Довелося послатися на домовленість з Думбрайтом, відповісти на кілька запитань про Гамбург, самопочуття Берти і дітей, перш ніж Нунке повісив, трубку. На всі ці запитання Григорій відповідав механічно, бо думки його зосереджені на одному: ось де він схибив — Ворон! Треба було забезпечити собі шляхи відходу, кинути, прощаючись з Нунке перед від’їздом, одну-однісіньку невиразну фразу. Щось на зразок: «Ага, забув вам розповісти про Ворона, нагадаєте, коли приїду…» Вона ні до чого його не зобов’язувала, нічим не зв’язувала, адже розмову, залежно від обставин, можна було потім повернути так і так. Добре хоч тепер, під час телефонної розмови, він зробив єдиний правильний хід — сам пішов назустріч небезпеці.

Про те, що він помітив вторгнення в свою квартиру, тепер, звісно, доведеться змовчати. Не такий Нунке дурень, щоб не пов’язати несподівану Фредову відвертість з переляком через обшук. Хай тішиться думкою, що обшук було проведено шито-крито. А шкода! Так і кортить вибухнути благородним обуренням проти ініціаторів обшуку, покепкувати з поганців, що копирсалися в його речах, лишаючи повсюди сліди своїх брудних рук.

Григорій повертається на своє місце, але від пічки пашить, так і тягне впасти в ліжко. Він справді не виспався, перемерз у холодному вагоні, вкрай стомився. Та й нервове збудження, викликане неприємним відкриттям, починає спадати. Непомітно повіки стуляються…

Гучний стукіт у двері повертає його з небуття. Мить Григорій стоїть, похитуючись, не розуміє, де він і що з ним. У голові ще снуються уривки баченого уві сні. Громаддя якоїсь будівлі з безліччю дверей, круті, майже прямовисні сходи, якими він дереться вгору, тікаючи від погоні. Чорний крук застить світ, б’є крилами по голові, силкується вибити з рук пістолет… Гостре почуття небезпеки й безвиході проймає його всього і примушує остаточно прокинутись. Він справді затискує в руці пістолет, невідомо коли вихоплений з-під подушки. В кімнаті поночі. Хтось гатить у двері.

— Хто такий? Та чую, чую… зачекайте!

Думбрайт, регочучи, ввалюється в прочинені двері.

— Ну й сон у вас, хлопче! — вигукує він. — Мертвого можна підняти! А тепер мерщій прибирайтеся, ми спізнюємось!

Думбрайт відсуває крісло від пічки, сідає і, нетерпляче постукуючи черевиком об підлогу, спостерігає, як одягається Фред Шульц.

«Хоч би відвернувся, тварюка!» — сердито думає Григорій. Йому неприємно прибиратися в присутності сторонньої людини, і він вишукує, чим би допекти босу.

— А знаєте, — кидає Григорій, — боюсь, нас спіткає невдача. Така чортівня наснилася!

— Яка саме? — стривожено цікавиться Думбрайт. Як багато уродженців південних штатів, він забобонний, вірить у всілякі прикмети.

— Ніби ми з вами від когось тікаємо чи когось наздоганяємо, а над нами кружляють з погрозливим карканням чорні круки. Вони все знижуються і знижуються, б’ють крилами по голові, прагнуть дзьобнути в очі. Казна-що, а не сон! Мабуть, дуже натопив, от і верзлося.

Обличчя Думбрайта похмурніє.

— Поганий сон! Походження інтуїції ми не знаємо, механізму її дії не збагнемо, а вона часто попереджає нас через сни, передчуття. Можливо, тут спрацьовує інстинкт самоохорони, що дістався нам у спадок від первісної людини, тепер приглушений віками цивілізації. От чому вві сні, коли контроль розуму слабшає… Адже й психологи, візьміть Фрейда, вважають, що підсвідоме впливає на всі наші вчинки куди сильніше, ніж ми вважаємо. Ви зі мною згодні?

— У даному разі інстинкт мені підказує, що не треба втрачати доброго гумору. Хороший настрій — то півуспіху. Бачились з своїм приятелем?

— Аякже. Обіцяв допомогти. О дев’ятій він сам буде в ресторані, роздивиться, хто є, потім відрекомендує мене потрібній людині.

— Чудово! Може, моя присутність буде зайвою?

— Вкрай потрібна. Ви вмієте створювати навколо себе невимушену атмосферу, пожвавити розмову влучним дотепом, А від першого враження при знайомстві багато залежить. Та й даму нашу вам більше личить розважати.

— Отже, буде й дама?

— Ми за нею заїдемо по дорозі.

— Що ж то за одна?

— Один мій підлеглий, — та ви його знаєте — Хейєндопф, — запропонував мені в супутниці свою знайому, актрису.

— Часом не синьйору Джованну? Співачку?

— Виходить, ви її знаєте?

— Дуже мало, якось познайомилися в Італії.

— Що ж, тим краще. Ну, ви нарешті готові?

— Майже. Лишилося тільки пов’язати краватку і взяти носовичка.

Григорій відхиляє дверцята шафи, і знову впадає в око дещо порушений порядок на полицях. Згадка про обшук остаточно псує йому настрій.

Над столиками плине мелодія модного блюзу. Вкрадливі звуки гавайської гітари млосно рокочуть, ненав’язливо вплітаючись у лейтмотив пісеньки про втрачене кохання. В ній нема ні скорботи, ні туги, це лише сумовито-ніжний спогад про давноминулі дні, і, як спомин, звуки обриваються й тануть. Оркестранти кладуть свої смички на пюпітри, гітарист підводиться і вклоняється. Публіка нагороджує оркестр стриманими оплесками. І знову брякають ножі й виделки, ніби всі квапляться перетравити щойно почуте.

— Як це образливо! — вихоплюється у Джованни. У нас в Італії гарних музик вшановують не так. — Випроставши руки, вона й надалі заповзято аплодує. На неї озираються.

— Непогано виконано, — поблажливо схвалює Думбрайт. — Але, люба моя, пошкодуйте свої долоні! І вуха присутніх. Ми привертаємо до себе увагу.

— Увагу привертає кожна гарна жінка, — приходить на допомогу Джованні Григорій. — Нам з вами, містер Думбрайт, просто заздрять.

— Спасибі, Фред! — Молода жінка кидає своєму заступникові вдячний погляд. — Ви, як завжди, готові стати на захист.

— Бо добре усвідомив дуже просту істину: єдиний спосіб мати друга — самому бути другом.

— Чудові слова, Фред! Зовсім просто, лаконічно і водночас…

— Стережіться, Джованно! — перериває Думбрайт. — Слова на те й існують, щоб приховувати думки. Так принаймні твердять дипломати. Отже, не покладайтесь на слова.

— Як на чиї…

— На мої, виходить, ні?

— Я цього не сказала. Бо знаю вас дуже мало, майже зовсім не знаю.

— Тоді вип’ємо за те, щоб ми теж стали друзями!

— Ви щойно на мене нагримали. Поганий початок для дружби.

— І ви образились? Обіцяю бути ввічливим, обіцяю…

— Тепер і я скажу: стережіться, Джованно! Ввічливість нічого не варта, а дає багато. Глядіть, щоб вам не довелося сплачувати за великим рахунком.

— Це не по-товариському, Фред! Не годиться насторожувати синьйору проти мене на самому початку нашого знайомства. Упередженість — поганий порадник, коли йдеться про встановлення людських взаємин. То вип’ємо за дружбу, Джованно?

Два келихи, торкнувшись, тихо дзеленчать. Думбрайт схиляється й цілує молодій жінці руку. Поверх його голови Джованна посилає Григорію силувану посмішку.

В ресторані народу більшає. Тепер зайнято майже всі столики. Думбрайт уважно їх оглядає, з досадою скривлює нижню щелепу, мов від ниючого зубного болю. Оркестр знову заграв, і пари танцюючих закружляли в проходах, заважають йому дивитися.

— Вже чверть на десяту, — кидає Думбрайт, ні до кого не звертаючись. — Не радив би Крігеру зі мною жартувати! Невже?.. — Обличчя його раптом розпливається в широкій посмішці, він піднімає руку, комусь привітно вимахує. — Пробачте, я на хвильку вас залишу!

Григорій стежить за його кремезною постаттю, що досить безцеремонно пробирається між танцюючими. Невисокий, кругленький чоловічок котиться йому назустріч, теж сяючи посмішкою. На ходу він вклоняється то одному, то другому, до декотрих підходить потиснути руку, на мигах просячи у Думбрайта пробачення за затримку. Григорій відвертається.

— Як же вам ведеться в Берліні, Джованно? — запитує він.

— Самі бачите. Хейєндопф порядкує мною, мов іграшкою. Сьогодні підсунув цьому, — молода жінка киває на стілець, де щойно сидів Думбрайт, — ще б пак, новий начальник! Краще б уже лишився Гордон, він хоч поводився гарно…

— Покиньте Хейєндопфа. Невже ви себе не прогодуєте?