– Допомога потрібна? – Ніна стояла на порозі й посміхалася розгублено, ніби заблукала або намагалась утекти від свята в пустих стінах.

– Аякже, дочко. Тут роботи стільки, що додому тільки в наступному році потрапиш. Роздягайся швиденько й до столу, хліб будеш різати, чоловіка ж не маємо.

Однак Ніна цього так і не встигла зробити. Знову загавкав собака, у кімнаті вже знайомо запахло лісом, а від підлоги до стелі прокотився чоловічий сміх. Сергій Петрович вбрався Дідом Морозом і допитувався, чи всі дівчата в цьому домі протягом року поводили себе добре, бо інакше подарунків не бачити їм, як власних вух. Проте виявилось, що всі подарунки дістались одній дівчинці, і вона їх заслужила по-справжньому. Будинок з її появою помолодшав, мабуть, не на один десяток років, а з ялинки знайшлося кому зривати цукерки. Лариса схвильовано дивилася на симпатичне дівчатко й не могла повірити, що ця дитина могла й не зустріти цей Новий рік. Маринка старанно розказувала віршики, поглядаючи то на маму, то на тата, співала пісеньку про все той же темний ліс, вдячно розкланювалася під час аплодисментів, а потім тихенько підійшла до Лариси, взяла за руку, серйозно так зазирнула в очі й прошепотіла: «Спасибі за життя».

Новий рік зустріли шампанським і сміхом. Він виявився несподівано світлим для кожного, хто сидів за столом, може, просто тому, що вони зустріли його разом.

Мав початися ще один навчальний рік, ми повернулися до інтернату, правда, вже іншими – старшими і більш дорослими. У тому листопаді мені мало виповнитися чотирнадцять. Іноді, коли я залишалася сама на горищі, дивлячись у низьке осіннє небо, думала, що чекає на мене за цими стінами, чого хочу, яка я? У відповідь воно мовчало, так само, як мовчала тиша всередині мене, переконуючи, що відповіді ще знайдуться.

Першого вересня із самого ранку йшов дощ, тому проведення урочистої лінійки перенесли до актової зали. Там було душно й не вистачало світла, на обличчі в кожного можна було прочитати: скоріше б це все закінчилось, щоб розбрестися по класах, а потім і по кімнатах. Я терпляче чекала, доки не помітила серед учителів нове обличчя, хоча ж яке воно було нове, просто в цих стінах Тетяну Сергіївну ми бачили вперше. Радості не було меж, хотілося стрибати й обнімати всіх, хто опинявся поруч. Не пам’ятаю, щоб ми колись ще комусь так раділи. Після того, як пролунав нарешті дзвоник, уже в перші секунди Тетяну Сергіївну оточило щільне коло дітей, у якому кожен хотів стати якомога ближче. Усі сміялись, щось кричали й висували припущення. Вона ж лише щасливо посміхалась:

– Я буду тут працювати, ще встигну вам набриднути. А зараз швиденько по кабінетах, вас уже там чекають.

Ми ще довго шушукались одне з одним, обговорюючи новину, коли двері нашого класу відчинились і в них увійшла Тетяна Сергіївна, обвела всіх нас поглядом і розвела руками:

– Ну що ж, познайомтеся зі своїм новим класним керівником.

У кімнаті зависла тиша, а потім усе вибухнуло від радісного крику. У подібне щастя ми довго не могли до кінця повірити, здавалось, вона зникне так само раптово, як і з’явилась. Але Тетяна Сергіївна продовжувала стояти перед нами й посміхалася так, як могла робити це лише вона.

Уже після уроків, проходячи повз кабінет директора, я випадково почула, як Олег Євгенійович вітав молоду колегу, попереджаючи, що з нами буде несолодко. Я запам’ятала її слова тоді: «Я знаю це так само, як і те, що тут моє справжнє місце». Це була правда. Гола, чиста, відверта, та яка завгодно, але це дійсно було так. Дивлячись на таких, як вона, починаєш вірити, що слова про покликання – не пустий звук чи вигадки диваків. Напевно, тільки ті, хто зміг знайти «своє місце», і живуть по-справжньому, а не пишуть чернетку з чийогось життя. Мені навіть видалось, що якщо янголи дорослішають, то перетворюються на людей світла, схожих на нашого нового класного керівника.

Тетяна Сергіївна була старшою від нас на якісь вісім років, не мала педагогічного стажу й досвіду роботи, але творила дива. Якось інтуїтивно відчувала нас, ставала близькою, але ніколи не переступала межу, за якою вчитель переставав бути вчителем. Вона знаходила ключ навіть до найважчих, за плечима яких були постійні втечі, вулиця, недитячі ігри. На них не мали впливу вчителі з довжелезним списком відзнак, а до неї вони тягнулись, тому на мить зупинялись у сумнівах перед наступною спробою втечі. Ці вагання були найголовнішим, адже хтось із них колись міг залишитись, повіривши, що в кращому світі знайдеться місце й для нього. Не знаю чому, але ми вірили, незважаючи на те, що чули ці ж самі слова неодноразово з вуст інших учителів. Тетяна Сергіївна повторювала їх без особливого надриву, пафосу, потоків сліз та хапання за серце, робила це просто й звично, а всередині з’являлася не знана досі впевненість, що саме так і буде. Через кілька місяців ми вже не могли уявити свого життя без нашої Танюші, людини світла чи янгола в минулому.

Сонце десь на горизонті стікало кров’ю. Воно було велике, тому й крові було багато, багряної, але холодної. Очевидно, вона холонула одразу, як потрапляла на сніг.

– Дивись, мабуть, завтра морозний день буде, та й ніч сьогоднішня теж. Ти, Ларисо, тепліше вдягнулась би, стоїш тут уже з півгодини – замерзнеш.

Лариса кинула прощальний погляд на помираюче сонце й зайшла в будинок. Там було тепло й затишно, у грубці тріщали поліна, а вогонь заспокійливо малював чудернацькі напівтіні. Лариса підійшла до ялинки, зірвала цукерку, що дивом збереглася після Маринчиних відвідин, сіла у своє крісло й провалилась у дрімоту. Розбудив її неочікуваний гість. Хоча який гість? Сусід, дід Федір. На радощах він навіть прикульгувати перестав, вивалив на стіл цілу купу смакоти, що купив у дорогому супермаркеті, і посміхався над усім цим.

– Ось, з Новим роком, сусідонько, і тебе, Ларисо. Здоров’я, щастя більше.

Марія Степанівна здивовано роздивлялася сусіда, адже таким бачила його чи не вперше.

– А в тебе, Федоре, бачу, щастя позичати можна.

Той обійняв і розцілував спантеличених жінок, потім налив повні бокали шампанського, якого ніколи не пив, а тут не лишив і краплі на дні.

– Я тепер знаю, дівчата, що таке – оте щастя. Не гроші, ні, не слава чи влада, дарма за ними ганяються. Знати треба, заради чого живеш чи заради кого, і все.

– Видно, добре тебе, сусіде, у місті пригощали.

Дід мовчки кивнув головою й змахнув зморшкуватою рукою раптову сльозу.

– Не те слово, дорогі мої. Не чекав я такого подарунка від долі на старості літ, а воно, бачиш, сім’я з’явилась. Може видатись, що я дурниці плету, нехай і так, але дивлюсь я на них і себе бачу, і буду в них, навіть коли не дихатиму… І дочка, й онуки в гості мають на Різдво приїхати. Тепер мені жити треба, щоб правнученя побачити, навесні народитися має, а вже потім – як Бог дасть.

– Та що ти, Федоре! Треба ж і до наступного дотягнути… правнука.

Дід лише загадково кивнув головою, знаючи вже щось своє, адже був нарешті комусь потрібен. Лариса допивала своє шампанське невеликими ковтками й тішилася щастю старенького. Десь за горизонтом зникло сонце, померло, проте завтра народиться нове – таке ж велике й червоне.

Це сталося одночасно. Можливо, це був збіг, хоча дехто твердить, що в цьому світі нічого не відбувається просто так. І якщо нам здається, що певна подія – сліпа випадковість, у дійсності це було заплановано задовго до того й має своє особливе значення.

В інтернаті жило двоє хлопчиків. Я їх мало знала, хоча бачила, як і десятки інших дитячих облич, кожного дня. Лише коли вони почали часто навідуватися до Тетяни Сергіївни, щоб підтягнути свою англійську, дізналася про кожного більше. Обидва були однолітки, п’ять-шість років, і дуже різні в спілкуванні. Ваня потрапив сюди відносно недавно, з досить банальною історією, яка повторювалася тут чи не з кожним другим. Мати пила, батько зник, дитина залишилася непотрібною, тому й потрапила в місце, де тільки такі й живуть. Ваня багато пережив, це було помітно, але за кілька місяців відігрівся й став серед нас своїм, підкупаючи дитячою безпосередністю та щирістю. Гена був зовсім інший. Скільки себе пам’ятав, жив тут і навіть не здогадувався, хто його батьки. Від нього відмовились одразу після народження, прямо в пологовому будинку, можливо, тому він так і не навчився довіряти. Такий собі їжачок, симпатичний та колючий одночасно.