Незабаром я наздогнав жінку. Либонь, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом'якшало.

— Що вам потрібно? — спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

— Пробачте, — пробурмотів я, — пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сіпнулися кутики великих, різко окреслених, вуст, та наступної секунди вже поцокотіла підборами модельних черевичків далі. Ще через кілька миттєвостей я збагнув, що ноги самі несуть мене за нею. Цього тільки мені не вистачало. Не маю ж я наміру залицятися до неї. Пройшовши за інерцією декілька метрів, я спинився. Ще якийсь час цокіт лунав, наче вперто кликав за собою, потім став слабшати, поки його зовсім не поглинув довгий п'ятиповерховий будинок на розі двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусідню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боці віддалялася запізніла парочка. Десь близько долинав дзвінкий жіночий сміх, його змінював басовитий чоловічий голос, потім знову сміх покрив баса, вони наче змагалися між собою, поки нарешті не злилися в єдине ціле.

«Куди ж мені йти?» — подумав я.

Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?

Я попрямував до зупинки, де зустрів оту саму пару, що йшла протилежним боком, і мою несподівану знайому. Я спробував посміхнутися до неї, але у відповідь вона на-хмурилась і відвернулась.

«Сподівання, хлопче, треба виправдувати відразу, — сказав я подумки собі, — бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита».

Мені навіть стало веселіше од цієї думки, адже підстав для такого припущення не було майже ніяких.

Що б їй сказати, цій жінці, що б сказати самому собі, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрій, коли я йшов отак за долею, як щойно за цією невродливою жінкою? А втім, здається, доля моя теж невродлива, хоча хіба вона має вроду?

Тут я побачив перед собою іншу жінку. Вона виходила з піни, а за її плечима вигравало море. Ступала обережно — самими кінчиками пальців, мовби скрадалася до мене.

«Афродіта», — подумав я глумливо.

Глум стосувався радше мене самого.

Я заплющив очі. Мав певність — коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося — вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи е у мене потреба?

«Потреба — не річ, до кишені не покладеш», — подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче — і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.

Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.

На розі вулиць стояв міліціонер — приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.

«Заберіть мене у витверезник, — сказав я йому нахабно весело. — Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»

Сказав, звісно, по думки. Навмисності й пози я ніколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.

— Зрозуміло, — сказав сержант. — Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Він рушив через вулицю впевненими роз¬машистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

— Щось потрібно? — повернув він обличчя.

— Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

— Дякую, — сказав він. — Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

— До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там — як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з'явилася машина. Легкова. Коли вона під'їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «Ауді». Двері машини відчинилися і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

— Пробачте, вас не треба підвезти?

— Ні, — відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрі-чався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі. Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, — геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

— То ви не хочете, щоб я вас підвіз? — спитав чоловік, дуже схожий на мене. — Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

— Звертатися на «ти»? — Я намагався щось пригадати і не міг. — Пробачте, я таки вас не знаю.

— Донедавна я тебе теж не знав, — сказав мій двійник, чи хто там. — Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

— Братам?

— Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

— Вибачте, але ні…

— То, може, сядеш до мене у машину?

— Я…

Я не знав, що робити. Хто він — справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів — Михайло і Марко. Ще один брат? За віком — він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

— Так, — сказав він. — Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

— Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою, вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Вже розтулив рота. Але крику не було.

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед — поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я опустився вниз. Перегнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин вже заходив до найближчої кав'ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? — подумав я. — Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв'язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати. Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар'єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.