— Так, — сказав він.

— Поздоровляю, — глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. — Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!

— Дякую, — сказав він. — Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.

— І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? — спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. — Чи й масте вже своє підприємство? Може, банк?

— Яке це має значення?

— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування — ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

— Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, — сказав гість. — Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

— І ви все зробите для неї, авжеж?

— Так, і в цьому немас нічого смішного, — запевнив він. — Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

— Ви просто безтямно закохані, друже мій, — сказав я. — Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

— Вибачте, — перервав досить неввічливо він, — але це виправдання слабких людей…

— До яких ви не належите? — перервав уже я його. — Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

— Ні, — сказав він. — Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.

Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, — подумав я. — А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

— До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, — навіщось сказав трохи хрипко.

— Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

— Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам'ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», — подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса врод-лива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?

Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен добрати.

Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

— Гей, ти, — гукнув я йому, і коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.

— Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

— Зігніть-но руку в лікті.

Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м'язів тканина його картатої сорочки на рукаві.

— Добре, — сказав я, відвертаючись.

А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.

Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.

Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок, колишній мій однокласник і колишній десантник-«афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.

— Тепер бери сумку і йди.

Дивно, але він виявився напрочуд слух¬няним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд наче б сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.

Але я думав, здається, про море, безкрае море — чи то життя, чи відчуттів, чи ще чо-гось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…

І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.

«Звідки ж вона звучить?» — подумав я і зрозумів, що нізвідки.

Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав'язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою вона стала саме з тієї хвилини, як я її побачив. Вона пливла залою, і зала належала їй, і решта танцюючих давали їй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, які вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був, мов на долоні, і я побачив Магду… Відколи побачив Магду, мені здавалося, що зал танцює довкола неї. «Навіщо ти обдурюєш себе?» — сказав раптом чийсь голос біля мене.

Я здригнувся. Я сидів у себе в кімнаті, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, і зал кружляв довкола Магди-Магдалени.

«Я не обдурюю», — заперечив я невидимому опоненту.

«Обдурюєш, та ще й так, наче тут ти не сам», — голос робився злішим.

«Авжеж, я не сам, зі мною ти».

«Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу».

«Авжеж, розумію».

Я таки розумів, що він має на увазі. Справді, я не закохався тоді в Магду. Я не остовпів на місці, й зал, звичайно, не кружляв довкола неї. Але те, ідо вона була чи не найвродливіша в залі, я зрозумів і без почуття закоханості.

Мій погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я міг би поклястися, що Петро думає те ж саме, що і я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в мені. На самому денці свідомості. Наче легкий, але доволі холодний вітерець. Утім, він міг матеріалізуватися і набрати певних обрисів, хоч думку навряд чи можна матеріалізувати.

Я підвівся і підійшов до вікна. За вікном гримкотіла вулиця, але я нічого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боці. Рвані хмари, що пливли над будинком і позаду нього, холоднішали на моїх очах.

«До чого тут усе це?» — подумав я.

Подумав, а може, й сказав уголос. Тиша в кімнаті була мені неприємна, і, звісна річ, я міг вимовити уголос.

А втім, я тішив себе ілюзією. Маленькою порівняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле — це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.