Іншим, разом ця сцена добре б насмішила Григорія, але перші такти нацистського маршу, зухвало насвистувані шофером, мов удари блискавки, висвітили з темряви те, що він марно намагався пригадати протягом учорашнього вечора і сьогоднішнього ранку. Уривок з кінохроніки, що ним так пишався Бертгольд! У найменших деталях випливли перед очима швидкоплинні кадри, на яких Бертгольд крокував з самим фюрером, очоливши групу гіммлерівських поплічників. Та не обличчя Гітлера і не обличчя Бертгольда чомусь привернули увагу Григорія, а карикатурно смішна довготелеса постать з чванькувато випнутими грудьми, що на якусь мить, збившись з кроку, вихопилась уперед, а потім злякано позадкувала, прикривши рукою підборіддя.

— Що то за дивак? — запитав Григорій, кивнувши головою в бік саморобного екрана.

Бертгольд розсміявся:

— Бідолагу Лемке довелося зрізати, коли кінохронікери монтували плівку.

Назване прізвище нічого не сказало Григорію, відразу випало з пам’яті. Лише пізніше, коли в Кастель ла Фонте доля звела його з Лемке, невиразний спогад про домашній кіносеанс у вітальні Бертгольдів чомусь пов’язувався з особою нового начальника служби СС. Він одмахнувся від цього спомину, бридко було думати про поїздку в Мюнхен, заручини з Лорою, напучування її батька.

Чому ж тепер напівзабуте згадалося з такою яскравістю? Ах, так, цей марш! Це ж він гримів тоді у вітальні, супроводжуючи хроніку, гримів надто голосно, бо дублі плівки не мали звукової доріжки — довелось увімкнути радіолу.

— Саме «Варту на Рейні» грав військовий оркестр, — багатозначно підкреслив Бертгольд.

Так, «Варта на Рейні», усміхнене обличчя фюрера, урочисте Бертгольда, довготелеса чванькувата постать, яку потім довелося «зрізати». Лемке! Та це ж Лемке!

Подих полегшення, ніби після розв’язання важкого завдання. Як усе-таки багато важать у процесі мислення асоціації. Досить було цьому бовдурові почати висвистувати… Стривай, стривай, а з якої, власне, причини тобі треба було копирсатись у своїй пам’яті? Чому тебе так схвилювала розповідь ясноволосого хлопця в пивничці? Який знак рівності стоїть між почутим учора і пригаданим сьогодні? Невже Ганс Брукнер — то Лемке?

Григорій послідовно пригадує випадково підслухану розмову. Тепер усі наведені в ній факти звучать ще вагоміше. Особливо прикмети Ганса Брукнера. Мов перемальовані на кальку, вони точно збігаються з портретом добре знаної колись людини. Він не зміг відразу пригадати, якої саме, бо ні на мить не припускав думки, що Лемке залишився живим. Неймовірність припущення — ось що збивало Григорія з пантелику.

А чи не втрачає глузду він і зараз? Пункт за пунктом він спростовує кожне твердження Крістіана. Не їх вірогідність, а те, як вони відбилися в його, Григорія, уяві, породивши закінчений образ. Хіба мало людей хизуються поважною ходою, високі на зріст, а через порушення функцій щитовидної залози мають великий кадик? Недорозвинене підборіддя також може бути наслідком хвороби. Люди взагалі схильні ті чи ті ознаки накладати на звичні шаблони раніш баченого. Так сталося і з тобою.

Ці роздуми не заспокоюють. Образ Брукнера-Лемке настійливо стоїть перед очима. Не можна нехтувати припущенням, що Лемке пощастило врятуватися. А це пряма загроза для нинішнього Фреда Шульца, колишнього Генріха фон Гольдрінга. Надто багато матеріалів зібрав Лемке про його діяльність у Кастель ла Фонте. І, мабуть, переконливих. Інакше не посмів би він доповісти про свої підозри Бертгольду.

— Можливо, мені доведеться з’їздити сьогодні в Хазенмоор. Чи не змогли б ви мене туди відвезти? — несподівано для себе запитує Григорій.

Шофер вагається:

— Якщо в один кінець, мені не вигідно. Навряд чи я знайду там пасажира на Гамбург.

— Сплата за два кінці. Незалежно від того, вертатимусь я в Гамбург чи затримаюсь у Хазенмоорі.

— Що ж, це мене влаштовує.

— Тоді заїдемо до готелю, мені треба дещо взяти.

Запитання шоферові — експромт. Григорій ще не вирішив остаточно, їхати йому чи ні. Якщо під личиною Брукнера справді ховається Лемке, така поїздка дуже небезпечна. Самому лізти в пащу вовка! Може ж трапитися так, що вони здибаються цілком випадково, незважаючи на всі вжиті Григорієм перестороги. А що, коли самому піти в наступ? З’явитись як офіційному представнику «Родинного вогнища», куди надійшла заява про розшук Ганса Брукнера? Ну й заметушиться! Налякати, що його розшукують як воєнного злочинця за розправу, вчинену в Кастель ла Фонте… І що з того? Оговтавшись від першого переляку, він поспішить ціною моєї голови купити собі заступників у вищих правлячих колах. Поки що він спокійнісінько сидить у своєму закутку. Навіщо ж відкорковувати пляшку і випускати схованого в ній диявола?

Сумніви обсідають Григорія. Коли в холі готелю портьє разом з ключем від номера простягає йому і довгастий конверт, він не одразу це помічає.

— Термінова телеграма, надійшла годину тому… На жаль, я не знав, де вас можна розшукати.

— Це не так важливо. Дуже вам вдячний.

Текст телеграми короткий, всього чотири слова: «Приїздіть негайно Берлін. Думбрайт».

«От і розв’язалося питання про поїздку в Хазенмоор само собою», — думав Григорій, збираючи речі.

Але навіщо так терміново викликає його Думбрайт? Що там сталося?

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Сон у руку

Думбрайт лютував. Він кляв усе на світі, в тому числі й себе самого. Мабуть, себе найбільше. Затримався б хоч на місяць у Флориді, і все було б гаразд. Ходив би, мов бог-громовержець! Гримів громами, шугав блискавками в цих нездар, у цих недоумків. А тепер громи і блискавки можуть упасти на його голову.

Як міг Нунке допустити, щоб школу віддали під начало Шлітсена? Куряче гузно він, а не начальник школи! А пнеться повчати інших. «… Якщо вдумливо ці факти проаналізувати…» Ти нааналізуєш! Під носом у себе не бачиш, а туди ж аналізувати… пачкун смердючий! За кілька днів дві такі події: самогубство Гусєва і втеча Ворона. Що Гусєв наклав на себе руки, втрата невелика, не в ньому справа. Річ в іншому — резонанс серед курсантів, у тому, як вони тлумачать його смерть. Усі певні: Гусєв був не сповна розуму після випробування в апараті, його там замордували. От і провадь тепер дальші експерименти! І винен знов-таки Шлітсен. Підібрав до пари! Один велетень, а другий миршавий недоносок. Та ще пустив апарати на повну потужність! За інших обставин, правду сказати, справу з самогубством Гусєва можна було б зам’яти, не виносити за межі школи. Виробничий брак, тільки й усього. Одним менше, одним більше, це не має принципового значення. Але коли на такому тлі відбувається ще й інша подія — несподівано вибухає бомба… і від того вибуху здригаються стіни школи, підлога тікає з-під ніг, ось-ось завалиться стеля… Ні, такого не приховаєш! За таке доведеться сплачувати.

Хто б міг подумати, що ту бомбу підкладе нікчема, напівмертвий старик, дармоїд, якому вже місце на звалищі. Генерал! Спеціаліст по Росії. Скільки у нас таких генералів без армії у шпарках трущоб і в чергах за тарілкою супу. А у Воронова, бачте, знайшлися благодійники. Ще б пак! Вони, оці нунке і шлітсени, ладні впасти ниць перед кожним мундиром, яким би пошарпаним і зотлілим він не був. Бо й самі тужать за своїми мундирами і регаліями. От і маєте!

Якби Воронов кудись гайнув, забився перед смертю в закуток — це було б ще півбіди. Можна б і списати його, знайти в морзі схожий на нього труп, подати в газету траурне оголошення. Але ж ні. Певно, наостанку старий ще комусь перепродався в котрий вже раз! А щоб набити собі ціну, бо хто ж поласиться на таку коростяву шкапу? — поцупив з сейфа Шлітсена анкети курсантів і деякі цілком секретні документи.

Збіг обставин, наче диявол ворожив. Треба ж було статися, щоб Шлітсен, почувши про Гусєва, кинувся з кабінету, забувши ключі від сейфа в отворі замка. Воронову лишилося тільки набрати на диску потрібну комбінацію цифр, крутнути ключем, забрати теку з анкетами, покласти на її місце іншу, з нижньої полиці, де зберігалися давні архівні матеріали. Старий зубр діяв спритно й вправно. Коли, повернувшись, Шлітсен зазирнув у сейф, ніщо не виказувало, що тут хазяйнувала чужа рука.