Ох, людина — не пальма. Вона звикає до всього: і до немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли десь у п’ятдесят четвертому врешті віднайшлися брати батька та кликали їх до себе, мама категорично відмовилася. Та тут була ще одна причина — не їхати на чужину. Мама так і не замирилася зі смертю молодшого сина. У сповіщенні, не похоронці, було написано: «Пропав безвісти», — отже, син може будь-коли вернутися з війни. І що? Кого він застане в рідній оселі? Чужих людей чи взагалі, може, чужинці й хату розвалять? Ні, вона не поїде…

Отак вони й жили.

— Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то наче стратила глузд і раз по раз все шепотіла: «Руфінко, доню? Хтось стукає у вікно. То, може, Валід повернувся». Але то був тільки вітер, який торохкав у шибу вікна дощем. А коли настав її час відходити, обличчя раптом просвітліло і вона з щасливим усміхом на вустах умирала. Наостанок прошепотіла: «Синку, ти таки прийшов. Дочекалася, синку». Батько довго не протримався після кончини неньки, надто він її кохав. За півроку пішов слідком. Юрко, чоловік, каже, що від туги. Тато був від мами на десять літ старший, тож коли тобі дев’яносто п’ять, то вже і смерть на порі. Юрко моїх тата з мамою любив, наче рідних. Своїх він втратив на війні. Тож не дивно, що батьківську хату він відмовився продавати. І ми, і наші діти живемо в місті, то мови про те, щоб переїжджати назад, не було. Юрко просто хатинку відремонтував, поміняв вікна, двері, підлогу, всередині почистив. Обгородив. І завжди підтримував довкола порядок. Коли життя у місті надто набридало, він просто ховався там від цивілізації.

Юрко з Руфіною-Раєю нажили аж п’ятеро доньок. Величенька родина. Жодна з дівчат не поділяла батькового захоплення глушиною. Зяті також не дуже, просто з ввічливості час від часу допомагали біля хати. Тож, коли Юрко помер, довго думала, що робити з домівкою. А зараз і вихід знайшовся — може, добрій людині стане в пригоді.

Отак брели дорогою, розмовляючи, точніше, говорила здебільшого пані Рая, Сергій — слухав. Хвилин сорок п’ять спускалися вниз некрутим схилом. З дороги повернули вліво, пройшли ще хвилин десять неширокою, але добре втоптаною стежкою, по обидві сторони від неї росли ожина та малина. Раптом ліс наче розступився, і перед ними відкрилася широка галявина. Невелика дерев’яна хата дивилася на них низькими дверима та великими вікнами. Подвір’я обгороджене невисоким дерев’яним перелазом. Загорожа виглядала швидше декоративною, бо доросла людина при бажанні могла легко через неї переступити. Подвір’я було викладено камінням і виглядало не гірше від львівської бруківки. Очевидно, за ним також доглядали. Двері хати дивилися на південь. Пані Рая пояснювала це так: за традицією, татарин, коли виходить із хати, першим, що має побачити, — то сонце.

— Це і є будинок моїх батьків. Зруб складений із дубових дощок та поставлений на кам’яному фундаменті. Я ще пам’ятаю ті часи, коли дах у нас був пласким. Юрко його трохи осучаснив.

Пані Рая відчинила важким ключем висячий замок на дверях хати. Прочинила їх, запрошуючи гостя досередини. Сергій мусив зігнутися, щоб зайти, бо двері дуже низькі. Невеличкий коридор. Двері наліво, двері прямо. Пані Рая прочинила ті, що прямо. Хата всередині виявилася доволі просторою. Із коридору потрапили до світлої кухні. Справжнісінький камін, змонтований так, щоб обігрівати ще одну кімнату, через стіну. Очевидно, спальню. Двійко величеньких вікон. Пані Рая сказала, що то Юрко їх збільшив, набагато розширивши для них прорізи в стінах. І тому вони пропускали в світлицю багато світла, хоча виходили на північ і ніколи не бачили сонця.

За вікнами відкривався прекрасний краєвид. Великий сад: вишні, черешні, абрикоси, персики, яблуні, груші. Дерева акуратно підбілено та старанно обгороджено, подекуди колючим дротом. За садом доглядали.

— Батьківський сад завжди нас годував. Мені інколи здавалося, хай би що мій тато встромив у землю — воно в нього обов’язково родитиме. Може, тому, що він все робив із любов’ю, яку він передав онучці, моїй найстаршій доні. А та своєму сину, моєму онуку Рустему. Цей доглянутий сад — то його рук справа. Він його лікує, чистить, доглядає, забирає старі дерева, садить нові… — Рая ніжно всміхнулася. — Рустем так схожий на мого батька, на свого прадіда. І я тішуся, що татова праця не змарніла. І до того ж то справді непоганий заробіток. Наш сад так мудро посаджено, що навіть у найдошкульніші морози рідко коли яке дерево пошкодиться. Принаймні на моїй пам’яті такого не траплялося. На жаль, мешкати тут ніхто з моїх рідних не хоче, хоча садовий урожай люблять усі. Тож, пане Сергію, очевидно, єдиним недоліком цього глухого місця є те, що мій онук інколи навідуватиме сад та ще ми збиратимемо врожай. Правда, урожай збирається не так часто, а Рустем… Рустем вам не заважатиме. Він глухонімий.

Під правим вікном світлиці — дерев’яний стіл. Біля нього три крісла. На правій стіні суцільні дерев’яні полиці, подібні до наших мисників. На них купа череп’яного посуду. Справа від дверей щось схоже на креденс.[5] На верхніх полицях за скляними дверцятами білизна.

— Пане Сергію, тут посуд — тарілки, миски, горнята. Можете вільно користуватися. У шафі, — вона відкрила її, — вгорі скатертини, рушники, внизу — каструлі, баняки, казанки, пательні. У шухляді — ножі, виделочки, ложки. Тобто тут є все, що може знадобитися, коли готуватимете.

Під лівим вікном — низький лежак, застелений чимось дуже схожим на карпатський ліжник.

Пані Рая підійшла до каміна.

— Легко розпалюється, дає багато тепла. У нас кажуть: живе полум’я гріє і серце, і душу.

На каміні мирно поцокує годинник. Круглий циферблат на масивній залізній підставці. Під циферблатом досить вправно вигравірувані зображення людини в центрі та вовка й крука по обидва боки від неї. Побачивши зацікавлення Сергія, пані Рая сказала:

— Старий годинник. Ще мого діда, а досі йде. Моє придане.

Правіше від каміна були двері. Пані Рая розчинила їх:

— А тут у нас спальня.

Сергій зазирнув досередини. Невеличка, але світла кімната. Вікно, зараз до половини завішене світлими шторами, виходило на подвір’я. Завіса мало допомагала, бо кімната була сонячною: вікно дивилося на південь. Біля вікна письмовий столик, крісло. Ліворуч — книжкова шафа, праворуч — звичайна шафа з дзеркальними дверима. Під стіною, біля дверей — ліжко, застелене таким самим коцом, що й лежак.

— У шафі знайдете білизну, ковдри, подушки. Там можете скласти свої речі. Камін дає багато тепла. Тож легко нагріває і кухню, і спальню. Узимку не замерзнете.

Пані Рая говорила так, ніби Сергій уже погодився і майже тут мешкав. Та вона мала слушність, він таки погодився, відразу ж, щойно побачив хату.

Вийшли на подвір’я. Пані Рая поманила Сергія кудись за хату. Тут були ще двоє дверей, збоку, з заходу.

— Це, так би мовити, наші господарські приміщення.

Вона прочинила двері. Усередині купа сухого ломаччя, торф. Справа на гаках та полицях господарський інвентар: лопати, секатор, граблі, сокира.

Поруч — іще одні двері. Пані Рая недбало махнула рукою:

— А там ми склали старі речі. Те, що вже не дуже потрібне, та шкода викидати. У кожного, напевно, є таке місце, де складується важливо-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а не закуток у серці, — пані Рая наче жартувала, та говорила сумно. — Знаєте, Сергію, мій батько одного разу сказав таке: «Інколи деяким дверям слід залишатися закритими». Напевне, так воно і є. Якщо ж вам треба буде щось зайве покласти до цієї комори, тільки скажіть.

Підійшли до криниці.

— Вода, Сергію, у нас цілюща, бо своя, джерельна. Годиться і в їжу, і для прання. Чоловік усе хотів зробити насос, щоб легше було, та, зрештою, зрозумів, що воно так, певне, й ліпше. Ну як вам наше обійстя, годиться?

— Навіть дуже все сподобалося. Тепер можемо домовитися щодо платні?

— Що ви! Ох, Сергію. Це ви мені робите радість, бо погоджуєтеся тут замешкати. Хата живе доти, доки вона чує людське тепло. Так казала моя матінка. Ви це тепло будете давати моїй батьківській хаті. От і вся платня. І то велика, повірте.