Між двома кіосками на автобусній зупинці Микита знайшов захищене від вітру місце. Він дістав із кишені телефон і вкотре набрав номер Діани, але її мобільний досі був вимкнений. Знову і знову натискав кнопку виклику, сподіваючись почути ангельський голос. Незабаром телефон розрядився, і Микита так голосно і брудно вилаявся, що люди на зупинці подивилися в його бік із побоюванням і відійшли подалі. Нікому до нього не було діла. У кожного свої проблеми, мрії, цілі, а в нього одна – доза… І все-таки куди зникла Діана?

Микита кивком голови відкликав Тимура вбік.

– Де Діана? – запитав Микита.

– А ти не знаєш?

– Знаю, що вона поїхала на пару тижнів у справах. Учора її телефон перестав відповідати. Це ти її накрутив проти мене? – прошипів Микита, наступаючи на Тимура.

– Ні, це ти її десь заховав, – сказав крізь зуби Тимур. – Чортів наркоман!

– Усе! Досить! – Микита, важко дихаючи, підняв руки вгору й відступив. – Давай поговоримо по-чоловічому. Так, я сволота, я наркоман і визнаю, що не гідний навіть однієї волосинки з її голови. Але я хочу змінитися, стати нормальною людиною, тому сам пішов на лікування.

– Таких, як ти, треба відстрілювати, а не лікувати! – сказав Тимур, блиснувши очима.

– Можливо, але зараз мова не про те. Мене цікавить, де Діана.

– Мене теж це цікавить, – сказав Тимур. – Вона поїхала з міста, так мені сказала, а на днях зателефонував з її роботи Аркадій, поцікавився, де вона. Я подумав, що це розіграш, і поїхав до нього в офіс. Аркадій сказав, що дав усім дівчатам відпустку на два тижні, щоб вони відпочили й принесли медичні довідки. Уже всі принесли, а від Діани ні слуху, ні духу. Аркадій дзвонив їй, але вона не бере слухавку. У той же вечір мені, як завжди, Діана зателефонувала сама. Я відразу ж розповів, що її шукає Аркадій, і запитав, чому вона мене обдурила. Вона розсміялася й сказала, що їй треба було перед поїздкою відпочити й трохи скинути вагу. Діана не хотіла, щоб їй заважали, і поїхала на відпочинок сама.

– Ти нічого дивного не помітив?

– Тільки те, що Діана раніше без мене не те що на відпочинок – на річку сама не ходила, – сказав Тимур.

– Цікаво, – всміхнувся Микита й стенув плечима. – Може, вона виїхала на відпочинок із кимось?

– Можливо. Цілком можливо, що вона зустріла порядну людину, – сказав Тимур із прихованим підтекстом, від чого обличчя Микити спотворила гримаса злості. – Але дивно те, що до цього Діана нічого від мене не приховувала. У нас одне від одного не було секретів.

– Тільки той, що ти ніякий не офіціант, а барига, – Микита єхидно хихикнув.

– Ти теж далеко не кришталево чиста людина, – зауважив Тимур. – Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що сестра зустріла гарного хлопця і, щоб ти від неї відчепився, вирішила з ним усамітнитися.

Микита скипів.

– Ти, Кульгавий! – сказав він і схопив Тимура за барки. – Не смій!

– А то що буде? – Тимур чіпкими сильними руками стиснув його тонкі руки.

– Коли ти з нею востаннє розмовляв? – запитав Микита. Його руки були затиснуті так, немов потрапили в металеві лещата.

– Учора вранці вона надіслала мені повідомлення, – відповів Тимур.

– Припиніть негайно! – наказав Сеня, помітивши, що хлопці ось-ось поб’ються.

– Усе нормально, – сказав Микита, опустивши руки. – Я прийшов у справі.

– Ну-ну, – сказав Сеня й відійшов убік.

Микита дістав усі гроші, які йому дала мати на лікування.

– Мені потрібен товар на всю суму, – сказав він і віддав Тимуру гроші.

Тимур мовчки їх забрав і пішов. Через кілька хвилин він повернувся з чорним поліетиленовим пакетом і віддав його Микиті.

– Братику, – сказав Микита, зателефонувавши Яну в лікарню, – не чекай мене, я не повернуся.

– Ти з глузду з’їхав?!

– Може бути, – сказав Микита.

– А ти де зараз?

– Був у «Венері», накупив собі «білого» й прямую додому.

– Принеси мені один «чек», – попросив Ян.

– Навіщо?

– Я тобі таке питання не ставив.

– І як я тобі його пронесу у відділення? Як ти собі це уявляєш?

– Мені тут хлопці підказують, що в них є мотузочка. Підійдеш під вікна, прив’яжеш пару «скрипок» і нам передаси.

– А гроші?

– Я тобі давав у борг, і не один раз, – нагадав Ян. – Не кинеш же ти своїх товаришів у біді?

– А ти добре подумав?

– Неси швидше, правильний ти наш! – розлючено сказав Ян і вимкнув телефон.

Микита був на межі нервового зриву. Він зрозумів, що життя пройшло повз. Діана, його кохана Діана, яка одна могла втримати від біди, його обдурила. Вона не захотіла сказати прямо, що зустріла іншого. Але ж вона здавалася такою чистою та щирою! Її очі не могли брехати, у них жили промінчики сонця, було відображення неба і морської хвилі, у них було саме життя! Тепер усе це треба забути.

Микита не звинувачував Діану. Хто він? Сміття, бруд, послід. Він – наркоман. Діана гідна більшого, ніж жити поруч із людиною, яка може красти гроші, виносити з дому речі, поцупити чуже заради одного «чека». У нього не залишилося нічого святого. Але хіба він винен, що в голові встромлений «цвях», який не дає ні про що думати? Тільки доза, доза, доза! Скільки так може тривати? Недовго. Його організм виснажений недоїданням, недосипанням, нудотою і дозами, які весь час збільшувалися.

Микита перестав виходити з дому. Він уже не викидав використані шприци з вікна, а виносив їх зі своєї кімнати, коли матері не було вдома, і кидав у відро для сміття. Він намагався з нею не зустрічатися, тому не виходив, коли вона поверталася додому. Мати намагається його напоумити через двері. Іноді вона лається, часто умовляє й плаче. Шкода матір, але вже нічого не зміниш. Йому немає місця в цьому житті, тому що немає поруч Діани.

Микита затягує руку вище ліктя джгутом, і довгоочікуване поколювання викликає на його обличчі усмішку розчулення. І знову світ змінюється, перетворюється, набирає нових відтінків і барв, він наповнюється чарівними звуками райської мелодії, які ллються невідомо звідки, і серед них чути голос єдиної й найпрекраснішої дівчини.

– Діана, – чи то шепочуть його губи, чи то шумлять, погойдуючи гілками, молоді дерева. – Діана…

Розділ 60

Цього ранку Діана ледве дійшла до вікна, щоб подивитися на дерев’яний будинок. Він став її безмовним другом, особливо після того, як вона вимкнула телефон і залишилася абсолютно самотня в цьому великому світі. Щоб не збожеволіти, Діана часто підходила до вікна й довго подумки розмовляла з новим другом. А сьогодні будинок постав перед нею в новій подобі. Уночі випав перший сніг. Він насунув товсту білу шапку на голову-дах червоного будинку. На сонці сніг грав та іскрився дрібними блискітками так, що було боляче очам.

– Який ти сьогодні поважний, – прошепотіла Діана, ледь ворушачи язиком. У роті пересохло, губи потріскалися, на них тонкою кіркою застигла та запеклася кров. – Сховався під шапкою? Так тепліше? Мерзнеш, старенький? А я знаю, чого тобі не вистачає. Димаря! Так-так, звичайнісінького сільського димоходу. А то стирчать газові витяжки як ознака цивілізації. Це як бабці взути туфлі на тонкому високому підборі – навіщо? Адже в кімнатних пантофлях і зручно, і тепло.

Діана ніколи не бачила мешканців цього будинку. Увечері в одному з вікон спалахувало світло, але вікна були щільно завішені. Можливо, там живе самотня старенька? Хто вона? Удова генерала? Або під дахом будинку доживає свій вік дідусь? І чому не живе, а доживає? Це вона доживає, а навколо будинку й під вікнами вирує життя. Хлопчаки обсипають один одного снігом, дівчисько полізло в незайманий невеликий замет, щоб на снігу залишити свої сліди, люди поспішають на роботу, і тільки їй не треба нікуди поспішати.

Діана всміхнулася своєму другові й відійшла від вікна. Вона добре розуміла, що одного ранку вже не зможе туди підійти, тому щоразу подумки прощалася із самотнім будинком.