Лікарі без особливого ентузіазму водили молоточками перед очима дитини, не надто вникали в перебіг хвороби. Не надто наполягали вони й здавати Христофора в інтернат.

Працівник собезу без особливих розпитувань заповнив свої папери, змусивши тричі розписатися про те, що в матері немає претензій до лікарів і соціальних служб, а також:, що всю відповідальність за стан здоров'я сина жінка бере на себе. На прощання тицьнув документи Маріці в руки, і раз не звівши на неї очей.

Лише немолода санітарка, що допомагала матері роздягати-вдягати Христофора, мовчки втирала сльози рукавом білого халата, а наостанок на очах усіх тричі перехрестила заплакану жінку з дитиною.

ВИЛИВШИ ВСІ СВОЇ СЛЬОЗИ на два життя наперед, наламавши руки й укотре проклявши свою нещасливу долю, Маріца якогось дня, вперше за життя в Мишині, замкнула на ключ хвіртку з вулиці й узялася до роботи.

Найперше, спалила документ із райсобезу, який повідомляв-нагадував про те, що вона, громадянка Рибачук Марія Тодорівна, може оформити свого сина — інваліда першої групи з дитинства Рибачука Христофора Христофоровича — в будинок-інтернат для інвалідів за такою-то адресою. Далі витягла ощадну книжку Христофора-старшого, приспала двома уколами сина й побігла на пошту. На пошті, під диктовку завідувачки Ощадбанку, написала заяву з проханням видати заощаджені кошти покійного чоловіка на покращення утримання сина-інваліда. Тоді майнула до універмагу, де накупила всякої розцяцькованої всячини, в тому числі зошити й різнокольорові олівці. Вона сама йому замінить школу.

З пошти Маріца щодуху помчала до вдовиці.

Вдовицею в Мишині називали Катрю Овадюк — доньку місцевих учителів, голова якої перестала твердо товаришувати з розумом після того, як Вітю Андрухова, котрого Катря два роки чекала з армії, привезли в Мишин у цинковій труні з Кабулу, саме на його двадцятиріччя.

В той день застигла від жаху Катря назвала себе вдовою, навіки одягнувшись, проте, в біле і майже весільне. Як узимку, так улітку. Хіба що тільки без вельона.

І відтоді дівка-перестарок, в якої коса сягала п'ят, впродовж кількох років майже щодня приходила під Маріцину хату, просячи жінку бодай на десять хвилин вивести в сад Христофора, який обличчям нагадував їй Вітю.

Катря сідала просто в траву чи в листя по другий бік паркану — і крізь залізну сітку, якою була обгороджена Маріцина садиба, могла дивитися на Христофора а хоч би й годинами.

Маріца садовила сина в спеціальну коляску, розкладала перед ним плюшеві іграшки — і мовчки горбилася над грядками чи безконечним пранням, не випускаючи, однак, з очей дві нещасні постаті по два боки паркану — синову й Катрину.

Катря дивилася на Христофора — й чомусь завжди мугикала під ніс лиш їй зрозумілу мелодію.

Христофор, шпигований ліками й настоями із заспокійливих трав, спроквола й зрідка махав їй худою долонькою. А потім брав до рух плюшевого ведмедика, міцно тиснув до грудей і гладив його голівку, як часом гладив Маріцину голову, коли вона вкладала сина спати. Син усміхався туманною посмішкою, а далі тягнувся рукою до паркану, ніби мав намір втягнути крізь сітку співаючу Катрю.

…Так тривало доти, доки якоїсь днини до Маріци не прийшли Катрині батьки-вчителі й не викликали Маріцу до криниці. Вони говорили пошепки й майже одночасно двома схриплими голосами — мати й батько дівки-перестарка. Маріца ледве зрозуміла їх плутану мову. А коли зрозуміла — усміхнулася й заплакала також одночасно.

Катрині батьки дякували Маріці й просили пускати їх доньку до себе на подвір'я.

Мовляв, Катря шкоди Христофорові не заподіє.

Із двору нічого не вкраде.

А як із Христофоровою допомогою вилікується остаточно, вони, батьки, не залишаться перед Маріцою в боргу.

Бо, бачите, Маріцо, відколи Катря ходить до вас, до неї повертається ясний її розум.

А вони ж так хочуть, щоб Катря пішла вчитися.

Щоб вийшла заміж.

Народила їм онуків…

Маріца нічого не сказала — лише зробила: застелила дерев'яну лавку біля Христофорової коляски-стільчика веселим молдавським — маминим — хідником у червоні й зелені ружі, а сама прочинила навстіж вікно із хати. Та так вони й сиділи по пів-днини:

Христофор зі скрученою плюшевому ведмедикові головою або головою песика, намертво притуленою до його запалих грудей;

Катря із застиглим на Христофорові поглядом;

І мама Маріца, схилена над стареньким «Зінґером», за прочиненим у сад вікном.

Подеколи її посивіла до часу голова скидалася на голову механічного пристрою, який реагував на найменший звук у саду, де бавилася одна доросла дитина, а друга доросла дитина зачарованим поглядом спостерігала за тою незбагненною забавою.

Коли вдарили холоди, Маріца сказала Катриним батькам, що не може далі морити дітей на дворі студінню. Отож вона запитала дозволу пускати Катрю в хату.

Тепер Маріца розстеляла теплу ковдру на підлогу — і знов двоє великих дітей із дня у день робили одноманітну роботу:

Христофор відривав і припасовував голови плюшевим та ганчір'яним звіряткам, а Катря мовчки здувала з них неіснуючу пилюку й розгладжувала обірвані боки.

Катря щось говорила собі під ніс.

Христофор то голосно сопів, то стиха вівкав.

І тільки Маріца раз по раз вертіла головою від машинки, позираючи із сусідньої кімнати на майже ідилію двох дітей, обійдених долею.

6

…ЯКОГОСЬ РАНКУ КАТРЯ у двір до Рибачуків не зайшла, а тільки пальцем покликала Маріцу до хвіртки.

Вона дивилася карими — розширеними на пів-обличчя — очима, в яких тремтіли сльози чи то образи, чи то страху — і Маріца відчула, що в неї чомусь підкошуються ноги.

Катря ще не сказала й слова, але Маріца самою шкірою вже відчула нову біду. Вона хотіла відтягнути мить чергового свого потрясіння, проте не спромоглася більше ні на що, як лиш узяти Катрю за руку і втягти її углиб саду.

Дівчина, впираючись, неохоче йшла за нею, а Маріца на ходу теребила гарячі Катрині пальці стерплими долонями, ніби просила й далі мовчати.

Та Катря, вдихнувши повітря на повен рот, раптово сіпнула Маріцину руку, зупинившись в тіні розрослого горіха, і заговорила тихо й зрозуміло.

Так, ніби ніколи не покидав її ясний розум і ясна думка:

— Я прийшла вам сказати, що я більше до вас не прийду. Я, тітко, незаймана… А він до мене приставав. Розумієте? А я ж удова, тітко Маріцо! Удова! Мені не можна ламати присягу. Ви свою присягу не ламаєте? Не ламаєте! То чого ви його не навчили не приставати до вдови?!

…Маріці здалося, що вона вмерла тої миті, коли за Катрею скрипнула дерев'яна хвіртка. Вона лиш занурила пальці в сиву свою голову — та так потім ще довго стояла із пучком вирваного з корінням волосся.

А крізь прочинене вікно, мов гарматні ядра із бійниць, вилітали тваринні звуки прив'язаного до ліжка Христофора. Розлюченого чи пораненого звуком зниклого Катриного голосу.

…Він несамовито рвав на матері пазуху,

дряпав її обличчя,

бив кулаками в плечі,

а вона не боронилася й не затулялася,

лише намагалася втихомирити так, як дотепер уміла — притискуючи до грудей та пестячи голову.

Однак Христофор тепер не чув і не розумів її.

Він чув тільки свою здорову природу і шукав їй виходу. Ревів і пручався так, що Маріца змушена була викликати «Швидку допомогу».

— Здайте його, Маріцо, в інтернат… — добрим і лагідним голосом казав їй старий лікар-психіатр, дивлячись, як рівномірно піднімаються Христофорові груди після подвійної дози усіх відомих йому в таких випадках уколів і одночасно заповнюючи свої папери. — Ви з ним не зможете впоратися. Йому двадцять років. У нього повноцінний гормональний розвиток. А це не можуть надовго приспати навіть найсильніші ліки.

— Але його там угроблять кінськими дозами уколів… — уже майже байдуже відповідала на те Маріца, протираючи хусточкою мокре синове обличчя зі слідами кривавих подряпин. — Як я його можу здати?! Я ж сама винна, що так розгодувала була плід. Мені казали рухатися, а я лежала й дивилася в стелю… з горя…