Далі гучномовець бризкав слиною ненависті до причаєних там і тут українських буржуазних націоналістів, які сплять — а все одно думають, як би підірвати фундамент радісного Маріциного сьогодення і внести розбрат у дружні лави щасливого радянського народу.

Набризкавшись слиною праведного гніву, радіо починало співати.

О, які то були життєрадісні й піднесені пісні!

«Гарно нам на полях сіять-орать»,

«Буряки рядочками стеляться листочками»,

«Мой адрес — не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз»…

Проте Маріца, недовго ніжачись у постелі перед своєю щоденною каторгою, ні-ні — та й проганяла підленькі думки, які розвертали її від заморського у свій, тутешній, світ. То був далекий, та що там далекий — паралельний світ її страждань і болю.

І цей світ не мав жодного стосунку до світу, який нав'язував їй невтомний гучномовець.

Вона дивилася на свої ще молоді, але в'янучі від безконечного прання-прибирання руки, гладила обличчя, що бралося зморшками, — і дивна лють, схожа на згагу, осідала в її єстві, як хронічна недуга. Вже іноді їй здавалося, що насправді неграми є не ті, кого принижують десь там у далекому світі, а чорним негром є вона сама у своїй білій країні… з оцими вічними нестачами й мізерною пенсією, з тісною (двадцять чотири квадратні метри) квартирою - «хрущобою», з неможливістю дати раду дитині-каліці.

Безперервне, невтомне й багатолітнє сичання з чорного стовпа так допекло Маріці, що одного разу вночі, повертаючись від Христофора-старшого із цвинтаря, вона вже було взяла сокиру, щоб підрубати той стовп.

Та там і спинилася, розсміявшись сама до себе: що їй винен стовп із брехливим гучномовцем? Стовп усе одно перенесуть, гучномовець заговорить іще гучніше, а її — не приведи, Господи, на п'ятнадцять діб заберуть у райвідділ міліції. Що тоді буде з дитиною?!

Вона дуже довго й багато разів ходила в районну лікарню, райком партії, райвиконком, поки таки не добилася, щоб радіо говорило тихіше.

Прости її грішну душу, але Маріца вигадала, що гучномовець погано впливає на Христофорчика, бо його занадто голосна мова посилює напади агресії дитини.

І набагато тихше, але так само щоденно, радіо й далі розвінчувало й гудило деяких радянських людей за нетрудові доходи — вирощування і продаж із присадибних ділянок овочів і фруктів, та викривало спекуляцію — виготовлення дерев'яних сувенірів і вишивання сорочок для продажу.

Проте Маріца на те вже не зважила — стягла з горища старий, іще з Молдавії, механічний «Зінґер».

Зголоднілі від суцільних дефіцитів мишинські модниці стали в чергу до нової кравчині, яка мала витончений смак і добру машинку. Так що обшивати було кого. Не було тільки часу. Але Маріца мала безконечні робочі ночі, що зробилися їй днями через безсоння і боязнь бути викритою за свої нетрудові доходи.

Втомившись від надокучливого дирчання машинки, Маріца розтирала затерплі пучки рук — і знову підленька думка в'їдалася в її розжарений мозок: чому ці мізерні доходи, зароблені каторжним трудом, є нетрудовими?

Питати не було в кого.

А ще слід було остерігатися балакучих сусідок, які могли спровадити в її двір місцевого міліціонера.

Отож Маріца, щоб не викликати підозри, зароблені про чорний день гроші тримала не в Ощадбанку, а загортала у два целофанові кульки, а тоді зашивала у Христофоровий матрац.

Навіть коли би міліція захотіла зробити трус у її домі, як недавно робила в будинку напроти, де жив найбагатший мишинський «помідорник» Павло Грицюк, міліція, на думку Маріци, не наважилася б розпорювати матрац каліки.

Проте всі її гнітючі думки розвіювалися не стільки втіхою від дрібного заробітку, як тим, що Христофорова реакція на материну працю видавалася Маріці найбільш осмисленою і обнадійливою з-поміж реакції повноцінних людей, які знали про Маріцин «лівий» заробіток.

Коли в сусідній із Христофорчиком кімнаті цокотів мамин «Зінґер», хлопчик тримався за напівпрочинені двері обома руками, раз по раз висуваючи голову-огірок й дослухаючи звуку за стіною. Тоді пропадала безпричинна агресія й бунт.

Хлопчик спочатку водив по стінах широко розплющеними очима, потім раптово сповзав на підлогу, припирався голівкою до одвірка й далі не спускав уважного погляду з матері доти, доки вона не вставала з-за роботи.

У такі хвилини Маріца ладна була не покладати рук а хоч би й добу, аби лише дитина втихомирилася під торохтіння «Зінґера». А лиш тільки вставала з-за роботи, як син схоплювався на ноги й починав дратуватися.

Проте Маріца не могла безперервно бути вдома. На неї звалювалося безліч дрібних побутових справ, які слід було вирішувати без будь-чиєї допомоги. Та, власне, й допомоги було чекати ні від кого. Тим більше, що прихід кожної сторонньої людини супроводжувався небаченою агресією Христофора.

Відлучаючись на якийсь час із дому, Маріца колола синові призначене лікарями снодійне, прив'язувала його за ногу до ліжка широким домотканим полотнищем — і, висолопивши язика, бігла туди, куди вела її потреба.

Ця жінка ніколи не ходила — лише бігала, ніби гнана у спину батогом погонича.

Та грубе полотнище допомагало не завжди. Христофор, прокинувшись на самоті, люто шматував тканину, до крові оббиваючи руки як не об ліжко, то в обшиті бляхою двері.

А якогось разу Маріца знайшла сина із розбитою об віконні ґрати головою. Христофорчик сидів на підлозі біля ліжка з кривавими руками — і сльози лилися йому з ясних, як здалося матері, очей — заливаючи жаром усе її стерпле єство.

Маріца й собі кілька разів луснулася головою об одвірок — так, ніби хотіла забрати частину синової безвиході на себе.

Та тільки відчула, як гарячі жовті й червоні іскри розсипалися перед її потемнілим зором — і зникли в безвісті задавненого болю.

5

НА ЗАВТРА МАРІЦУ викликали в районну поліклініку.

Точніше, було так.

Головний лікар надіслав за матір'ю з дитиною машину і двох санітарів із наказом негайно прибути в поліклініку.

Медична комісія, що складалася із трьох череватих лікарів, в особливі тонкощі розвитку дитини не вдавалася. Ліниво оглянувши хлопця, в якого під носом уже засіявся ніжний пушок, комісія втупилася трьома парами очей у оплакану Маріцу. Суть розмови зводилася до простої й безальтернативної пропозиції: неповноцінну дитину пора відлучити від матері і влаштувати у безпечне й комфортне для її перебування місце, оскільки умови утримання інваліда викликають занепокоєння у медиків, широкої громадськості та жителів містечка.

Почувши таку несосвітенну брехню, а особливо про громадськість, яка в Мишині асоціювалася з десятком явних і прихованих алкоголіків при посадах, контуженим афганцем із парткому місцевого хлібокомбінату й шістнадцятьма червонощокими ветеранами війни, розсипаними по відділах кадрів та секретних відділах молокозаводу, комбінату побутового обслуговування населення та автотранспортним підприємством «Сільгосптехніка», заскочена зненацька Маріца одночасно заплакала й залепетала. Спершу по-своєму, по-молдавськи, а далі перейшла на скоромовку, в якій слова двох — таких не споріднених — мов змішувалися так швидко, що вона й сама не могла би при потребі переповісти їхнього змісту.

Жінка безперервно то плакала, то кричала — так, що головний лікар змушений був пригрозити їй викликом міліції.

— Він у мене чистий? — дещо заспокоївшись, питала себе й присутніх і сама ж відповідала: — Чистий. Нагодований? Нагодований. Розуміти мене розуміє? Розуміє. Коли щось хоче показувати — показує? Показує. А що нетерпеливиться, коли чує чужу людину у дворі, то він нікому не заважає. — жінка на мить затихла. — А що робить шкоду, так то ж мені, а нікому іншому. Я вже й помічницю нагледіла, — збрехала, не дивлячись в очі нікому.

…Але по всьому, коли Маріцу з сином відвезли назад додому, давши цілу батарею пігулок, шприців і ампул для уколів, жінка прийшла до думки, що вся ця процедура організовувалась швидше для «галочки».