– Ні, у наметі. Ми здаємо.

– Добре.

Ми домовилися про ціну. У Лисьці ми пробули три дні. Тут у всьому – у повітрі, у сонці, у морі, у людях – відчувалася радість, відчувалася безпека від соціуму й свобода від буднів. Словом, цілий букет радості. Ми вподобали собі кафе, у якому снідали, обідали й вечеряли.

Наша наступна й водночас кінцева поїздка була в Штормове, про яке ми так мріяли. Вибиратися з Лиськи доволі складно. Там уздовж моря тягнеться стежка з виступаючим камінням, через яке треба перелазити. Крім того, ще й вода ледь не збиває з ніг. А ще треба пройти через маленький тунель. І не просто пройти, а пройти в стилі «лімбо». Так і дивися, щоб, бува, не вскочив у яку пастку. Довжина тієї стежки десь із кілометр. Виводить вона до містечка Курортне. Кажуть, що його мешканці не дуже люблять тих, хто приходить у їхнє містечко звідти, звідки прийшли ми.

Подолавши ще приблизно кілометр, ми нарешті дістались автобусної зупинки. Про автостоп ми тоді чомусь не подумали. Дивно, але факт! Автобусом повз край коньяку й Валеру ми знову приїхали на автовокзал № 2 в Айвазовське. Потім, знову ж таки на автобусі, до Євпаторії через Сімферополь. Зупинившися на головному автовокзалі Сімфера, ми вийшли купити пива й чіпсів.

Привокзальний ринок – це «щось». Його треба тільки бачити. Усі продавці бігали від лотка до лотка, кричали й лаялися. Більшість із них – з віниками. Вони вимітали все зі своєї території на територію сусідів і сварилися. Словом, справжня катавасія. І тривала вона весь час, доки ми там були.

Як з’ясувалося, на ринок з хвилини на хвилину мала прибути податкова, а дехто казав, що початок ринку вже «бомблять». Про це нам розповіла жінка, у якої ми купували пиво й чіпси. «До нас їде ревізор», – згадав я слова з комедії Гоголя, спостерігаючи за цією метушнею.

З Євпаторії ми приїхали в Штормове. І тут на нас накинулися жінки, які здавали житло. На одну з них ми повелися. Вона провела нас у будинок і показала кімнату. Два ліжка, тумба, стіл і шафа, умонтована в стіну, цілком нас влаштували. На подвір’ї росли два величезні кактуси, папороть і ще сила-силенна всілякої красоти. Я був просто ошелешений. Як могли всі ці квіти й кущики рости в одному ґрунті?! Рости не могли, але росли. Факт! Посеред цієї краси стояв столик, за яким ми періодично їли. Якось до нас завітав їжак.

– Тобі краще не їздити на Дробівку, – сказав я йому.

– Тихіше, – прошепотіла Вишня, – тихіше.

Вона налила йому молока. Він попив і побіг геть. Неймовірне видовище – їжак п’є молоко з рук твого щастя.

Штормове підкорило мене своїми краєвидами. Горизонт був з усіх боків, але так далеко, як може бути далеко найзаповітніша мрія. Я вже казав, Марія бувала тут у дитинстві. Вона часто розповідала, що в Штормовому є два озера: Ойбурзьке, з блакитною цілющою глиною, яке місцеві називали просто лиман, і безіменне солоне. Вишня казала, що воно рожеве. Вона мріяла показати їх мені. І ось її мрія збулася.

Одного ранку вирушили до озера. Оскільки це було неблизько, Марія розбудила мене о сьомій ранку. Поснідавши нашвидкуруч, ми пішли піщаною дорогою. Праворуч від нас у вранішніх сонячних променях мріло море, панував повний штиль. Не було жодної хвильки. Море було спокійне й нагадувало прозоре блакитне дзеркало. Словом, чарівне видовище. Утім, наш романтичний настрій був геть зіпсований, коли підійшли до наметів із відпочивальниками. Ті якраз займалися своїми ранковими справами. Нічого особливого. Згоден. Але ж не у всіх на виду. Чесно кажучи, у ту мить я навіть пошкодував, що в мене теж є руки, ноги, голова… Що я теж людина…

Ми йшли далі. Нас обігнала міліцейська машина. Слава Богу, вона не зупинилася. Мабуть, у них не було зайвого часу. Здійнявши куряву, автівка сховалась у ній, як у вестернах ховаються круті ковбої після перемоги над злодієм, отримавши винагороду десь так у тисяч десять доларів. Ми мали повні штани радості. Відкашлялись і почалапали далі.

Удалині замаячила Попівка – улюблене місце «хіміків» улітку. Пройшовши ще сотню-другу метрів, ми побачили безіменне солоне озеро. Воно й справді було рожеве. Я зняв потріпані кеди, поставив поруч із Марійчиними сланцями, і ми почали заходити у воду. Спочатку чорна в’язка багнюка, наче дорога в пекло, потім відчуваєш під ногами кришталики солі. Я впав у транс. Окрім нас, на озері були чайки, білі й великі. Інколи вони сміялися. Ми покайфували, вийшли з води, узяли взуття й пішли до лиману, до озера з блакитною глиною.

– Мені доведеться на тебе сісти, – сказала Марія.

– Це ще чому?

– Ну, щоб ти глину з дна дістав.

– Та я й так дістану, – сказав я, бо згадав слова батька, які він часто мені повторював: «Не давай жінці сідати собі на голову».

– Ти не зможеш її дістати.

– Зможу. Це ж я.

– О’кей, – якось важко сказала Марія.

– Думаєш, не зможу? – перепитав я.

– Думаю, ні.

– Ну, якщо ти так думаєш, тоді сідай, – згодивсь я, бо ж моя Марія – не жінка, а янгол, а янголи вже давно сидять у нас на плечах: один на лівому, інший на правому, один білий, інший червоний. – Сідай трохи вище… Ось так. О!

– Тобі зручно? – спитала Марія, умощуючися на моїй чи то спині, чи то шиї.

– Та нормально.

Я колупався в дні пальцями. З берега на нас позирали люди – чорні, як африканці, і якісь гладкі. Набравши глини, ми вилізли на берег.

До речі, з нами під одним дахом жила родина: тато, мама, донька й син. Донька весь час, неначе заграючи, поглядала на Марію, коли та робила щось на кухні. Дуже гарненька дівчинка-білявка. Мене вразили її очі: вони були схожі на очі русалки з далеких заток глибоких океанів. Ось тому я її тут і згадую.

Якось ми вирішили піти й набрати трохи блакитної глини з лиману, щоб узяти її з собою. Марія не дуже добре себе почувала.

– Я піду сам, крихітко, і наберу тобі глини. Чи, може, побути з тобою?

– Ні. Ти сходи, а я посплю.

Я взяв баклагу й пішов до озера з блакитною глиною. Я був спокійний і усміхався. Я радів світу, сонцю, що буквально сиділо на моїх плечах, співу, що лунав у моєму серці, словом, усьому, що спирає дух і забиває подих. Дорога звивалася змійкою, ноги лоскотала трава, із квітів навсібіч розліталися незадоволені дикі бджоли, потривожені мною, перестрибували з місця на місце коники. Раз по раз мені траплялися відпочивальники. Сонце підсмажувало білі, як морозиво, тіла молодих дівчат. Їхні хлопці ставили намети, світячи своїми грудьми й перевалюючись з однієї ноги на іншу. Один, найхудіший із них, займався найважливішою справою – рив яму під туалет, щоб зранку всі вони могли стати повноцінною складовою частиною тутешніх відпочивальників.

Повз мене пролетіла якась тачка в напрямку Попівки. Поки я відкашлювався від дорожнього пилу, тачка пролетіла назад, а за нею міліція. І тачка, й міліція зупинилися десь за п’ять метрів від мене. Менти вискочили зі своєї машини й витягли з тачки двох «утікачів». Один із них нагадував івана-покивана, а другий – матрьошку. Але в обох були великі добрі очі. Перший, упершися пикою в капот, постійно з нього падав, його раз у раз піднімали. Другого все роздягали й роздягали. Я нарахував на ньому чотири сорочки, у кожній з яких було щось цікавеньке. Один із міліціонерів підбіг до мене й схопив за руку.

– Ей, ви чого? – спитав я його, намагаючися посміхнутись.

– Думаєш, якщо вистрибнув з машини, то ти не з ними?

– З якої машини?

– З тієї. Не корч із себе дурня, – грізно сказав міліціонер і глянув на розбиту червону «вісімку» з новенькими дисками.

– Та ви що? Я на озеро йду. Яка машина? Руку відпустіть. Не дозволяйте собі зайвого.

– Та він не з ними, – утрутився другий міліціонер.

– Чули? Руку відпустіть. Теж мені, знайшли рецидивіста, – відчуваючи підтримку, сказав я.

– Точно? – перепитав той.

– Та точно, мать твою, давай уже цих повеземо.

Вони запакували тих двох бідолах із великими добрими очима у свою машину, шліфонули й рушили в протилежний бік. Ну, не в бік озера, до якого я йшов. Я почимчикував далі. Червона «вісімка» залишилася стояти на самоті. Лізти в неї, шукати там щось корисне для себе я не став.