– Не побивайся… так, синку. Послухай. Знаєш, як я побивалась за онучками й дитиною своєю? Ворогу страшно побажати, а, бач, пережила. Судилось. Батюшка сказав, що мої дівчатка – то мучениці, котрі світ прийшли очистити.

– Щоб дівчатка світ очистили? Як?

Митрофанівна притисла до себе міцніше Богданку, немов боялась, що і та випурхне з обіймів, а потім поділилася сокровенним:

– Не віриш. Я спершу не те що не повірила – не зрозуміла, а прийшла додому і в той самий день увімкнула котрийсь із російських телеканалів, випадково, бо майже не дивлюся такого. Це чоловік покійний любив й антену встановив. Тарілку. Ще перед смертю. І знаєш що? Дивлюся. Показують родину. Жінка – красива, мов з обкладинки зійшла чи з подіуму якого. Молода, успішна, свій бізнес, а головне – очі теплі-теплі. Троє діточок. Двійко старшеньких дівчаток вже школу закінчують, а меншенькому років п’ять. Так от…

Вона розповіла, що в минулому… жила у пеклі, котре сама собі й створила. Пила по-чорному, наркотиками бавилась. Могла зникнути на кілька діб, діти голодні і холодні чекали, а ніхто вплинути не міг, переконати. Пропала б. Вона так впевнено це сказала, що аж серце стиснулося. Правда, згинула б людина. Якби не… одного дня напівхмільна побачила репортаж… про двох малих дівчаток, які загинули, замкнені у хаті рідною матір’ю… І прозріла… в одну мить. Розумієш? Отак одразу. Кинула пити, пройшла курс реабілітації, в Бога увірувала. А коли відчувала, що вкрай важко, ну ще трохи – і зірветься, згадувала обличчя не своїх дітей, а тих дівчаток заморених… Потім знайшла роботу, зустріла чоловіка, сім’ю створила, народила сина й тепер допомагає таким, якою була сама колись.

У салоні запала тиша. Було чути, як часто тіпається серце десь у п’ятах:

– Невже то були… ваші?

Жінка кивнула головою:

– Мої. Журналісти підняли архіви й демонстрували той самий репортаж… а я… я дивилась і світу за слізьми не бачила, синку, лише кровиночок своїх замучених… Богданка поруч гралась, прибігла, сіла і давай сльози втирати рученятами, і все питає: «Чому буня плаче?» Потім озирнулась й до екрана прикипіла, підійшла впритул, долоньки поклала на сестричок. Толю, вона ж ніколи й не бачила їх! Ніколи. А впізнала… Як? Погладила, до мене повернулась й каже, що то янголи, вони у Бога.

На все його воля, синку. І Його Суд праведний, людський – то пил за вітром, куди подме, туди й понесе людську правду. Розумієш? Відпусти ненависть. Вона ж тебе мучить, не вбивцю.

Анатолій дихав часто й глибоко, боявся озиратись на заднє сидіння, немов там зараз судді сиділи і бачили його наскрізь.

– Заздрю я вам, Ніно Митрофанівно, а сам… не виходить. Справедливість повинна каменем бути, каменем, а не пилом.

Старенька зітхнула болісно:

– Аби ж дав Бог, щоб камінням тим не завалило.

Довіз, провів у самий будинок, привітався із собакою, котрий і з буди не виліз, мабуть, прийняв за свого, надихався трав та меду, пішов до річки роздивитись, як вітер торкається води. Довго шукав очима місце, де привиділась Оксанка. Здавалось, ось знайде, пригадає свою дівчинку й легше стане, але не знайшов, немов і не було. Дійшов до краю, постояв, практично відчув, як під ногами річка котила тонни вод, а ті зникали назавжди, бо ось були і вже – нема, змінились іншими. Яка ж тоді вода в океані? Тут же пригадався Степан Олексійович. Теж мудрець. І так закортіло його побачити, що Анатолій хвилину вагався, а потім чимдуж помчав до притулку, немов до рідного спішив і боявся запізнитись.

Ось потрібне місце. Схоже на краєчок світу, ще крок – і вирва небуття. Здригнувся від раптового порівняння. Проте тут міста не було. Воно навіть близько не відчувалось. Сосни, сосни, сосни, а в них облуплений й потрісканий, як у зморшках, пансіон. Будівля ще намагалась гордовито тримати спину, проте у кожному вікні стовбичила самотність зі старечими очима.

Анатолій невпевнено рушив доріжкою. Їх було тут безліч. Суцільний лабіринт без початку і кінця. Мабуть, подібне спеціально проектували, аби старенькі могли блукати в ньому. Й зараз по гравію тупцяли десятки ніг.

Тутешні жителі гуляли парами. Здивувався. Може, так заведено? Одне із правил розпорядку. Страшно. Відвів погляд, не в силі дивитись на прожиті життя. Вітер над головою раптово щосили закалатав у сосни, як у дзвони, а потім знову – тихо-тихо. Висмоктано звуки, мов роки. Чоловік підійшов ближче, не наважуючись заговорити, проте одна старенька, така дрібна і сива, аж вибілена, зиркнула питально й голосно вилаялась:

– Ну й погода! Бодай її… А ти що тут забув? Не знаємо таких. До кого?

Під старечим поглядом стало гаряче. Один в один – прокурор.

– Степана Олексійовича Діденка.

Бабуся обперлася на паличку й ще уважніше всвердлилась очима, так, що Анатолій миттєво спітнів, немов пробіг стометрівку. Власне, саме це кортіло і зробити – бігти, але незнайомка неначе прочитала думки й поблажливо спитала:

– Син?

Видихнув:

– Ні. На жаль.

Махнула висохлою рукою:

– Отак завжди. Їх чекаєш, а приходять чомусь не діти. Мабуть, з газети? Чи з міліції. Так ті вже наче відчепилися… Невже знов? Хто ти йому?

Розгублено, немов дитина перед вчителем:

– Ніхто.

– То й іди в нікуди. Чого принесло? Хвороби ворушить? З тобою он розпатякалась, і поперек геть замерз. Нема його. В лікарні.

Анатолій здригнувся:

– У якій?

Проте стара лишилась незворушна, відрізавши:

– Не твоя справа. Якби син – сказала, а ніхто – то й сам шукай. Захочеш, знайдеш, – озирнулась до сусідки. – Іванівна! Агов, Іванівно! От стара тетеря. Ходімо до середини. Бач, он хмарище знесло, прямо над нами. О! Вже й дощ! Та ходімо швидше. Ще змокнути не вистачало.

Важкі краплі бились об землю. Чи били? Так, наче та була у чомусь винна. Може, у тому, що на ній існує ось така старість? Непотрібна. Чужа. Дві зігнуті старенькі дріботіли ногами, наздоганяючи химерний час, що пронісся буревієм і втиснувся в рамки цілісінького життя. Вже в машині Анатолій тремтячими пальцями запалив цигарку. Не допомогло.

Нічого не допомагало, окрім живої присутності поруч. Він мав бачити Звіра щохвилини, інакше – летів сторчака у вирву, прірву, та чи не все одно? Зсередини душило відчуття вакууму, щемливого до неможливості. Здавалось, кожна клітина прагне розірватись й всмоктати в себе простір та час. Мабуть, саме так жива людина поступово стає тінню, проте Анатолія це зовсім не обходило, ба, навіть тішило, оскільки він повинен був стати тінню… Звіра.

Анатолій спостерігав за Горицвітом вже другий тиждень поспіль, не випускаючи із поля зору, зливаючись із натовпом, будинками, навіть спекою – як коли доводилось, зате встиг дізнатися про того, мабуть, більше, аніж усі близькі укупі взяті, включаючи батьків. Спілкування з останніми, до речі, було явищем вкрай рідкісним, якщо не сказати унікальним. Не сім’я, а три прямі, де кожна – зі своєю траєкторією. Батько – політика, матір – світська леді, а син… Ким він був для них? Чимось на зразок бізнес-плану чи проекту. Власне, Горицвіт навіть не намагався вийти за межі… був як був. Час від часу телефонував, ще рідше – бачився, а далі – жив.

Анатолій завчив його життя по пунктах: знав, о котрій прокидається, що їсть, куди іде, з ким зустрічається, що говорить, хоча і говорити особливо не було з ким, хіба що з плавцями, яких тренував, з рештою – дистанція, не перескочити. Дивно. Звір постійно був один, скрізь. Іноді їздив до лікарні, простоював під її вікнами годинами, палив, багато, одразу кілька пачок, але ніколи не виходив із машини, потім їхав, зачинявся вдома та пив до самісінького ранку, доки не засинав прямо на балконі.

До речі, як тільки Анатолій вперше побачив оселю Горицвіта, то аж закляк і з півгодини розглядав, щоб впевнитись. Не вірив. Його власний будинок і будинок Звіра були настільки схожими, що здавались близнюками. Анатолій, мабуть, зміг би безпомилково відтворити розташування кімнат у тій фортеці, все одно – такі самі порожні. Схованка, не дім. У ній Звір зберігає свою самотність, тишу, а ще, мабуть, страхи та мрії… хоча… Звірі мріяти не здатні. Мрії – що? Висота душі, у когось більша, у когось менша. А у Звіра душа углиб пішла і падає в повному мовчанні – все нижче й нижче, ось-ось розіб’ється.