– Ти завжди тринькаєш ті гроші на одяг? – зміряла її скептичним оком Лейла. – Чи іноді даєш погуляти душі? Ну, там з’їздити куди-небудь чи купити собі щось для захоплення. – Лейлі довелося, закотивши очі, пояснювати, бо що таке «дати погуляти душі», Міла навіть уявити не могла.

– А в що ж я тоді вдягатимусь? – не хотіла втямити Міла.

– Мамка тобі все одно щось купила б! – відмахнулася Лейла.

– Не думаю, – цілком серйозно відповіла Міла.

Та хай там як, Лейла свого батька взагалі не знала.

– Мама каже, що він загинув, – розповідала вона. – Але я в це не вірю. Це просто універсальна відмазка всіх матерів, які не хочуть казати дітям правду.

– У тебе є якісь підозри щодо того, хто твій батько? – витріщила очі Міла.

– Ні. Я просто нагуляна, – цілком спокійно поділилася Лейла своїм припущенням.

– І тебе це непокоїть? – співчутливо допитувалася подруга.

– Ні, – так само холоднокровно відповіла Лейла. – Батько мені не потрібний. Мені вистачає мами.

І це була чистісінька правда. На відміну від Міли, маму Лейла мала майже цілодобово сім днів на тиждень незалежно від обставин. І десь у глибині душі вона пишалася тим, що має щось вагоме, чого не мають багато інших, включаючи й Мілу. І дарма, що це чи не єдине Лейлине надбання в її паскудному житті.

6

Я не мав жодного бажання слухати ті дівочі теревені ще й сьогодні. Від кількості переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.

Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.

Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.

Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.

Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.

Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.

На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.

– Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!

На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.

– Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала важливіші справи. Монети продовжували підлітати в повітрі.

– Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.

– А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.

– А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.

– Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.

– О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!

Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.

– Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.

Я примостився біля чорнявки на сусідньому стовпі й хотів назватися, але не міг цього зробити належним чином, бо досі не знав свого імені.

– Сто двадцять восьмий, – сказав я, трохи ніяковіючи. – Вибач, але той номер – це єдине, що я про себе знаю.

– Не хвилюйся, я знаю не більше, – дівчина облишила свій зверхній тон і тепер здавалася якщо не доброзичливою, то хоч нормальною. – Я – сто тридцять третя, – на цих словах вона трохи поморщила носа. – Як гадаєш, ми наші імена колись дізнаємося?

– Я так собі думаю, що нам їх відкриють, коли ми станемо сірими, – з розумним виглядом відповів я, згадуючи Сороя.

– А ми повинні стати сірими?

– Точно не знаю, але чомусь мені так здається. Адже очевидно, що сірі більше знають і більше вміють, отже, вони мають бути вищі за ієрархією. Крім того, мені не хочеться думати, що я до кінця віку буду лише порядковим номером.

Сто тридцять третя просяяла до мене загадковою усмішкою й хитнула босою ногою.

– У нас залишилося значно більше від людей, ніж ми собі думали, чи не так? – закинула вона, і я з нею не міг не погодитися.

Отак ми сиділи на воротах, двоє обліковців-початківців, і відзначали своє знайомство, чеберяючи босими ногами в зимному повітрі.

Виявляється, Третя (ми домовилися для зручності скоротити наші номери до однієї цифри), крім мене, бачила ще обліковця Серафими. Це був тисяча чотириста сьомий (схоже на те, що наша нумерація в якийсь момент починається спочатку), сивий дідок із бородою, за словами Третьої, дуже жвавий як на свій вік. Хоча в нашому випадку про вік мову вести, мабуть, недоречно.

– Що дивно, – ділилася роздумами Третя, – я ніколи не бачила Шрамового обліковця! Хоч за цей час ми вже мусили десь стикнутися лобами.

– Я також не бачив іще жодного обліковця Мілиних домашніх, – розділив я її подив. – Зрозуміло, що в Полі його ще немає, бо ж їй лише шістнадцять, але Надин мав би вже показатися. Он навіть тебе я бачу, а Міла з Лейлою тільки нещодавно познайомилися…

– У Полі вже є, – виправила мене Третя.

– А ти звідки знаєш? – не повірив я.

На мить у мене майнула підозра, що Третій відомо більше, ніж вона показує, але та спокійно відповіла:

– Сьомий каже, що дівчина, яка народила дитину, отримує обліковця незалежно від віку. Не забувай, що він – обліковець повитухи і знає, про що говорить. І він стверджує, що завжди бачить обліковців новоспечених мам. Але навіть він, – Третя розвела руками, – жодного разу не бачив Шрамового. От тобі й тема для роздумів!

Насправді, крім того, чому ми одних обліковців бачимо, а інших – ні, роздумувати нам обом було над чим. Наприклад, над тим, звідки ми взялися, адже обоє мали відбиток враження про людське життя й підозру, що ми – вчорашні люди, хоч нічогісінько про те вчорашнє й не пам’ятали.

Або яке наше призначення тут сьогодні, крім того, щоб назирці ходити за нашими підопічними та збирати монети?

Так, монети. Третя сиділа й підкидала правою рукою жменю золотих монет. І я знав напевне, що в її лівій кишені лежить купка срібних. Я теж мав такі: у правій кишені – золоті, у лівій – срібні. Монетки час від часу з’являлися в мене то в одній, то в іншій руці, і я клав їх у відповідну кишеню. Не знаю чому, та я не міг їх впустити на землю, викинути чи загубити. І що з ними робити, я також не знав. Тому просто тягав за собою в кишенях, скидаючись на ходячу свинку-скарбничку, і сподівався на єдине: що кінець кінцем мене не доведеться розбивати, як ту свинку, щоб отримати накопичене.

– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.