— Ви швидко вирішуєте, — відповіла вона, усміхаючись.

— Інакше відповів би хіба що сліпий, — сказав молодик.

Дівчина засміялась, почувши ці слова.

— Заходьте, сер, — запросила вона. — Я міс Етті Шефтер, дочка містера Шефтера. Мати померла, й господарюю тут я. Сідайте до грубки й посидьте, поки надійде батько... А ось і він! Зараз ви поговорите з ним самим.

Стежкою наближався кремезний, підстаркуватий чоловік. Кількома словами Мак-Мердо пояснив йому свою справу. Джонового знайомця на ім’я Мерфі, що дав йому в Чикаго адресу, старий добре знав. Шефтер одразу погодився взяти приїжджого до себе. Той не торгувавсь і пристав на всі умови. За сім доларів на тиждень молодик дістав кімнату й харчі.

Отак Мак-Мердо, що тікав від закону з Чикаго, оселився під дахом Шефтерів: це стало першим кроком у довгій, темній низці пригод, які відбулися в тих далеких краях.

2. Майстер

Мак-Мердо був із тих людей, що швидко здобувають славу. Хоч де він з’являвся, його всюди впізнавали. За тиждень він став примітною особою в Шефтерів. Там мешкало ще десятеро чи дванадцятеро наймачів — робітники й прикажчики з крамниць, серед яких молодий ірландець помітно вирізнявся. Вечорами, коли вони збиралися разом, він першим жартував, був найкращим оповідачем, чудово співав, — одне слово, був народжений для товариства, немовби якоюсь магічною силою поширюючи довкола себе добрий гумор.

Але часом знову й знову, як і тоді, в залізничному вагоні, ним опановував раптовий шалений гнів, що змушував інших ставитись до нього з повагою й навіть із побоюванням. Він не приховував своєї ненависті до закону та його охоронців, чим приваблював одних і тривожив інших своїх товаришів.

Мак-Мердо був щиро захоплений дочкою господаря, що підкорила його серце з тієї хвилини, коли він уперше побачив її красу. Він не таївся зі своїм почуттям: уже другого дня він признався, що кохає її, й відтоді повторював те саме щодня, нітрохи не зважаючи на її відповіді, які мали позбавити його надії.

— У вас є хтось інший? — запитував він. — Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть «ні» скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете «так», і я досить молодий, щоб дочекатися цього.

Він був небезпечним залицяльником — зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім — кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав, про далекий чарівний острів з його невеликими пагорбами та зеленими луками, які здавалися ще чарівнішими з цієї похмурої, засніженої місцини.

Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті — про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті, — такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям — ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.

Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі — він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен — колишній його попутник. Скенлен — низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима — був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.

— Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо, — сказав він, — і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?

— Я шукав роботу. Мав свій клопіт.

— Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!

Мак-Мердо здивовано всміхнувся.

— Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.

— Може, в Чикаго їх і немає.

— Але ж тут те саме товариство.

— Справді?

Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.

— Хіба ні?

— Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.

— Звідки ви це знаєте?

— О, в нас про все дізнаються швидко — і про добре, і про лихе.

— Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.

— Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!

— Хіба він теж ненавидить поліцію?

Скенлен вибухнув сміхом.

— Підіть і побачтеся з ним, друже, — сказав він нарешті. — Але стережіться, щоб разом з поліцією він не зненавидів і вас! Тож послухайте дружньої поради і негайно йдіть до нього!

Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими, — хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.

— Мені здається, містере, — почав він, — що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?

— Так, правда, — відповів молодик.

— Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.

— Вона говорила мені про це.

— Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?

— Ні. Я питав, але вона не відповіла.

— Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.

— Лякати? — Мак-Мердо спалахнув гнівом.

— Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.

— І хто ж він, у біса, такий?

— Начальник Чистіїв.

— Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути — Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?

Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.

— Чистії, — відповів він, — це стародавній масонський орден.

Молодик вибалушив очі.

— Але ж я й сам масон.

— Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе — навіть за сотню доларів на тиждень.

— Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра — принаймні так говорять його правила.

— Десь-інде, може, й так. Але не тут!

— А тут?

— Це товариство вбивць — ось що це таке.

Мак-Мердо засміявся.

— А де докази? — спитав він.

— Докази? Хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Чи чули ви про Мілмана, Ван-Шорста, родину Ніколсонів, старого містера Гайма, молодого Біллі Джеймса та інших? Докази! Хіба є в долині хоч один чоловік чи жінка, що не мали б доказів?

— Послухайте-но! — роздратовано відказав Мак-Мердо. — Візьміть свої слова назад. Ви повинні зробити це до того, як я вийду з кімнати. Уявіть себе на моєму місці. Ось я — чужинець, який належить до товариства, що має славу цілком безневинного. Ви знайдете його ложі по всіх штатах, і всюди воно безневинне. А тепер, коли я хочу прилучитись до нього тут, ви кажете мені, що це банда вбивць, яких тут прозивають Чистіями. Я чекаю від вас або вибачення, або пояснення, містере Шефтере.

— Я кажу вам лише те, що відомо всім, містере. Начальники в ордені ті самі, що в банді. Якщо ви пристанете до одних, то неодмінно потрапите до інших. Ви побачите це дуже скоро.

— Це звичайнісінькі плітки! Мені потрібні докази! — вигукнув Мак-Мердо.

— Якщо ви поживете в нас довше, то дістанете докази. Але я забув, що ви теж один з них. Невдовзі ви станете таким самим, як вони. Тож шукайте собі іншого помешкання, містере. Я не можу тримати вас тут. Досить з мене й того, що залицяється до Етті, — його ми не сміємо вигнати. А вже серед своїх наймачів я їх не терпітиму. Наступної ночі ви спатимете вже не під моїм дахом!