– Це моя власна полуниця, – гордо промовила продавщиця в блакитно-помаранчевому фартусі.

– З городу?

– Ні, з теплиці, – трохи тихіше відповіла та.

Урешті, я згадав про голодних собак і взяв їм просто котлет, тобто без тіста. Вийшов на вулицю. Собайлів уже там не було. Не дочекавшися мене, вони кудись побігли.

Надворі почав накрапати дощ. Погода нагадувала туманний Альбіон. З рюкзаком на плечах і котлетами в руках я подався за тими найкращими у світі створіннями. «Шобік! Барик! – кричав я їм услід. – Шобік, Барик… мать вашу… куди ви? А котлети? Покуштуйте, вони смачні… мабуть…» Поки я біг за ними, у моїй голові промайнула думка: а може, вони тікають саме від цих котлет, може, їм уже таке купували? Якісь дебільні думки! Вони завжди мене переслідують. Я свиснув. Собаки зупинилися й озирнулися. За інерцією я добіг до них. Місія була виконана. Я трохи підсолодив життя цим двом бідолахам, і ми всі троє були задоволені.

З відчуттям виконаного обов’язку я пішов шукати туалет, щоб вимити руки від котлетного жиру, і потрапив просто в радянські хороми 1970-х. «Твою мать… Як можна сідати на такі товчки?» – подумав я, намилюючи руки змилком господарчого мила. Вийшовши з туалету, я купив вологі серветки, щоб позбутися запаху господарчого мила й «совка».

За мить я знову зайняв позицію під поліклінікою і продовжив випасати терапевта. Наближалася година прийому, а лікарки все не було.

«Що за лайно! Де ж тебе чортяка носить?» – лайнувся подумки я й тут-таки одразу побачив лікарку.

– Доброго дня! – підійшов я до неї.

– Доброго.

– Вибачте, що я вас на вулиці сіпаю, але у вас там черга з кілометр, а в мене зовсім немає часу.

– Так ти ж на лікарняному. Куди тобі поспішати? – логічно спитала терапевт.

– М-м… – зам’явсь я. – Ну, я молодий… у мене завжди є справи.

– А в мене, думаєш, нема? Я ж не поспішаю.

– Ну, ви ж на роботу йдете. А хто поспішає на роботу?

– Таки да, – сказала терапевт, продовжуючи йти до входу в поліклініку.

– У мене до вас така справа… – почав я.

Коли я виклав їй свій план, вона несхвально похитала головою, після чого я вистрелив уже заготовленими фактами. Відповідь була аналогічна. Навіть моє напружене тертя лоба не подіяло, навіть мої штучні хворі очі ніяк не вплинули на її рішення. Не лікар, а просто якась Маргарет Тетчер, залізна леді районної поліклініки, леді зі сталевими нервами й холодним серцем, таким, яке має бути у всіх лікарів, навіть у терапевтів.

Коридор моєї районної поліклініки теж ніяк не відрізнявся від коридорів інших районних поліклінік: прохід із глухим кутом, по боках двері, що вели в кабінети, і юрба біля кожного з них. У цьому місці люди завжди ставлять два питання: «Хто останній?» та «А туди всі?». У відповідь на перше питання можна почути або «Я», або «Не останній, а крайній». Відповідь на друге питання ще ніколи нікого не тішила: «Звісно ж, бл…дь, усі».

Словом, я підпер стіну спиною і став чекати своєї черги. Без черги до кабінету троє лікарів зайшли зі своїми «блатними» хворими. Тому я був уже десятим. Мої плани накривалися мідним тазом. За годину я був уже не останнім у черзі, бо за мною примостилась якась жінка. Люди снували туди-сюди. Мені здавалося, що я перебуваю всередині молекули, а всі довкола – атоми, які хаотично рухаються, здебільшого займаючися таким собі «бігом на місці».

Черга просувалася дуже повільно. Пройшло вже дві з лишком години. Мій дах потроху їхав, а атоми все рухались і рухались у невідомому навіть для себе напрямку. Жінка за мною постійно кашляла.

– Може, вам барбариску дати? – спитала в тієї якась бабуся.

– Ні, ні, кхе-кхе-кхе… дякую.

– Та, може, усе ж таки треба? – почулось з іншого кінця коридору.

До речі, у тому ж таки кінці коридору вже дві з лишком години, не рухаючися, стояла жінка з перекошеним носом і перекошеними в той самий бік губами. Вона пропускала перед собою абсолютно всіх, точніше, усі заходили, а її не пускали, мовляв, «зачекайте, зайнято». Можна було подумати, що там туалет. За кілька хвилин до кабінету, під яким стояла жінка з перекошеним лицем, почав рватися пацан років двадцяти трьох-двадцяти чотирьох, у темно-синьому спортивному костюмі й «кєпочкє» марки «адібас». І тут жіночка вперше озвалась:

– Там «пльф брмк», – сказала вона.

– Шо, шо? – перепитав пацан.

– Там баба, – сказала та хриплим прокуреним голосом.

– І шо? – відповів той і зайшов у кабінет.

Ну, звісно ж, його пустили. У кабінет не пускали тільки бідолашну жіночку, яка стояла дві з лишком години і, мабуть, нічого собі не думала, бо інакше вона б уже давно сиділа на лавці біля свого під’їзду й пила б зі своїм корефаном дешеву горілку. Аж раптом кашель за мною стих. «Блін, чи померла?» – мене аж сіпонуло. Озираюсь – ні, вона була жива-здорова й розмовляла по мобільному телефону… й зовсім не кашляла. Розмовляла хвилин десять-п’ятнадцять без жодного тобі «кхе-кхе-кхе».

«Жесть… – подумав я, продовжуючи свою гру в Snake на чорно-білому телефоні. – Це вона що, кашляла для того, щоб її пустили до лікаря без черги?» Не знаю як, чи то так уже мене захопила змійка, чи хтось пішов з черги, але я раптом став «наступним» до терапевта. Зайшов до кабінету. Знову привітався. Лікарка посміхнулась:

– Як почуваєшся?

– Погано, – відповів я й спробував шморкнути.

– Погано, що не встиг на свої молоді справи? – з іронічною посмішкою спитала вона.

– Та ні. Здоров’я підводить. Щось у грудях… наче якийсь клубок стоїть.

– Ну, тепер ти вже не на лікарняному, ліки приймати не треба, тож можна випити й змочити свій клубок, – ще з більш помітною іронією відповіла вона й виписала мене.

– А я ваші ліки й не пив.

– Чому? – здивувалася терапевт.

– Хочу жити довше, ніж ті, що стоять у вас під дверима.

– Дивна думка.

– Моя думка.

Так я закінчив нашу розмову, попрощався й вийшов з кабінету, а потім і з поліклініки. На порозі мене зустріли мої нові друзі – Шобік і Барик. Ми посміхнулись одне одному, і я рушив прямісінько в центр міста. Я не був у районній поліклініці років п’ять. І ще б п’ятдесят там не з’являтись.

11

Серпень уже передавав естафетну паличку вересню. Той навіював усім свої настрої: школи, університети, роботу й осінній секс. Підземка поступово починала сповнюватися природним для неї запахом людського поту, змішаним із ароматами дешевих парфумів та дезодорантів. Я знов повернувся до свого офісного життя з шостої до дев’ятої. Грав у Boxhead, пив каву. Інколи їздив у відрядження, які щоразу напружували мене все більше й більше. Узагалі, якщо порахувати, то в мене було десь сорок п’ять відряджень. З усіх мені сподобалося лиш одне, коли я півдня просидів на березі Дніпра, попиваючи сік і думаючи про Марію. І річка гарна, і місто незвичайне – довжелезне й вузьке. На мапі це виглядає доволі кумедно.

Якось до мене приїхав двоюрідний брат. Він був кремезний, завжди коротко стрижений, але добрий і смішний. Зазвичай я сміявся з нього, він із мене, а обидва ми вдавали, буцімто сміємося з якоїсь ситуації. Живе він у Миколаївській області на березі Південного Бугу, де в дитинстві влітку я провів багато часу.

Пам’ятаю, на тому березі, де був пляж, росла верба, торкаючися своїми гілками води, наче язики полум’я – повітря. Євген, так звали мого двоюрідного брата, поселився в мене на пару тижнів. У мене тоді було дві роботи, і вдома я бував рідко. Тож мене це влаштовувало. Серед своїх друзів я називав його Женя-Боксел, тобто боксер. Чому саме боксел? Справа в тому, що він кілька місяців займався боксом. Якось його поставили на нерівний бій, і суперник добряче зацідив йому в око. Після цього Женя одразу ж кинув бокс. Отаке от завершення кар’єри. І я жартома назвав Женю «Боксел», щоб було чим крити, коли він починав з мене кепкувати.

Він навчався в одному з харківських вишів на заочному й приїздив тільки на сесію. Удома він працював на Південно-Українській АЕС інженером зв’язку, мав там непогані гроші й купу пригод, більшість із яких була вигадана. Якось у суботу ми вийшли з дому разом. Було близько дванадцятої дня. Я їхав на роботу, він – на навчання.