Час «ікс» настав. Ми викликали таксі класу «люкс». До нас під’їхав сріблястий мерседес класу «С». Ми сіли. Льоха дав мені останні настанови. Перевірили легенду моїх напрацювань. Я був одягнений у трохи поношені й уже не дуже модні брендові шмотки: кеди, які я позичив у знайомого (ці кеди він привіз із відрядження з США, теоретично в Харкові таких не знайдеш), потерті на колінах джинси й легкий светр вишневого кольору. Коли ми під’їхали на місце, нас зустрів Б. Г. О. Ми потиснули руки й відрекомендувались.

– Забрати ваші речі? – спитав він. – Ви ж, мабуть, з дороги?

– Дякую, – сказав я врівноважено й неголосно. – Ми відправили їх на таксі до нашого готелю.

– Тоді можемо йти, – мовив Б. Г. О. і показав рукою в бік входу в агентство.

Ми рушили. Коли ми увійшли досередини, мені здалося, що я потрапив у рай з купою сексуальних янголів. Мої очі розбіглись. Я аж зрадів, що погодився на цю авантюру. І тут я побачив свою мішень – Анніту.

Вона була ще чарівнішою, ніж на фото. Її біле волосся спадало на плечі, наче вода водоспаду Вікторія. Плечі були прикриті ніжною червоною хустиною. Спідниця ледь прикривала довгі стрункі ноги. Про фігуру говорити не буду, бо слів, щоб її описати, ще не придумали. Я застиг на місці й стрельнув у неї поглядом, який вона проігнорувала. Але я продовжував стріляти. Реакції – нуль. Не знаю, скільки б я ще так простояв, якби мене не вщипнув за бік Льоха.

Я підійшов до столу й поклав ноутбук. Моделі повсідалися. Мені було нелегко. Коли всі їхні напівоголені ніжки дивилися на мене, я мав дивитися на всіх і ні на кого одразу, так, як це роблять професійні тренери. Мені це вдалося. Харизма перла з мене так, що Шалапут час від часу навіть примружував очі. Усе було готово.

Я став біля столу. Налив води в склянку, зробив жадібний ковток, та так, що руденька з другого ряду облизнулась. І пішло…

– Що ж, леді, будемо починати, – сказав я й трохи підкотив рукави свого светра. – Мене звати Ігор Зарудко.

– Ми вже знаємо, – вигукнула руденька з другого ряду, та, що облизувалась.

Я посміхнувся. Ця дівчина на мене точно вже клюнула. Значить, річка моєї брехні тече в правильний бік. Тренінг пройшов непогано. Можна навіть сказати, на високому рівні. Я аж сам повірив у свої тренерські здібності. Час від часу я поглядав на Анніту, і, нарешті, вона подивилася на мене не як на тренера…

Тренінг тривав рівно п’ятдесят хвилин. На п’ятдесят першій я закінчив:

– Питання є?

У кількох джерелах я читав, що після якісних тренінгів питань не повинно виникати в принципі. Люди підходять до тебе вже в кулуарах.

– Є! – почув я із зали, знову ж таки від тієї рудоволосої.

– Будь ласка, – сказав я після невеликої паузи. На кону стояла моя професійна брехня, точніше, мій правильний її виклад.

– А що ви робите сьогодні ввечері?

Я зітхнув.

– П’ю каву, – з посмішкою відповів я і, тримаючи марку скандального, ну хоча б трохи скандального тренера, додав: – А от із ким, іще не визначивсь… Ще питання?

– А коли визначитесь? – продовжувала та.

– Думаю, що вже, – сказав я багатозначно. – Що ж, якщо питань по темі немає, тоді я дякую вам за увагу.

Загуркотіли стільці. Я знову налив собі води, зробив великий ковток і видихнув. Перша фаза пройшла нормально. Залишилося тільки зав’язати розмову з Аннітою. На щастя, вона підійшла сама. Я не вірив своїм очам, але це було саме так. Вона стояла переді мною й розпитувала мене про якісь дрібниці. З-за її спини мені підморгувала руда. Неподалік стовбичив Льоха-Шалапут і Б. Г. О.

Я намагався дивитися тільки на Анніту. Час настав – треба було діяти.

– А як вас звати? – спитав я її, перебивши на півслові.

– Анніта, – відповіла вона й протягла руку.

– Ігор, – я легко потис її прекрасну ручку. – Анніто, я зараз збираюся пообідати. Не хочете приєднатись?

– А в мене зйомки… На жаль, не можу, – з нотками розпачу відповіла вона.

– Тоді дозвольте мені запросити вас на вечерю. Сподіваюся, вечірніх зйомок у вас нема?

– Сьогодні ні.

Ми домовилися про місце й час… Від неї пахло парфумами «Aimez-Moi». Ми посміхнулись одне одному, і вона пішла. У дверях Анніта озирнулась. Я не зводив з неї очей, аж доки вона не вийшла з конференц-зали, у якій проходив тренінг. Я був наче зачарований. Чари розвіяв доторк руденької, яка посміхалася на всі тридцять два, не приховуючи бажання зі мною і пообідати, і повечеряти, і поснідати.

Звісно, питань щодо тренінгу в неї не було. Вона тільки розповідала про свої враження… здебільшого від мене. Я мав би дати їй свою візитівку, але ми з Шалапутом дали тут маху. У мене її не було. Тож я вирвав з блокнота аркуш і записав номер свого мобільника, за що від Льохи мені пізніше добряче перепало. Вона – її звали Жаннет – записала в мій блокнот свій. І в цей час підійшов Б. Г. О.

Настала вирішальна мить: отримаю я зараз на горіхи чи купатимусь у шампанському й у трояндових пелюстках. Слава моїй здатності брехати, якою я користуюся не дуже часто! Він залишився задоволений і дуже дякував. У відповідь я подякував йому за запрошення й можливість поспілкуватись із такими чарівними жінками. Б. Г. О. посміхнувся. Ми потисли руки, і я з Льохою пішов.

На вулиці ми викликали таксі, знов-таки класу «люкс». Цього разу це була новенька «ауді» чорного кольору. Ми сіли й назвали «безпечну адресу». У машині їхали мовчки.

Коли ми вийшли, то й справді вирішили пообідати, але вже не як тренер Ігор Зарудко й менеджер Олексій, а як Утка й Льоха-Шалапут. Узяли по хот-догу й по пиву. Льоха віддав мені половину грошей, які Б. Г. О. заплатив за тренінг, і тільки тепер ми розсміялися. Ні, гроші не були аж так важливі в цій ситуації. Просто це стало фінальною точкою в першому й цілком успішному пункті нашого плану. Увечері на мене чекала зустріч з Аннітою. Вислухавши останні настанови Шалапута, я поїхав додому перевдягнутися, щоб підтвердити марку статусного чоловіка.

У призначений час я вже був на місці. Пив чорну каву й чекав на Анніту. Ресторан був доволі затишний і симпатичний. Раз у раз мені здавалося, що вона може не прийти. Потім мої сумніви розвіювалися, потім зринали знову й знову розвіювались. Я зручно всівся на стільцеві, закинув ногу на ногу й продовжував пити каву. Аж тут метрдотель відкрив двері, і я побачив Анніту. На ній була чорна відкрита сукня, блискучі сережки й дороге кольє, яке їй подарував Б. Г. О. ще тоді, коли мав надію затягти її в ліжко. Чомусь я був упевнений у цьому, хоч і не знав напевно.

Вона підійшла до столика. Ми привіталися поцілунком у щічку. Я запропонував їй стілець навпроти себе й сів сам. Офіціант приніс нам меню. Я замовив пляшку червоного вина. Потім ми почали вибирати вечірні страви. Коли нам принесли вино, я підняв келих.

– За твої очі! – сказав я.

Вона опустила їх додолу, потім різко підняла, зазирнувши мені прямо в душу, і відпила ковток. У неї це вийшло просто чудово. Увесь вечір ми говорили про мистецтво. Добре, що тут я почуваю себе як риба у воді. Так, знати всього неможливо. Але того, що я знав, вистачало, щоб дивувати й смішити Анніту. Вона виявилася доволі ерудованою та цікавою жінкою. Час спливав непомітно.

– Коли ти їдеш? – раптом спитала вона. – І звідки ти взагалі?

І тут мене стопорнуло. Ми з Шалапутом придумали мені класну історію, детальну біографію, купу проведених мною конференцій, тренінгів і лекцій, але забули про місце мого постійного проживання.

– Я їду завтра вранці. У нас потяг з Шал… е-е-е… у нас потяг з Олексієм близько четвертої ранку.

– Значить, ти завтра ще весь день тут? – спитала Анніта й розпливлася в посмішці.

– Так, – спокійно відповів я. – І сподіваюся на ще одну вечерю у твоїй компанії.

– Залюбки, – відповіла вона. – А куди їдеш далі?

– Я хотів узяти собі відпустку, та маю їхати в Польщу, у Гданськ. Там у мене семінар, – упевнено промовив я.

– А тобі подобається те, чим ти займаєшся?

– Більше так, ніж ні. Якби ти спитала це в мене після відпустки, я б однозначно відповів «так», – намагався викрутитись я.