Одного разу, коли за хлопцями зачинилися двері, Тетяна Сергіївна зітхнула й посміхнулась:

– От, хлопців мають усиновити, й обох іноземці, тому з англійською потрібно постаратись.

За кілька років життя в інтернаті я встигла зрозуміти, що процес усиновлення відбувається не одразу. Усе це вимагало багато сил, часу й терпіння. Щодо іноземців, то вони ставали батьками для таких, як ми, ще частіше, аніж громадяни нашої країни, очевидно, кинуті діти виявлялися більше потрібні чужим.

Минуло кілька місяців. Була зима, проте чомусь ішов дощ, брудна вода збиралась у калюжі, віддзеркалюючи таке ж брудне небо. Ми мало виходили на вулицю й завжди ненадовго. Того дня випала рідка можливість подихати свіжим повітрям. Я стояла біля воріт і дивилася на дорогу, мокру й порожню, коли раптом на ній з’явилася постать. Жінка йшла невпевнено, її хитало з однієї сторони в іншу, ноги заплітались. Брудний одяг, опухле обличчя й п’яні очі. Вона підійшла до воріт, обхопила такими ж брудними руками ґратки й стала кликати Ваню. Хлопчик завмер на місці, а потім радісно кинувся до неї, хапаючи рученятами ті її руки, кричав:

– Мамо! Мамо, ти прийшла!

Жінка, схлипуючи, намагалася сконцентрувати погляд на своїй дитині.

– Синочку, не їдь нікуди! Чуєш? Я тебе заберу, почекай трошки, і я заберу тебе звідси.

Ваня ковтав сльози, що текли по щоках, і мовчки кивав головою.

Нарешті вихователька помітила підозрілу відвідувачку й попросила піти, а якщо вона хоче, то нехай прийде пізніше – тверезою. Хлопчик усе чіплявся за руки п’яної матері й просив:

– Не проганяйте її, це ж моя мама!

Того самого дня я бачила ще одну жінку, тільки іншу, зовсім. Красива, гарно вдягнена, вона вийшла з машини чоловіка, довго стояла біля входу, роздивляючись вікна інтернату з німим жахом в очах, а потім швидко зайшла. Їй потрібен був директор. Олег Євгенійович зіштовхнувся з відвідувачкою в коридорі біля кабінету Тетяни Сергіївни, де я якраз поливала квіти. Жінка почала говорити, спочатку він слухав її уважно, а потім, зрозумівши, у чому річ, якось охолонув і намагався якомога швидше закінчити розмову. Жінка плакала й просила допомогти.

Шість років назад вона відмовилася від новонародженого сина. Так склалося. Коханий зник одразу після новини про вагітність п’ятнадцятирічної дівчини, а батьки, шановані люди в місті, побоялись, що хтось буде паплюжити їх прізвище. Вона зламалась, не змогла опиратися тиску обставин, однак потім, усі ці роки, кожного дня думала, де її син зараз, який він, з ким. Їй підказали, що дитина виховується в нашому інтернаті. Олег Євгенійович лише розвів руками, її сина всиновлюють, а таємниця усиновлення – самі розумієте. Жінка вхопила його за руки так, що кістяшки пальців побіліли.

– Заради всього святого, допоможіть! Я не зможу жити з цим далі. Невже хтось зможе полюбити його сильніше, ніж рідна матір?

– Ви не хвилюйтеся так, шановна. Я справді вже нічим не можу допомогти. Та й ті, хто любить, дітей не залишають.

Жінка повільно сповзла стіною на підлогу, закривши обличчя руками. Олег Євгенійович ще кілька хвилин намагався привести її до тями, а потім вибачився й попросив техпрацівницю, тьотю Клаву, приглянути за гостею. Та принесла склянку води, підняла й попід руки вивела з інтернату. На вулиці до жінки підбіг чоловік, обійняв, а потім посадив у машину. Вони поїхали, а тьотя Клава, миючи наш кабінет, час від часу шепотіла:

– Не доведи, Господи, такої муки.

У день усиновлення ми махали з вікон схвильованому Гені, який вирушав із новими батьками в провінційне англійське містечко, навіть не здогадуючись, що тією другою жінкою була його мати. Зате коли приїхали батьки за Ванею, весь інтернат перевернули з ніг на голову, щоб його знайти. Хлопець заліз аж на моє горище, а коли його все-таки спустили, він навідріз відмовився кудись їхати з цими людьми. Вони довго розгублено кліпали очима, гладили його по голові й обіцяли дбати та любити – як рідного сина. Проте він так і не зробив кроку назустріч, весь час повторюючи, що в нього є рідна мама, яка забере його звідси. Засмучені, іноземці поїхали ні з чим, а за Ванею більше ніхто не приходив ні того дня, ні у всі наступні роки. Видно, у його матері були куди важливіші справи.

Я довго запитувала себе, чому вся ця історія закінчилася не навпаки? Так було б справедливіше.

Зранку в гості прийшла Ніна, принесла великий пакет стиглих мандаринок і красиво розклала їх навколо ялинки. Лариса спостерігала за подругою з цікавістю, адже було помітно, що вона якась не така, як зазвичай. Погляд кудись углиб, розгубленість у рухах – ясно, що її щось хвилює. Лариса ні про що не запитувала, відчуваючи, що треба просто зачекати, і Ніна все розповість сама. Марія Степанівна, очевидно, теж помітила, бо лише загадково посміхалась, ніби знала щось більше, про що навіть сама Ніна ще не здогадувалась.

– Слухайте, дівчата, я вас залишу ненадовго. Хочу провідати Федора Павловича, спитати, чи допомога в приготуванні до Різдва не знадобиться часом. А то що старий холостяк гостям запропонувати зможе? Треба допомогти сусіду.

За нею обережно зачинилися двері, через мить на вулиці скрипнула хвіртка, й обидві жінки, не змовляючись, розсміялись.

– Ларисо, я іноді думаю, що Марія Степанівна – ходячий рентген, бо все бачить наскрізь.

Лариса кивнула, взявши до рук мандаринку, вдихнула її аромат і задоволено промуркотіла:

– Ось тепер Новий рік справжній – мандариновий.

– Їх у магазин нещодавно завезли, солодкі такі, іспанські.

– Це ж треба, росла собі мандаринка десь аж у сонячній Іспанії, чиїсь руки її зривали, пакували, перевозили, щоб врешті-решт вона потрапила під нашу новорічну ялинку. Дивовижно, правда?

– Я чомусь про це ніколи не думала.

Лариса якось змовницьки подивилася на жінку й зауважила:

– Це й не дивно. Зараз ти точно не про мандаринки думаєш.

Ніна опустила очі й зніяковіла.

– Я навіть не знаю, як сказати… ти сміятимешся.

– По-моєму, це й не так погано. Повір мені, у світі залишилося не так багато речей, які могли б мене розсмішити.

Ніна підійшла до ялинки, навіщось зняла з гілочки іграшкового ведмедика і, уважно його вивчаючи, видихнула:

– Мене Сергій Петрович у театр запросив, на новорічну феєрію.

Лариса таки не втримала посмішку:

– Сподіваюсь, ти була розумною дівчинкою й дала згоду?

– Я не знаю, не впевнена… розумієш…

– От дурненька, він же хороший, таких один-два – і все. До того ж, це просто візит до театру.

Ніна кивнула, потім повісила ведмедика на місце і вже серйозно спитала:

– А хіба я можу давати людині надію, коли сама її не маю?

– Хтозна, але ти повинна спробувати стати щасливою. Мудрі люди кажуть, що для цього жінка має бути комусь потрібна.

– Але…

– Слухай, давай залишимо всі «але». Та й, власне, чого це ми голови собі ламаємо на пустому місці? А раптом йдеться лишень про похід до театру?

Ніна йшла додому заспокоєною, хоча хвилювання залишилось. Було відчуття, що хочеш перестрибнути провалля, щоб опинитися по той бік. Унизу – глибоко, можна зірватись, але стає легше від самої думки про те, що ти все одно на це зважився.

Коли Марія Степанівна повернулась, одразу ж спитала:

– Ну, і куди Сергій Петрович нашу Ніну запросив?

Лариса зробила вигляд, що страшно здивувалась, а потім посміхнулась.

– До театру.

– Хто б сумнівався, що в нього гарний смак. Сподіваюсь, ти переконала її погодитись?

Лариса не втрималась і вже розсміялась:

– Аякже, не пропадати ж квиткам. Та й де ще ми такого кавалера тут знайдемо?

То було моє останнє літо в таборі. Воно виявилося дощовим і кусючим. Дощі йшли часто й припинялися лише на декілька днів, а від вологи й тепла комашні розвелося більше, аніж звичайно. Ми сумно дивились у вікна на великі й маленькі бульбашки в калюжах і прагнули сонця та свободи. Дехто просто божеволів від нудьги, а я починала всерйоз думати, що все навколо плаче за нами, відчуваючи – ми тут востаннє. Актова зала та вітальні кімнати практично завжди були зайняті дітьми. У вихователів та вожатих уже пухнули голови від спроб вигадати бодай щось, чим би нас можна було зайняти в приміщенні, а ми потай тікали, змокали до нитки й час від часу шморгали носами. Однак була в тій дощовій пастці якась хвилююча близькість. Опинившись усі разом, ми були змушені спілкуватись. У ті дні багато розмовляли, мріяли, сміялись і сумували, пізнаючи одне в одному те, на що раніше не вистачало часу. Тетяна Сергіївна остаточно та безповоротно зріднилася з нами, однак те дощове літо подарувало зустріч ще з однією неймовірною людиною.