— Звичайно. Газети зчинили навколо неї чималий галас. До того ж я знав Лютца особисто. Ми з ним працювали в Сен-Ремі і в Кастель ла Фонте. Він був ад’ютантом командира дивізії, відомого вам генерала Еверса. Лютц був непоганим офіцером і, на мою думку, порядною людиною.

— Чорт би забрав його з тією порядністю ще в Італії! — люто вигукнув Нунке, жбурляючи олівець, яким він постукував по столу.

— Даруйте, але я не розумію, як міг спричинитися до ваших неприємностей Лютц, — холодно кинув Григорій. Він сам ледве стримував наростаючий в ньому гнів.

— Безпосередньо. Самою появою в моєму домі.

Стисло і коротко Нунке розповів, що Лютц деякий час був репетитором його сина і за цей час устиг прищепити хлопцеві навички й погляди, аж ніяк не сумісні з самим поняттям порядності, в тому розумінні слова, яке надавалося цьому поняттю всіма його предками фон Кронне, яке надає йому він, Йозеф фон Кронне, змушений в силу тимчасових обставин ховатися від усіх під остогидлим ім’ям Нунке.

— Я припускаю, що у вас з Лютцом була розбіжність у поглядах, — почав було Григорій, та Нунке нетерпляче спинив його.

— Найгірше полягає в тому, що хлопець кілька разів відвідував його в східному секторі, і моя дружина, фрау Берта, бажаючи виправити свій недогляд у вихованні сина, потай від мене розшукала колишнього репетитора, щоб поставити перед ним вимогу раз і назавжди припинити ці компрометуючі нашу родину зустрічі. На жаль, це сталося в день убивства, Берту й Лютца бачили разом, через недосвідченість вона повелася необережно. Тепер під загрозою наша фамільна честь, адже це побачення можуть витлумачити зовсім в іншому світлі. Навіть гірше: деякі газети прямо пов’язують появу «таємничої дами» з тим, що сталося в гаю під Каровом. Отже, східна поліція поведе розшуки і в цьому напрямку. Уявляєте, який зніметься лемент, коли поліція докопається до прізвища особи, з якою Лютца бачили востаннє? Іноді мені здається, ніби я втрачаю розум, так несподівано це на мене навалилося… — Нунке витер спітніле чоло, втупився в одну точку. — Пробачте, Фред, трохи відпочину, дуже шумить у вухах, певно, знову підскочив тиск.

«Берта? Берта?» — силкувався пригадати Григорій. І раптом перед очима постали аркушики листа до Матіні, списані розгонистим почерком Карла Лютца. «Так, Лютц згадував якусь Берту, свій безрадісний з нею роман, щось писав і про хлопчика — свого вихованця. Он, виявляється, в чому справа! А що, як Нунке стежив за дружиною і підіслав убивць, щоб усунути Лютца з свого шляху?.. Ні, він не діяв би так безрозсудливо! Та і весь вигляд його свідчить про те, що він і сам приголомшений несподіваним для себе відкриттям».

— Я обмірковував тисячі варіантів контрдій, — знову заговорив Нунке, — але не можу вдатися до жодного, поки не знаю, як стоїть справа там. Скориставшись можливостями вашого агентства, ви могли б мені зробити неоціненну послугу — розвідати, в якому напрямку ведуться пошуки, чи знає господарка квартири, яку винаймав Лютц, прізвище Ганса й Берти? Дружина стверджує, що відрекомендувалась їй просто матір’ю одного з учнів Лютца. Я не певен, що це так. Берта зараз у такому пригніченому стані, її так мучить страх, що вона сама не дасть ради своїм словам. Що ж до Ганса, то після моєї з ним розмови… — Нунке стиснув кулаки, і Гончаренкові стало шкода бідолашного хлопця.

Вислухавши все, що розповіла Берта, Фред Шульц пообіцяв Нунке наступного ж дня вирушити до Карова, а там уже діяти залежно від обставин.

Поїздка в східний сектор збігалася з власними планами Григорія. Треба було обізнатися з переданою Больманом мережею підпільних груп, щоб якнайшвидше поставити їх діяльність під постійний контроль місцевої Народної поліції і контррозвідувальних органів Радянської окупаційної Армії, бо саме проти неї була здебільшого спрямована ця діяльність.

Ще звечора Григорій детально обміркував план своєї поїздки і тепер намагався не думати про нього. Він з досвіду знав, як багато залежить від непередбачених обставин. І що в таких випадках найперший козир — свіжа голова.

Нав'язливість якогось рішення може тільки зашкодити, а ця нав’язливість неодмінно з’являється, коли думаєш безперестанку про одне й те саме.

Сьогодні, після сльоти й туманів, уперше видався ясний день. Вночі підморозило, дерева вкрилися пухнастим інеєм. Прориваючись крізь нещільну світлу пелену хмар, сонячне проміння несміливо торкалося тендітної їх краси. Вкрите тоненькими сріблястими голочками гілля кущів і дерев у своїй застиглій непорушності нагадувало виведений тонким пензлем узор, що від найменшого дотику може порватися і зникнути. Земля теж сріблилася, ніби на неї впала ледь помітна сизувата плівка, поцяткована блискітками. Лише на сірій бетонній стрічці дороги іній встиг уже розтанути, столочений колесами автомашин.

Проминувши Бланкенбург, Григорій уповільнив хід машини. Цнотлива краса пейзажу породжувала в серці щемкий біль, почуття відірваності людини від природи. У своїх вічних циклічних змінах вона лишалася однаково байдужою і до людини і до комахи. Даремно тішать себе наївні серця думкою про можливість цілковитого злиття з природою. Воно приходить, мабуть, тільки зі смертю, коли людина повертається в лоно землі, що породила все живе.

«Стоп, хлопче! Щось занесло тебе не туди! Хіба єднання з природою в пасивному злитті з нею? Воно полягає в творчому потенціалі, закладеному в людині. В її вічному борінні, прагненні осягнути таємниці матерії, праматері всього живого, у безперервному творенні нових форм, про що б не йшлося: матеріальні цінності чи створення філософських систем, нових соціальних устроїв. Вічна творчість природи і вічна творчість людини! Незмінне їх прагнення до створення нових, досконаліших форм… Ось і стало все на свої місця. І ти вже дихаєш на повні груди, відчуваючи себе часткою світу…»

Та розум і серце все ж не знаходили злагоди. І дихалось Григорію не так легко, як силкувався він себе переконати. Каров з його охайними котеджами і садками, нарядними, мов у пору весняного цвітіння, викликав недовіру і роздратування саме ідилічністю картини, яку побачив Григорій, в’їхавши в нього. Вулиці здавалися вміло розставленими декораціями, що закривають лаштунки, де брудно й неохайно, де по кутках волохаті павуки плетуть своє липке павутиння, де чекають свого виходу актори, загримовані під благородних героїв, ховаючи під гримом обличчя вбивць.

Григорій постукав у двері будиночка фрау Марти. Йому відчинила невисока худорлява жінка і окинула його недоброзичливим поглядом.

— Мені потрібна власниця цього котеджу, фрау Марта Бауман, — сказав Григорій, запитливо дивлячись на неї.

— Якщо ви з приводу кімнати, то вона поки що не здається, — поспішно відповіла жінка і зробила рух, щоб причинити двері.

— Ні, я в іншій справі.

— Репортер? — у голосі фрау Марти почулося роздратування. — На жодне запитання я більше не відповідатиму! Мені нічого додати до того, що я вже розповіла!

— У мене цілком особиста справа, фрау, і я не заберу у вас багато часу, якщо ви дозволите мені зайти.

Жінка неохоче пропустила відвідувача в маленький передпокій, звідси прочинила двері в кімнату, жестом запросила незнайомця ввійти.

— Сідайте! — коротко запропонувала вона, а сама залишилася стояти.

— Якщо сядете ви, фрау! Згодьтеся, важко вести розмову, коли господиня стоїть, ніби чекаючи, щоб непроханий гість швидше забрався геть.

— Маєте рацію, — скупо посміхнулась фрау Марта, сідаючи. — То чим можу служити?

— Навіть не чекав, наскільки важко мені буде почати цю розмову. З того, як ви мене зустріли, я зрозумів: вам остобісіли розмови з газетярами, слідчими і просто допитливими людьми. Як вас переконати, що я не з таких? Я був другом Карла Лютца. Мені здавалося природним прийти до вас, щоб поговорити про його життя в останні роки. Наприкінці війни ми з ним розлучилися, відтоді я не мав про нього жодної звістки, а коли натрапив на його слід, виявилось, що вже пізно! Це мене дуже гнітить. Ніби я чимсь завинив перед ним… Не знаю, чи зрозумієте ви мене.