Вероніка не могла й не хотіла знати, скільки днів минуло відтоді, як вона залишилася одна в порожній квартирі із дзвінкою тишею. За весь час жодного разу не ввімкнула телевізор, щоб не порушити цю тишу, наче в домі був небіжчик. Чи їла вона? Начебто так. Коли і що? Хіба це важливо? Хтось телефонував, але вона не хотіла ні з ким спілкуватися.

Вероніка перевірила вхідні дзвінки. Дзвонили колеги, і жодного разу не подзвонив Микита. Можливо, вона вже ніколи не почує його голос. Хтозна, чи живий він? На вулиці морози, він цілком міг вколотися й замерзнути десь під парканом. Його організм був виснажений, тому кожна нова доза наркотиків могла стати для нього останньою…

Вероніка підійшла до дзеркала, зняла траурну хустку й відсахнулася, злякавшись свого відображення. На неї дивилася незнайома жінка зі змарнілим, постарілим, блідим обличчям і… зовсім сива! Вона довго вивчала своє нове обличчя – з ним їй доведеться жити далі. І раптом вона зрозуміла, що з’їде з глузду, якщо ще хоч на мить затримається в цих стінах, посеред страхітливої тиші. Треба йти на вулицю, там люди, там натовп, там немає самотності!

Вероніка крокувала вечірньою вулицею. На ній була чорна хустка, чорна курточка, чорні чоботи – усе чорне, як її життя. Вона пішла на центральну площу міста, там завжди було багатолюдно. Їй хотілося загубитися серед натовпу, вдати, що поспішає туди, де на неї хтось чекає. Серед людей вона хотіла розвіяти свою самотність, хоча розуміла, що це самообман. Точно так само, коли людина приймає знеболювальні таблетки біль притупляється, а хвороба залишається.

На площі стояла святково прикрашена ялинка. Значить, було вже свято Нового року? Або ще буде? Можливо, вже Різдво? Хотілося запитати людей біля ялинки, але її вважали б за божевільну. І взагалі кому яке діло, хто вона й куди бреде, ледве волочачи ноги? Усім байдуже і до неї, і до її бід. Їй захотілося пробігти крізь натовп і зникнути в темному провулку.

Вероніка кудись ішла і йшла. Зима – час підбиття підсумків та підготовки до нового життя. Якби вона могла виморозити душевний біль, щоб прийшла на зміну весна, змила залишки минулого проливним дощем і дала можливість вдихнути свіже повітря майбутнього!

– Вероніко! – хтось гукнув її, вирвавши з обіймів сумних думок. Невже в цьому багатотисячному місті є людина, яка звернулася до неї на ім’я?

– Вероніко, як ти тут опинилася? – запитав Ден, підійшовши до неї.

– Не знаю, – відповіла вона розгублено.

– Як ти? – запитав він, зауваживши, що вона ледве тримається на ногах.

– Погано, – тихо злетіло з її вуст.

Ден вчасно підхопив Вероніку на руки, інакше вона впала б, посадив у свою машину, привіз додому.

– А де Микита? – запитав Ден, коли допомагав їй роздягнутися. Він кинув погляд на траурну хустку Вероніки, але відкрито запитати не зважився.

– Його немає, – відповіла Вероніка.

Вона не пручалася, коли Ден роздягнув її і приніс на руках у ванну, де вже була наточена тепла вода. Вона віддалася у владу його рук, він її скупав, витер тіло м’яким рушником і поклав на ліжко, дбайливо загорнувши в ковдру. Вероніка чула, як гримів на кухні пательнями й каструлями. Ден приніс їй поїсти і нагодував, як дитину, з ложки.

– Ну, як ти тепер? – запитав дбайливо.

– Уже краще, – відповіла Вероніка, відчувши, як кожну клітинку тіла наповнює тепло чи то від гарячої їжі, чи то від його турботи. – Спасибі. А ти як?

– Що ти хочеш почути?

– Як ти жив усі ці роки?

– Довго не одружувався, потім був двічі одружений, маю двох дітей. Зараз самотній, закінчую будівництво власного будинку. Працюю в слідчому відділі. Ось і вся моя біографія, – всміхнувся він якось винувато. – Ні. Ще дещо забув. Усе своє життя я кохав одну жінку, а вона мене – ні.

– Невже вона сліпа?

– Найчастіше люди короткозорі: їм здається, що вони все знають, усе бачать, а найголовнішого не помічають.

– І хто ж вона?

– Це ти, Вероніко.

Вероніці на очі набігли сльози. Вона всміхнулася кутиком вуст і сказала:

– Не залишай мене зараз одну. Підеш, коли я засну. Добре?

Ден мовчки кивнув. Вероніка вперше за довгий час заснула міцним сном, а Ден цілу ніч просидів біля узголів’я, боячись поворухнутися й потривожити її сон. Він пішов, коли у вікно почали пробиратися передранкові сірі тіні.

Розділ 63

Микита жив у друзів, якщо можна було назвати їх друзями. У брудній, неприбраній квартирі холостяка дяді Петі щовечора було гамірно й багатолюдно. Дядя Петя продавав оковиту власного виробництва, тому тут був стійкий запах браги й свіжого самогону. Помешкання, душне, брудне, смерділо, і на ліжку не було ні простирадл, ні підковдр, зате двері ніколи не зачинялися. Сюди і вдень, і вночі приходили любителі міцного напою. Дядя Петя давав у борг, «на запис», він продавав «на все» тим, хто приходив із дріб’язком у кишені. На кухонному столі в нього поряд із буханцем хліба завжди стояла банка малосольних огірків. Кожен охочий покупець міг «потягнути сто грамів» і заслужено отримати безкоштовно в якості закуски шматочок хліба й солоненький огірочок. Тому клієнтів у дяді Петі завжди було предосить.

Сюди Микиту привів Колян, який, як і Микита, не пив самогон, але полюбляв ширнутися. Колян уже кілька місяців жив у дяді Петі, бо йому ніде було жити. Дяді Петі він не заважав, іноді Колян підкидав тому трішки грошей на цукор чи дріжджі. Микиту господар квартири прийняв привітно. Тут Микита почувався, як удома. Ніхто не читав йому нотації, не вчив, як правильно жити, не питав, чому він не на заняттях в інституті, не витріщався на нього, коли він діставав свою «скрипку». У Микити були гроші, і до нього потягнулися «друзі». Він смітив грошима наліво і направо, давав «друзям» у борг на «чек», а потім забував, кому дав, коли та скільки. Микиті подобалося таке вільне життя. Він уже давно забув дорогу до інституту й тільки іноді з тугою згадував про нездійсненну мрію – власну клініку. У такі хвилини на нього находила туга, і він впадав у депресію, але в нього був засіб від усіх бід – «білий».

В один із холодних зимових днів Микита з жахом виявив, що його кишені порожні. Він точно не міг сказати, вкрали в нього гроші чи всі вони пішли на наркотики. Його так звані «друзі» відразу кудись зникли, і не було в кого позичити грошей. Потрібно було щось терміново вжити, йому не хотілося знову пережити ломку. Він попросив у дядька Петра грошей на один «чек», той неохоче дав. Микита запевнив, що найближчим часом обов’язково поверне борг, хоча сам не знав, де візьме гроші. Один «чек» Микиту не врятував. Він знав, що дядько Петро більше грошей не дасть, тому, вибравши момент, витяг із його столу денну виручку, забрав свої речі й покинув житло. Кілька днів пожив іще в одного знайомого, але гроші закінчилися, і Микита знову опинився на вулиці з валізою невипраних речей і останнім «чеком» у кишені.

Микита довго блукав вулицями міста. Потрібно було рухатися, щоб не замерзнути. Зима то не поспішала прийти, то раптово заявила про себе тріскучими морозами. Увечері Микита згріб із дерев’яної лавки сніг і присів. Він втомився за день, до того ж не міг дивитися на людей, які почали його дратувати своєю метушнею. Швидко сутеніло. Микита спостерігав за кострубатим сплетеннями гілок дерев, за які зачепився місяць і завмер. Скільки йому ще відміряно? Рік? Місяць? Чи сьогодні вночі він вколеться й замерзне на цій лавці? Чи не все одно? Він помре в стані солодкої ейфорії, а це не кожному дано.

Микита вже поліз у кишеню, щоб дістати шприц, коли помітив двох молодиків. Вони трохи постояли біля узбіччя дороги, де припаркували свій «джип» чорного кольору. Молоді люди якийсь час явно за ним спостерігали, потім про щось переговорили між собою та попрямували до Микити. Можливо, вони були з міліції, але Микита не поспішав тікати або викидати наркотики. «Яка різниця, де здихати? – подумав. – Якщо заберуть в «мавпятник», то хоч буде де переночувати. У крайньому разі я не замерзну цієї ночі на лавці».