Обличчя фрау Марти полагіднішало, хоч настороженість не зникла.

— Що ж я вам можу розказати? Гер Лютц оселився в мене місяців зо три тому. Жив дуже скромно. Вдень у школі, ввечері за зошитами чи книжкою. Іноді вийде прогулятися, трохи посидить у барі. З тутешніми колегами зійтися не встиг, і було видно, що почуває себе самотньо. Тому й не гребував моїм товариством, простої, старої жінки. Ми часто засиджувались з ним за обідом чи вечерею, ведучи розмови про життя. Особливо, коли вип’є чарку.

Він не любив випивати, а ніби шукав у чарці розраду від думок, які його мучили.

— Так, я це знаю… Добрий, чесний і, водночас занадто м’який і нерішучий. Повільно, дуже повільно відбувався в його душі злам. І нікому було допомогти йому, ось що найгірше!

Григорій наче розмірковував уголос, розмовляючи з господинею, і та остаточно повірила, що перед нею сидить не репортер, який прийшов щось вивідати. Зраділа з нагоди ~ поговорити про свого небіжчика квартиранта. Незабаром на столі вже парували дві чашки міцної кави, і стара жінка, скрушно похитуючи головою, розповідала про зміст своїх розмов з Лютцом, про їхнє життя під одним дахом.

— Прожив він у мене мало, а вболіваю я за ним, як за рідним сином, — закінчила свою розповідь фрау Марта, і на її обличчі чомусь, знову промайнув вираз відчуження й потайливості.

— Невже у Карла не було жодного товариша, ніхто його не відвідував?

— Кілька разів прибігав хлопчик, Його колишній учень, — неуважно відповіла фрау Марта, думаючи про своє.

— Ви не знаєте, як його звали? Мені б хотілося з ним зустрітися.

— Звали Ганс, прізвища ж не знаю. Хто в дітей питає прізвище?

— Мені спало на думку: може, то він вкидав у поштову скриньку ті загрозливі листи, про які писалося в пресі?

— Що ви, хлопчик просто обожнював пана вчителя! Аж світився весь, тільки його побачить!

— У газетах писали про якусь жінку, яка відвідала Карла вдень убивства…

— Ну й по-дурному її приплутали. Жінка цілком пристойна, мати якогось учня гера Лютца.

— Вона не назвала свого прізвища?

— Пану вчителю, може, й назвала. А мене просто спитала, чи дома він і як до нього пройти.

— Все-таки дивно: він вийшов з дому з нею. Ви не думаєте, що її могли навмисне підіслати?

— Дурниці! Вона не причетна до вбивства.

— Ви підозрюєте когось іншого? — швидко запитав Григорій.

— Може, й так. Але підозра ще не доказ. — Фрау Марта підвелась, збираючи з стола посуд.

— Я розумію, газетам західного сектора вигідніше вхопитися за любовну версію, щоб замовчати про політичну суть убивства. Дуже радий, що наші думки про роль тієї жінки в трагічній загибелі Лютца збігаються. Будемо сподіватись, що правосуддя знайде справжнього вбивцю!

— Не знаю, як правосуддя, а рука провидіння повинна покарати його за все!

Здалося Григорію, чи жінка справді зблідла? Чому вона з таким притиском вимовила слово «все»?

Попрощались Григорій і фрау Марта так само холодно, як і зустрілись. Між ними ніби постала якась тінь. Не Лютца, а когось іншого.

«Вона, безумовно, здогадується, хто вбив Лютца, — думав Григорій по дорозі в поліцейський відділок, але чомусь ховається з цим. З якої причини? З усього видно, вона ставилась до Лютца з щирою приязню. Чому ж тоді мовчить? Боїться помсти? Чи не наважується обвинувачувати, не маючи незаперечних доказів? Цікаво було б прочитати, що вона сказала слідчому…»

До начальника місцевого відділку Народної поліції Вагнера Фред Шульц прийшов як особа цілком офіційна — директор агентства. Вийнявши з портфеля купку паперів, Григорій поклав їх перед собою і, відколюючи від кожного копію, один по одному передавав начальникові відділку, коротко пояснюючи:

— Заява на розшук доньки Кароліни Лемберг, жительки Франкфурта-на-Майні. Шістнадцятирічна Ельза Лемберг зникла в березні сорок п’ятого року під час свого перебування в Берліні на короткотермінових курсах медсестер. Минулого року берлінські знайомі Кароліни Лемберг нібито бачили Ельзу в районі Карова… Франц Рейман подав клопотання про розшук своїх батьків, Якоба Реймана і Гертруди Рейман, які загубили його в потоці біженців з Берліна в семирічному віці. Де вони жили в Берліні, не пам’ятає, за його описами, це, очевидно, передмістя. Ми перевірили всі можливі варіанти, та ніде сліду Рейманів не знайшли. Залишився Каров… Сімдесятирічна Клара Пфеффер розшукує свого сина Леопольда Пфеффера, який ховається від сплати аліментів. Хтось повідомив, стару, що нині її синок проживає в Карові. Ми встановили, що це справді так. Ось його адреса і виконавчий лист на стягнення аліментів. Прохання переоформити цей лист і офіційно вручити за місцем його роботи. Що ж до двох перших заяв, то я попросив би вашої допомоги в розшуках означених осіб, бо з відомих вам причин доступу до ваших архівів ми не маємо… Шкодую, це може завдати вам зайвого клопоту, але іншого виходу я не бачу.

Начальник відділку, високий, худорлявий, з покресленим глибокими зморшками обличчям, що свідчило не так про вік, як про виснажуючу хворобу, підвів на співрозмовника погляд розумних і напрочуд ясних очей. В них мигтіли насмішкуваті вогники:

— А я бачу. Хай ваші клієнти звернуться безпосередньо до нас. Навіщо ж така проміжна інстанція, як ваше приватне агентство? Навіщо їм сплачувати вам гонорар, коли в справах, що стосуються розшуків у нашому секторі, вони можуть на цілком законних підставах звернутися до нас? Тим більше, що роботу, пов’язану з розшуками, доведеться провадити нам-таки! Виходить навіть незручно: ви пожинаєте лаври, а ми на вас працюємо!

Григорій розсміявся:

— А знаєте, я подумав саме про це, коли зайшов до вас, гер Вагнер! Безумовно, частка істини у ваших словах є. Але не вся істина. Не забувайте, в справі Рейманів ми зробили чимало, я б навіть сказав, основну роботу. Здебільшого так і буває: поки натрапиш на слід, доводиться і попоїздити, і перегорнути гори паперів. Що ж до гонорару, то наше агентство в таких складних випадках може від нього зовсім відмовитись, звісно, врахувавши вже зроблені витрати. Мета ж у нас одна: допомогти людям поновити родинні зв’язки, розірвані війною.

— От що, гер Шульц. — Начальник відділку скосив очі на візитну карточку відвідувача. — Давайте зробимо так: ці за… — З грудей у нього вихопився надсадний кашель, обличчя почервоніло, з очей побігли сльози.

Григорій навіть не уявляв, що кашель з такою силою може тіпати тіло людини. Помітивши на столі термос, він без довгих роздумів відкрутив його кришку, понюхав, що в ньому, і наповнив пластмасовий стаканчик теплим чаєм. Вагнер помацав рукою в шухляді, витягнув коробочку з таблетками, кинув дві з них у рот, запивши чаєм. Пароксизм кашлю поволі став проходити. Вагнер знесилено відкинувся на спинку стільця, витираючи піт, що рясно зросив йому чоло і тепер стікав тоненькими цівочками по виораних рівчаками зморшок щоках.

— Я втомив вас, гер Вагнер, — сказав Григорій, — до того ж дозволив собі запалити сигарету. Пробачте, я не знав… Побачив у попільничці недокурки і вирішив, що то ваші.

— А мої і є.— Вагнер по-змовницькому посміхнувся, витер обличчя хусточкою і пояснив: — Не хочеться позбавляти себе останньої втіхи. Однаково мої відбиті в Бухенвальді легені ніщо не врятує. — Він мовив це з простотою людини, яка давно змирилася з неминучим, і Григорію ніяково було казати щось заспокійливе. Він лише зітхнув.

— То на чому ми спинились? Ага, ці дві заяви! Оскільки ви їх привезли і проробили певну роботу, спробую вам допомогти. Але надалі… Тут треба поміркувати, як взагалі налагодити справу розшуків, пов’язавши роботу між секторами. Треба сподіватись, що відповідні інстанції це вирішать. Аліменти цього негідника примусимо платити. У вас усе?

— Майже все. Розшуки за оцією заявою щодо Карла Лютца довелося припинити. Про його трагічну загибель родич, який його розшукував, уже знає. Я захопив її лише тому, що наш клієнт уповноважив мене довідатись, чи вже закінчилося слідство. Його хвилює спроба деяких газет замовчати про політичну суть убивства. Я, звісно, розумію, що не можу допитуватись, в якому напрямі ведеться слідство, і викладаю лише позицію мого клієнта, його тверде переконання, що Лютца вбито в зв’язку з переїздом у східний сектор. Він просить слідство звернути на цю обставину особливу увагу. Залишити вам його заяву, щоб ви могли передати її слідчим органам?