Изменить стиль страницы

Анатолій зіщулився і нахилився ближче до води. Це ж треба, картинка промайнула так яскраво, неначе все відбулося щойно, а не в минулому. Ось донечка морщить носика і легким рухом відкидає з обличчя пасмо волосся. На ній яскрава сукня – у дрібнесеньку квітку, здається, якщо торкнешся, то квіти запахнуть чимось таким знайомим, солодкувато-мускатним і… рідним. Анатолій здригнувся. Це ж треба, він навіть запах її відчуває. І хто ж так майстерно відмотує плівку життя назад? Час розчиняється, а минуле перетікає в теперішнє… Перетікає…

Чоловік зачерпнув води у долоні. А якщо вона? Упіймала хвилини минулого і сховала в собі – глибоко, нижче дна, аби потім ось так ненароком повернути їх пам’яті? І все, все, що колись бачило озеро, є у ньому? Це ж треба. Усе місто шукає Звіра, безуспішно намагаючись вирахувати з тисяч інших облич, а озеро ЗНАЄ його і мовчить. Чому ж ти мовчиш? Підкажи… покажи… Він зрозуміє, принаймні нічого іншого зараз не лишається. Раптом щось легенько торкнулось щоки. Зграйка білих метеликів тріпотіла у воді, накладаючись на його відображення. Бідолашні, вони неначе у дзеркальну пастку потрапили, рвуться назовні – до неба, а воно чомусь теж у воді. Ось злетілись до купи, переплелись, утворили щось схоже на обриси – легкі, світлі, рухомі, обриси зливалися й малювали обличчя – тільки інше… дитяче… з широко розплющеними очима.

Чоловік відчайдушно обхопив голову руками, намагаючись вичавити з себе оті перелякані очі. Оксанка. Вона злякалась… тоді. Він відчував її страх майже фізично. Переляк був миттєвий, такий короткий, як спалах. Вона навіть зрозуміти нічого не встигла, а померти – встигла… Анатолій щосили вдарив по воді, неначе хотів зробити боляче – так, як боліло у нього. Але вода легко увібрала в себе лють і помножила, пускаючи кола. Ті, що доходили до берега, зникали одразу ж, а інші котилися озером далеко, чіплялись за латаття, однак знову бігли далі – і кінця не було, як не було кінця батьківському розпачу. Значить, вода пам’ятає біль – чужий (людський чи тваринний – неважливо), головне, аби той був справжній. Як он у тієї жінки, що вже другу годину поспіль тільки й те робить, що роздивляється білих метеликів.

Анатолій озирнувся й одразу ж ніяково сховав погляд, неначе підгледів чуже одкровення. Схоже, озеро скликає гостей. Дико якось. Підійти? Хоча гостя все одно не помічає нікого, окрім тих клятих метеликів. І якого біса вони злетілись сюди? За кілька кроків таки спинився, розуміючи, що вдирається в душу. Ні, не варто, крок назад і раптовий жіночий шепіт:

– Красиві… Ви як думаєте, вони хочуть сподобатись моїй дівчинці?

Анатолій проковтнув здивування:

– Антоніно… напевно, бо… бо для чого ж їх стільки?

Жінка в чорному нарешті озирнулась:

– Та ви не лякайтесь. Я при здоровому глузді. Просто… тут… вся оголююсь, як у молитві, та ви, бачу, тут гість частіший. Навіщо?

– Не знаю, тягне.

Жінка зітхнула:

– Тягне… А ви обережніше, бо може й не відпустити.

– Нехай.

– Не можна.

– Чому?

– Бо у вас є, для чого жити.

Він посміхнувся.

– Є.

Чорні очі застигли, немов самі у себе пірнули. Йому навіть моторошно стало. Дивна вона, ця Антоніна. Це ж треба, у них не тільки одна біда, ім’я – одне. Може, тому занурюється у себе, а відчуття, що йому нутрощі розтинають. І не сховатися. Дивна.

– А у Юлі сьогодні день народження. Уявляєте?

Чоловік здригнувся, а вона легенько кивнула у бік білих метеликів над водою.

– Тому вони і тут.

Анатолію забракло повітря.

– Думаєте, ці… метелики – знак?

Жінка посміхнулась прозоро, а в очах – знову і знову тріпотіли клаптики неба. Білого. Значить, уламки хмар.

– Знак… А знаєте що? Поїхали зі мною. Як-не-як, день народження у дочки. Вважайте, що вона запросила: недарма ж ви сюди саме зараз прийшли.

Анатолій розгублено зиркнув у бік метеликів, пригадуючи будинок, що ховає у собі лісові нетрі, кімнату з сотнями крил і… фотографію дівчинки, у якої сьогодні – день народження, й врешті видихнув:

– Що ж, поїхали.

Жінка в чорному посміхнулась, а спека квапливо побігла попереду: встигнути б, її ж не запросили. Але гості сходилися звідусіль, покликані озером – немов велетенським магнітом. Не встигли ці двоє відійти, як воно знову озвалося:

– Толю! Толю, зачекай!

Чоловік озирнувся:

– Ірина?

На протилежному березі махали руками дві жінки.

– Зачекайте хвилинку. Це, здається, до мене.

Валентина підбігла першою.

– Господи! І ви тут! Пані Антоніно, ми вас увесь день намагаємося знайти. Іра хоче подякувати за ту зустріч, коли вона… отямилась. Ви розумієте?

Жінка мовчки кивнула й одразу ж увійшла в обійми, Ірина встигла лише глибоко вдихнути.

– Ви… повернули мене до життя. Справді. Наша зустріч, ваші очі… у них був мій біль. Розумієте? Я його упізнала й себе немов збоку побачила. Спасибі. Я не знаю, навіщо зараз життя, але… але житиму, хоча б заради пам’яті про Оксанку.

– І вам… спасибі, що знайшли мене… сьогодні.

Спека роздратовано підскочила у засохлій траві. Ну от, здається, і цих запросять, точно запросять, а їй, бідолашній, біжи курявою доріг, аби встигнути на ще одне «день народження». А нічого, нічого, встигне, вона всюди встигає. Ідуть? Ідуть, на лаву позирають, а там дідок отой, що проклинає щодня, а з ним ще один чолов’яга, слідчий, здається. Ну, це вже непристойно якось, збіговисько ціле, а запрошують. Вони що, справді, святкувати збираються?

– Степане Олексійовичу, поїхали з нами.

Старенький підкрутив сиві вуха й посміхнувся:

– Спасибі, що й діда пошанували, та не поїду я… час повертатися. У нас, дітоньки, не життя вже, а режим, з ним не посперечаєшся. Ще раз дякую, та час, час. А ви їдьте: посидите, поговорите, воно, дивись, і полегшає. Не дивіться на старого, рушайте… з Богом…

Коли спека нарешті знайшла потрібний будиночок, то аж злякалась, зачувши музику. Мелодія блукала понад вікнами, розповзалась вечірніми сутінками й піднімалась угору. Що ж це таке коїться з цими людьми? З якогось дива зібралися разом, а тут ще й музика, неподобство. Роздратована пані прослизнула крізь щілину у віконниці й одразу ж розповзлася кімнатою, аби нагадати про своє існування.

У вітальні було мало світла, увімкнений торшер біля фортепіано добре освітлював лише рівну жіночу спину, хвилясте волосся й красиві пальці, що літали по чорно-білих клавішах, аби з-під них народжувалася печаль. Спека одразу навіть не зрозуміла, що сталося з обличчями людей, адже господиня, гості й навіть конвалії на шпалерах заворожено слухали, боячись поворухнутися. Диваки. Їй особисто музика аніскілечки не заважала виконувати свої прямі обов’язки, принаймні дрібні намистинки поту на завмерлих обличчях – переконливий тому доказ. Нарешті жіночі пальці залишили клавіші й рівно лягли на коліна. Мелодія обірвалась, однак ніхто з присутніх не наважувався порушити тишу, неначе продовжував слухати музику, щоправда, звучала вона вже десь всередині – і у кожного була своя. Першою заговорила господиня:

– Спасибі, Ірино. Це щось неймовірне. Як ви дізналися?

Жінка здивовано підняла очі:

– Про що?

– Це улюблена мелодія Юлі… була. Навіть смішно. Тринадцятирічна дівчинка і Бетховен, але вона просто марила музикою. З дитинства собі щось мугикала й задивлялась на старовинні інструменти. Я навіть губилася, звідки? У нас в родині ніхто не був пов’язаний з музикою, і раптом…

Одного разу, це було трошки більше року тому, Юля побачила ось це стареньке фортепіано у вітрині антикварного магазину і захворіла. Я просто не впізнавала дитину. Вона вдень і вночі марила ним, збирала кишенькові, підраховувала, тягнула мене до тієї крамнички, щоб переконатися, що інструмент ще там, – жінка схилила голову й торкнулась фортепіано. – Якось там ми наштовхнулись на циганку, брудну, простоволосу. Вона чіплялась до всіх перехожих з ворожінням, а навпроти моєї дівчинки раптово спинилась, зиркнула з-під лоба й відійшла. Юля тоді довго простояла біля вітрини, я не зачіпала. Циганка ж… нишком підійшла до мене й прошепотіла самими вустами: «Воно – її. Чуєте? Було і повинно бути. Придбаєте, то, може, і душу порятуєте дитині, хоча… якщо ні, то вона… вона стане ОСТАННЬОЮ. Чуєте? Купіть». Після зустрічі й циганських слів я кілька ночей не спала, а потім не витримала таки, взяла кредит й купила фортепіано. Рівно рік тому, день у день.