Ми надягли мої персні на його пальці, але коли дійшло до обручки... — Він показав свою міцну руку. — Самі бачите, що я нічого не міг би вдіяти. З самого дня весілля ця обручка не покидала своє місце, тож зняти її було неможливо. Я й не хотів розлучатися з нею. Довелось віддати цю дрібницю на милість долі. Натомість я приніс шматочок пластиря й наліпив його на вцілілу частину обличчя вбитого — туди, де він наклеєний у мене. Лише тут, містере Холмсе, ви дали хука: знявши пластир, ви не побачили б порізу.

Ось як усе це сталося. Якби я тимчасово переховувався, а потім перебрався в якесь місце, де до мене прилучилася б моя «вдова», то решта наших днів, напевно, проминули б спокійно. Ці дияволи мучили мене, доки я ходив по землі. Якби вони прочитали в газетах, що Болдвін убив мене, це поклало б кінець моїм турботам. Я знав про цю криївку — так само, як Еймс, але навіть йому таке не спало б на думку. Я сховався там, а Баркер зробив усе інше.

Ви самі можете пересвідчитись, що він зробив. Відчинивши вікно, він залишив кривавий слід на підвіконні, щоб показати, як убивця втік. То була смілива думка — тим паче, що міст уже було піднято. Потім, коли все було зроблено, він подзвонив. Що сталося далі, ви знаєте. А тепер, джентльмени, робіть, будь ласка, що хочете, але вірте, що я казатиму вам правду й нічого, крім правди, хай мені допоможе Бог! Дозвольте запитати вас лише про одне: як поведуться зі мною англійські закони?

Запанувала мовчанка, яку перервав Шерлок Холмс.

— Загалом англійські закони справедливі. Покарання не буде тяжчим за ваші вчинки, містере Дугласе. Але я теж хочу спитати вас: звідки той чоловік дізнався, що ви живете тут, і вивчив, як пробратися до будинку й де краще сховатися?

— Я й сам цього не знаю.

Холмсове обличчя зблідло і посерйознішало.

— Побоююсь, що ця історія ще не скінчилась, — зауважив він. — На вас чатує небезпека, суворіша від англійських законів і навіть від ваших американських ворогів. Я відчуваю, містере Дугласе, що ви ще зазнаєте лиха. Тож послухайтесь моєї поради й стережіться.

А тепер, мої терплячі читачі, я прошу вас тимчасово покинути Берлстонську садибу в Сасексі і рік, коли ми здійснили цю багату на пригоди мандрівку, щоб довідатись про події, які завершилися дивними пригодами людини, відомої як Джон Дуглас. Я хочу, щоб ви перенеслись майже на двадцять років у минуле й на кілька тисяч миль на захід. Перед вами постане така дивовижна й жахлива історія, що важко навіть повірити в її правдивість.

Ні, не думайте, що я починаю нову оповідь, не скінчивши попередньої. Прочитавши її, ви переконаєтесь, що це не так. Коли я опишу події, що відбулися за тих часів, у тих місцях, і розвію таємницю минулого, ми знову зустрінемось у помешканні на Бейкер-стрит, де й скінчаться ці — як і численні інші — пригоди.

Частина друга

ЧИСТІЇ

1. Головна дійова особа

Було четверте лютого 1875 року. Стояла сувора зима, глибокий сніг укривав ущелини Джилмертонських гір. Залізницю, проте, було добре розчищено, й вечірній потяг поволі повз колією, що сполучала безліч селищ біля шахт та копалень; він підіймався крутим схилом, що веде від Стенвіла, який стоїть у заглибині, до Верміси — містечка у верхів’ї Верміської долини. Звідти колія вела до Бартонського роз’їзду, Геймдала та хліборобської долини Мертона. На кожному відгалуженні — їх було чимало — стояли лави платформ з вугіллям та рудою, мов німі докази схованих під землею скарбів, які привабили сюди багатьох людей і помітно пожвавили цей сумний куточок Сполучених Штатів Америки.

Край і справді був сумний. Навряд чи перші поселенці, які опинилися тут, гадали, що найкращі степи та розкішні пасовиська нічого не варті поряд із цією похмурою місцевістю з чорними кручами й лісовими хащами. Над темним, густим бором, що вкривав схили гір, здіймалися білі снігові вершини; гори обступали довгу, звивисту долину. Цією долиною і повз невеликий потяг.

У вагонах — довгих, простих, що містили по двадцятеро-тридцятеро пасажирів, — тільки-но засвітили лампи. Серед пасажирів найбільше було робітників, які поверталися додому, в долину, після тяжкої денної праці. Щонайменше дванадцятеро з них, судячи з їхніх закіптюжених облич і ліхтарів, які вони везли з собою, були шахтарями. Вони сиділи, курили й тихо гомоніли, вряди-годи позираючи на двох чоловіків, чия уніформа та відзнаки виказували в них полісменів.

Кілька жінок-робітниць і зо двоє літніх подорожніх, що в них легко було впізнати сільських крамарів, становили решту компанії. В найдальшому кутку, окремо від усіх, сидів молодик. Придивімося до нього — він того вартий.

То був невисокий на зріст, свіжовидий чоловік років тридцяти. Його великі, проникливі сірі очі допитливо підморгували крізь окуляри, коли він поглядав на сусідів. Неважко було сказати, що вдачу він мав товариську, ладну до дружби з будь-якою людиною. Дехто навіть міг би запідозрити в ньому немудру, простакувату натуру, побачивши, як він щиро усміхається. Проте, придивившись до його міцного підборіддя та суворих зморщок біля вуст, можна було помітити надзвичайну силу, що приховувалась під цією лагідністю, й навіть те, що цей приємний, темноволосий ірландець неодмінно мусив залишати якийсь слід — добрий чи лихий — у товаристві, до якого потрапляв.

Зо два рази він намагався заговорити з сусідом-шахтарем, але, діставши короткі й непривітні відповіді, замовк і почав сумно розглядати у вікно довколишній краєвид.

Видовище було невеселе. На схилах пагорбів крізь морок пробивалось червоне сяйво ливарень. Обабіч залізниці громадились величезні насипи шлаку; за ними здіймались вишки вугільних шахт. Купки жалюгідних дерев’яних хатин, у вікнах яких блимало кволе світло, юрмилися вздовж колії; на численних зупинках було повно брудного, закіптюженого люду.

Багаті на залізо й вугілля верміські долини не вабили до себе нероб та чистюків. Тут усюди були помітні сліди найжорстокішої боротьби за життя — груба, тяжка праця та грубі, дужі робітники, що виконували її.

Молодий пасажир дивився з вікна на цей похмурий край, і на його обличчі з’явився вираз бридливості, змішаної з цікавістю. Часом він діставав з кишені довгий лист, знову й знову перебігав очима й писав щось на його берегах. Врешті-решт він дістав з торбини річ, яку важко було навіть уявити в руках такої лагідної людини. То був військовий револьвер великого калібру. Молодик повернув його до світла: блиск мідяних гільз у барабані свідчив, що револьвер повністю заряджено. Він швидко сховав зброю в потаємну кишеню, але робітник, що сидів поряд, встиг усе помітити.

— Овва, друзяко! — промовив він. — То ви готові до всього?

Молодик трохи збентежено всміхнувся.

— Так, — відповів він. — Там, звідки я їду, зброя часом стає в пригоді.

— А звідки ви їдете?

— З Чикаго.

— Ви тут новачок?

— Так.

— То вона й тут стане вам у пригоді, — мовив робітник.

— Чому ж? — зацікавлено спитав молодик.

— Хіба ви не чули про те, що тут коїться?

— Нічогісінько.

— А я гадав, що про нас уже вся країна знає. Дарма, невдовзі почуєте. А чого ви сюди приїхали?

— Я чув, що тут легко знайти роботу.

— Ви член робітничої спілки?

— Звичайно.

— Тоді робота вам знайдеться. У вас тут є друзі?

— Ні, але будуть.

— Тобто як?

— Я належу до ордену масонів. Чи не в кожному місті є ложа, а там, де ложа, я знайду друзів.

Ці слова справили на робітника дивне враження. Він підозріливо позирнув на інших пасажирів. Шахтарі сиділи й шепотілися між собою. Двоє полісменів дрімали. Робітник підсунувся ближче до молодика й подав руку.

— Сідайте-но сюди, — запросив він.

Обидва потиснули один одному долоні.

— Я бачу, що ви кажете правду, — провадив робітник. — Та пересвідчитись ніколи не завадить. — Він підніс свою правицю до правої брови. Молодик тут же підніс свою шульгу до лівої брови.