— Од Мишка прийшов лист, — каже мама, заглядаючи в кімнату.

Я читаю листа від брата. Він обіцяє цю відпустку провести в Ясенівці. Приходить батько, ділиться враженнями од програми новин. На якійсь фразі я засинаю. Здається, на фразі про катастрофу. Циклон чи тайфун, десь там, далеко, а я так стомився, копаючи у Стефи город. Чудово бути стомленим.

Весна салютує цвітінням, я приношу Ніні гілку вишневого цвіту, і хоч вона картає мене за «знівечену красу», я бачу, що їй це приємно. Хвилину-другу вона вдихає пахощі цвіту, я милуюся нею. Та варто мені сісти за стіл, як я згадую — сьогодні я маю прийти до іншої жінки.

Прийти до Стефанії.

Я маю їй сказати, що я без неї не уявляю життя.

Кілька десятків разів дорогою на роботу я проводив своєрідну репетицію. Мої слова були такі, що я ніби освідчувався, ніби й не освідчувався. Я боявся вимовити слово «любов», бо й любові не було. Хоч трісни, хоч плач. Я просто звик до Стефанії.

«Звикав, — думаю я тепер, — звикав… Та це ж вихід. Чим більше я звикатиму, тим більше… А що — тим більше? Відвикатиму? Тоді треба сказати — болючіше. Я вже планую відвикати?»

Думка мене вражає. Я підвожуся.

— Де Архип Степанович? — питаю дерев'яним голосом.

— Поїхав у райцентр. Він казав… ви маєте займатися…

Я не слухаю Ніну. Мені байдуже, чим я маю займатися. Виходжу надвір. Подвір'я вже висохло. Біля контори цвітуть вишні, незабаром зацвітуть яблуні. І цього, й наступного року. Так буде завжди. Цілих тридцять літ я ще приходитиму і бачитиму цей цвіт. А може, й інших дерев, може, я посаджу ті, інші дерева — нові яблуні й нові вишні на місці старих. Я йду подвір'ям, вітаюся до миловидної жіночки-бухгалтера, до майстра з нашого єдиного цеху. Він теж питав про Архипа Степановича. Усім потрібен Архип Степанович. Нікому не потрібен я. Може, потім буду потрібен, коли обійму посаду начальника відділу. Стану Архипом Степановичем. Мої думки звертають на інше. Наш заводик маленький. Заводик розшириться. Розширюся і я? Мої мрії вдаряються об стелю і падають. Іти мені нікуди. Я вертаюся До відділу. Ніни немає, мабуть, побігла до свого Павлика. Беру гілку, поставлену вже в пляшку і нюхаю. Ледве стримуюся, щоб не викинути цю, не знати, для чого, зламану гілку.

Вертається Ніна. Навіщось пояснює, Де вона була. Я перевіряю якісь папери. Усе в ажурі. Приходять замовники на комбікорм, я підписую папір. Читаю якийсь журнал без початку і кінця. Поради умільцям. Роздивляюся фотографію — група дівчат і хлопців на фоні сільського пейзажу. Незабаром обід. Імітація діяльності. Імітація життя. Хоч би вернувся Архип Степанович. Іду в бухгалтерію. Струнка жіночка Марина щебече зі мною. Вона розлучена, пригадую я. Море розлучених жінок. Але, здається, у неї роман з нашим головним інженером. Відбити чи що? Я стаю схожим на ловеласа? Запросити на обід? Куди? У нашому селищі всі обідають удома.

Прямую обідати і я. По дорозі розкланююся з кількома земляками. Хто я для них — просто односельчанин, невдаха, чи їм взагалі байдуже, хто я? Доплентуюся додому, мама ставить на стіл смачний пахучий борщ, батько пляшку пива, яку купив, напевне, у своєї куми Поліни в пристанційному буфеті. Ми випиваємо по склянці пива, з'їдаємо по тарілці борщу, по тарілці смаженої картоплі, запиваємо — я кисляком, батько пивом. Я ще полежу на дивані, прочитаю газету, допоможу мамі налити в балію води, перемовлюся кількома словами й піду на роботу. По дорозі мене перейме Стефанія, яка теж іде з обіду. Вона позирає на мене великими докірливими очима. Я обіцяю, що прийду, — від цього нікуди не дінешся. До того ж, Славик поїхав на змагання з мотокросу.

«Я міг би сказати тоді, — думаю я і затинаюся. — Що ж, власне, сказати…»

Стефа і далі дивиться на мене ясним, чистим поглядом. Мені раптом здається, що вона просить не обдурювати. Але я ж і не збирався цього робити… Швидше всього я обдурюю сам себе..: Крім того, крім того, я гадав, що в нас обопільна згода.

«Хіба не так?» — питаю я поглядом.

— Мені пора, — каже Стефа. — Ти сьогодні увечері зайнятий?

— Чому ти так вирішила?

— Мені здалося, що… Вибач, любий.

«Ось, уже й любий», — думаю я чи то з радістю, чи зі зловтіхою.

— Я ж тобі казав, що прийду, — вимовляю трохи роздратовано.

— Тоді — до зустрічі?

— До зустрічі.

Я довго дивлюся Стефі вслід. Хочу, щоб вона оглянулася, але вона не оглядається. Нехай. Дарма. Сьогодні ввечері я все одно пеститиму її пишні форми.

— До вас дзвонили, — стрічає мене Ніна. — З міста. З Лучеська.

— Хто? — мало не кричу я.

— Вона назвалася?

— Ні. Хоча…

— Не Магда?

— Ні.

І раптом я ледве не падаю, так несподівано підкошуються ноги. Катя… Це мусила дзвонити Катя. Тільки Катя.

— Вона щось веліла передати?

— Ні. Сказала — ще подзвонить.

Я сідаю за стіл, і до голови вже нічого не лізе. Анічогісінько. Крім єдиної думки — це мусить дзвонити лише Катя. Інакше життя не має сенсу. Я мушу бути їй потрібним, вона мусить відчути, що вона потрібна мені. Дізнатися, звідки завгодно, від тієї ж Лариси, кого там ще…

І тут я відчув гранично чітко — я божеволію. Ось-ось, через півгодини, навіть менше, якщо тільки Катя не зателефонує. Намагаюся читати, але вбити таким чином час не вдається, я не розумію змісту, нічого не розумію.

Ніна здивовано і трохи злякано дивиться на мене. Нехай. Тільки час капає так повільно, мов уже весь витік. Минула ціла вічність, поки озвався телефон. Я схопив трубку. Питали Архипа Степановича. Насилу стримався, щоб не кинути трубку.

Міжміський дзвінок пролунав аж через дві години, коли я вже подумав, що Ніна, либонь, помилилася. Викликав справді Лучеськ.

— Привіт, братику, — сказала трубка.

— Хто це?

— Уже забув? Лариса.

— Лариса…

— Так. Як у тебе справи?

— Нормально.

— Ну й прекрасно. Я тебе насилу розшукала.

— Вельми вдячний.

— Їж на здоров'я. Я дзвоню за дорученням Георгія.

«От і все, — подумав я. — Ілюзії вмерли, а я живий. Що там ще треба цьому зануді?»

— Ти мене чуєш? — питала тим часом Лариса.

— Чую. Що там я заборгував твоєму Георгію?

— Заборгував? Він, навпаки, велів тобі подякувати. Той хлопець, що на твоєму місці, знайшов у столі якесь там креслення і показав Георгію. І Георгій тепер каже, що ти геній і якби повернувся, то міг би стати провідним конструктором їхньої фірми.

— Жартуєш?

— Які в біса жарти? Твоє креслення дало якийсь там такий ефект, що Георгій на сьомому небі. Просив приїхати, щоб оформити винахід. Приїдеш? Отримаєш премію.

— Подумаю.

— Думай, та добре. Я теж скучила трохи за тобою, братику, — засміялася Лариса. — Не забув? Для Георгія я й досі твоя сестра.

— Може, й приїду, — непевно пообіцяв я і раптом випалив те, що давно, із самого початку розмови, свербіло на язику: — Як там Катя?

— Катя? — здивувалася Лариса. — А чому ти за неї питаєш? Ви що, знайомі?

— Хіба ти забула? У тебе ж і познайомилися.

— Тепер згадала, — чомусь зітхнула Лариса. — Катя заміж вийшла.

— Заміж?

Щось опустилося у мені, і я зрозумів, що це я сам сповзаю зі стільця.

— Так, заміж. А що ж, далі було чекати з моря погоди?

— То чого так сумно кажеш? — спромігся спитати я.

— Бо коли старі діви виходять заміж, то їм чогось майже завжди така ж сволота трапляється, як і Каті. До кожного стовпа ревнує, а сам… Е, та що я завела таке, братику? Мій Гошка… Ну, приїжджай…

— А Катя… Ти часто бачиш Катю?

— Господи, далась тобі та Катя. Учора тільки прибігала. Із синяком під оком. Уранці додому рушила і вся тремтить. Та чого я тобі розповідаю? Такі, як ти, не кращі від того вурдалака.

— Спасибі, — не зміг проковтнути я образу.

— Їж на здоров'я. І не ображайся. Приїжджай, побалакаємо. Ну, бувай!..

— Бувай.

Я поклав трубку. Доля забрала у мене останній шанс. Звинувачувати немає кого.