– О, він любив коней.

Валя схилила голову:

– Любив. А мені подобались корови. У дитинстві вони здавались велетенськими, а ще пахли молоком і полем. Серед всіх-всіх я облюбувала одну – з довгими-довгими віями, немов у людини. Нічка. Вона була справжньою красунею, звикла до мене, впізнавала й, здавалося, раділа. А потім… потім корівник згорів – разом з худобою. Вночі. Здається, сталося коротке замикання. Сторож спав п’яний, мов чіп, тому помітили пожежу надто пізно.

– Так, дід Омелян одразу ж побілів, став сивий-сивий, все ходив до згарища.

– Він там плакав. Я нишком витирала старечі сльози. Дід гладив мене по голові шерехуватою долонею, а вночі… Кілька місяців поспіль мені ввижалось мукання Нічки. Я уявляла, як вона чекає на порятунок серед вогню, кліпає довжелезними віями, мукає і жде, бо вірить… людям.

Ось і там, на засніженому шосе, я почувалася зовсім як Нічка з мого дитинства. Щось підказувало: ця зустріч – пожежа, а я продовжувала дивитись в ЙОГО очі й навіть не намагалася урятуватись. Ну чому? Чому? І що він зміг розгледіти в мені? Що зачепило? Не знаю. Очевидно, я була несхожою на ляльок, котрі змінювались у його житті наче дні тижня. Сьогодні одна, завтра інша, через місяць десята. Льоня колекціонував жінок й аніскілечки цим не переймався, і раптом – правильна дівчинка під колесами авто. Пригода. Але… щось пішло не так, звична траєкторія змінилась: він загрався, я – втратила себе на довгі чотири роки. Один. Два. Три. Чотири. Все. Тоді… чому я й досі не можу віднайти його?

Анатолій та Ірина одночасно видихнули. Валя помітила:

– Про дружину я дізналася за рік. Наковталася пігулок. Дурненька. Врятували. З його зв’язками мене витягнули б навіть з пекла. Пеклом і була любов-залежність. Без нього – дихати не сила. Він. Він. Він. Решта світу – перекреслена. Це тривало ще два роки. Я ледве закінчила навчання… потім. Це сталося навесні…

Анатолій помітив, як Ірина стисла долоню сестри.

– Затримка, тіточка в товстелезних окулярах й лишень два слова: «Ви – вагітна».

Жінка опустила голову:

– Я… мені здавалось, що всі-всі бачать мої очі і всміхаються. Справді. Як же я раділа. У Льоні не було дітей, дружина чомусь ніяк не могла народити, здається, навіть лікувалася за кордоном, але не виходило, і тут… Малесенька його частинка у мені. Такий собі згусток стовідсоткового щастя, який з кожним днем стає більшим, ворушиться, стукає ніжкою і вже реагує на голос тата. Я могла б заприсягнутися найдорожчим, що було саме так, і Леонід… Він розлучився швидко. За один день. Просто закрив рота дружині ласим шматочком нерухомості. Певно, вирішив: час бути батьком. Весілля. Пам’ятаєте весілля?

Анатолій зітхнув:

– Атож. Дитяча казка про Попелюшку. Ми так раділи.

– А я… боялася випустити його руку зі своєї, аби раптом не прокинутись.

Блакитні очі розхристано блукали минулим, і в них одна за одною спалахували картинки.

– На чергове обстеження ми поїхали удвох. Льоня всю дорогу жартував, що зараз побачиться із сином. Він чомусь з першого дня був переконаний, що народиться хлопчик. Я потай молилась: яка різниця, аби тільки все було добре. А лікар посміхався й переконував, що у таких батьків обов’язково народиться вродливий геній. А потім… стурбовано округлив очі й, здавалось, приклеївся до монітора.

Що таке дитина-геній ми не дізналися, бо… бо у ненародженого хлопчика виявили серйозні вади розвитку. Він ніколи не став би повноцінним…

Очі не втримали гіркоту, сльози повільно покотилися обличчям, але Валентина не зупинилась, як не спиняється снігова лавина:

– Обстеження, ще одне, знову, знову. Де я тільки не була і… з кожним наступним разом міцніше охоплювала живіт руками. Міцно-міцно, рук не розчепити. Певно, прагнула заховати сина від світу з усіма його нормами розвитку, а від батька не сховала… Льоня… Він навіть не спробував дати дитині шанс. Неповноцінний? Та ви що! Такого не може бути, значить, і вагітності не буде. Рішуче «обірвати», здавалось, встромилось ножем під серце. П’ятий місяць? А що? Не дев’ятий. Я зачинилася в кімнаті, від безвиході лізла округленим животом на стіни й голосила, а, може, вила, не знаю. Леонід гамселив у двері й щось кричав про вибір. Він або плід. Господи! Мене вивернуло прямо на розкішний персидський килим. Плід?!! Похапцем зібрала речі. Він погрожував, проте це не спинило.

Жінка несвідомо поклала долоні на живіт:

– Рівно дев’ять днів і дев’ять ночей – без нього й із сином наодинці. Рівно дев’ять днів і ночей його роздумів про те, чи я взагалі потрібна. Таки вирішив, що потрібна…

Посміхнулась:

– Політика. Ось моя ціна. Саме починалась передвиборча кампанія, а великі гроші для певності мали множитися на владу. Навіщо зайвий галас довкола сімейної драми? Правильно, ні до чого. Він приїхав, коли сходило сонце десятого дня – з оберемком квітів й пухнастим зайчам для сина. Пухнастим…

Валя вмовкла, намагаючись приглушити голосіння, котрі хвилями піднімалися догори, щоб задушити. Ірина нашвидкуруч налила води й тремтячими пальцями подала, та ковтнула раз, вдруге. Годинник над головою сіпнув ходиками, але не спинився. Мабуть, відчув, що якщо не звільнитись від спогадів тут і зараз, вони рано чи пізно підірвуть жінку зсередини, і Валя продовжила:

– Він… так переконливо говорив про кохання, цілував круглий животик й наполягав на ще одному обстеженні – вже у найдорожчій клініці столиці. Я… повірила. Льоня сам відвіз до лікарні, був поруч щохвилинно й до останнього тримав мою руку, немов боявся, що втечу. А я ніяк не могла збагнути, чому так шалено б’ється у животі дитина. Це останнє, що пам’ятаю. Укол, суцільна темінь, коли опритомніла – пустка… у мені. Він завжди умів вирішувати проблеми, я – ні. Почувалась розчавленим овочем, з якого безжально вишкребли серцевину. Дочекалась, коли лишили саму, й зціпивши зуби, підвелась, аби підійти до вікна, визирнула – високо, четвертий поверх, відкрила навстіж й вилізла на підвіконня. Я… я не прагнула смерті, просто… хотіла спокою. Крок, і нема нічого, не буде й не було.

Мені лишалося тільки зробити крок, всього лиш крок, коли… до палати зазирнула молодесенька сестричка. Молоденька-молоденька, майже дівчинка. Може, тому вона так кричала, немов бачила не мене, а вже понівечене тіло? За мить збіглася чи не половина відділення. Обличчя, обличчя, обличчя. Я волала, щоб не підходили, й підсвідомо шукала серед них одне. Він таки прибіг, шоковано закляк на порозі й навіть не кліпав. Ці Його очі. Я зробила крок в них і… усвідомила, що ненавиджу. Ось так просто. Настільки ж пристрасно, як колись любила.

Попросила показати дитину. А мені принесли згорточок, в якому лежав мій син. Малесенький, зморшкуватий, схожий чимось на жабенятко, з тонюсінькими пальчиками, що відчайдушно хапаються за цей світ. Я не втрималась й поцілувала їх, такі крихітні й холодні-холодні, а потім… потім злізла зі своєї голгофи, бо вирішила жити, щоб пам’ятати. Бо хто? Хто пам’ятатиме про ці пальчики, окрім мене? Ніхто. А кажуть же, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Ось і все. Втекла за кордон, розчинилась у чужій країні серед чужих життів, але не забула. Мого сина звати Любомиром.

Мовчання. Анатолій відвів погляд туди, де вітер зачепився за гілку яблуні й застиг, осипаючись зеленувато-кислим зітханням на теплу землю. До вікна тулилось кілька яблучок. Вони достигнуть вже цієї осені, коли дерево плаватиме у млосних туманах щоранку, проте… скільки? Скільки достигне? Анатолію чомусь заманулося порахувати пустоцвіт, що вже злетів з гілок, й геть усі зеленці, котрі ще ляжуть дрібнесенькою ковдрою до ніг. Цікаво, і хто ж вирішує, кому з них судилося стати яблуками?

Мовчанку нарешті обірвала господиня.

– Валю, ви – дуже мужня. Чуєте? Дуже. Пам’ятайте про це.

Жінка якось замріяно торкнулась квітів й посміхнулась:

– Полегшало. Спасибі. Таємницями, виявляється, потрібно ділитися.

Іринка зітхнула:

– Атож. Бо після – приходить прозріння.

Прозріння