Марія знала: в таких випадках сперечатися з гером Себастьяном — марна річ. Краще поки що не казати йому про сьогоднішнє побачення в ресторані, приспати його пильність, трохи злукавивши. Недбало сунувши термометр під пахву, вона переключила увагу старого на інше:

— Сьогодні Ройс згадав у розмові якогось Брукса. Мені це прізвище не дає спокою. Ви не знаєте, що то за персона?

Себастьян Ленау потай пишався своєю пам’яттю і тепер тішився нагодою ще раз продемонструвати її.

— Ще б пак! Один з розбійницької зграї Логана, (Уільям Дж. Логан — генеральний директор Об’єднаного англо — американського експортно-імпортного агентства — прим.), що так спритно й цілком офіційно спустошує Німеччину, вивозячи вугілля і навіть ліс. Уявіть: ліс, який ми завжди самі імпортували! «Дейче Фольксцейтунг» не так давно виступила з матеріалом, викриваючим діяльність агентства. За кілька місяців ці хвалені благодійники німецького народу заробили мільйони на самому лише рурському вугіллі, закупаючи його по десять доларів за тонну, а продаючи по двадцять. Це не враховуючи прихованих операцій на чорному ринку, що буквально збагатили таких, як Брукс. Наш «Дер Шпігель» і собі спробував подати голос з цього приводу, та, певно, редакторові дали доброго прочухана, бо журнал більше не порушує питання про маніпуляції з паливом… Скільки там у вас набігло?

Марія простягнула термометр, добре знаючи, що це її не викриє.

— Дивно: тридцять сім і три… Мені здавалося, має бути більше. Ну що ж, тим краще. Будемо сподіватись, що незабаром температура зовсім спаде. Головне — вилежати…

Марію і саму тягло в ліжко. Піднявшись до себе, вона завела будильник, поставивши стрілку на цифру «сім», і з насолодою випросталась під теплою ковдрою. Ця ковдра і грог відразу зігріли її. От тільки в голові паморочилося. Хотілося згадати щось дуже важливе, та ліжко хитнулося і попливло, погойдуючись, мов колиска.

Прокинулась Марія за п’ять хвилин до того, як мав задзвонити будильник. Ніби і в її мозку було заведено пружину і незримі коліщатка крутилися собі й крутилися, маятник рівномірно похитувався, відраховуючи секунди.

«От тобі й «дер тон», що «махт ді музік!» — посміхнулась своїм думкам Марія. «Виявляється, все гаразд».

І справді, голова була ясною, поки молода жінка прибиралася, кволість у ногах теж зникла.

Обираючи приміщення для аптеки, Марія подбала, щоб воно мало два виходи: на вулицю і через кухню на подвір’я. Найпростіше зараз було непомітно пройти чорним ходом, бо старий провізор переполошиться, та Марія, мусила попередити, де її можна знайти. Про всяк випадок, бува, виникне щось термінове.

Прибравши найнезалежніший вигляд, Марія спустилася сходами.

— Гер Себастьян, — першою пішла вона в наступ, — признайтесь: ви приготували не грог, а якийсь таємничий еліксир. Раджу його запатентувати!

Старий зняв окуляри і окинув молоду жінку крижаним поглядом.

— Фрау Кеніг, — сказав він офіційно-сухим тоном, — легковажити здоров’ям — злочин. Ви самі добре знаєте, що один я не впораюсь з роботою, якщо ви надовго зляжете.

— Любий гер Себастьян, запевняю вас, я цілком здорова! А справа, заради якої мені треба вийти, дуже важлива. Обіцяю вам берегтися протягів. Мої координати — ресторан «Цум Тейфель». І благаю: не спопеляйте мене таким нищівним поглядом! Ви ж знаєте, як багато важить для мене ваша приязнь!

— Ах, фрау Марія, — відтаяв старий, — принаймні хоч повертайтесь скоріше!

— Якнайскоріше!

Не передбачала тоді Марія, що не виконає своєї обіцянки і затримається надовго.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Відгомін далекого пострілу

Біля повитого плющем двоповерхового котеджу відокремленого від гомінкої вулиці чавунною, доброго литва огорожею, зупинилась машина. Пасажир, що вийшов з неї, швидко перетнув невеличкий квітник і зник за масивними дверима, навіть не ковзнувши поглядом по чотирикутній мармуровій дошці, прикріпленій біля входу. Вона сповіщала, що тут розташоване «Приватне агентство розшуку безвісно зниклих». Угорі готичним, ще й стилізованим шрифтом була викарбувана назва закладу: «Родинне вогнище». Та чоловік, що зник за дверима котеджу, певно, добре знав і цю назву, і саме приміщення. Не зупиняючись, він пройшов у кінець коридору і, опинившись у приймальні голови агентства, простягнув секретареві візитну картку:

— Прошу передати панові директору!

За хвилину його запросили до кабінету.

? Який щасливий випадок… — почав було Григорій, та Нунке його спинив:

— Не щасливий випадок, Фред, а сумна необхідність! Один мій співробітник, Вернер Больман, вскочив у халепу: лежить з простреленим плечем у східній зоні!

— Його схопили росіяни?

— Підстрелили, мов куріпку, і поклали в місцеву німецьку лікарню. Охорони, правда, нема. Очевидно, не докопалися, хто він насправді.

— Хто ж то за один, якщо не секрет?

— Йому доручено на певній ділянці інспектувати нашу підпільну мережу і Робота дуже відповідальна, мусив поводитись з максимальною обережністю. А він знехтував інструкціями. Виявив ініціативу, бовдур!

— Як же це трапилось?

— Наш агент — він стежить за залізничними перевезеннями — повідомив, що Больман винюхував щось біля реактивних літаків, якими росіяни переозброюють свою авіацію… Мав же, йолоп, чітко окреслене коло обов’язків! Інструктуєш, навчаєш, по сто разів втовкмачуєш у голови: твоя справа така й така, решту зроблять інші. Так ні, лізуть, куди не просять! Не знаючи обстановки, лізуть! Добре, хоч на станції є наш агент і додумався подзвонити… Ми б і без Больмана про все дізналися. Ось що значить, не знаючи броду полізти у воду! — Нунке аж заходився від люті. — Недарма кажуть: віслюк завжди лишається віслюком. За що б не взявся! Матиме добру науку: у злих псів завжди рвані вуха. Те, що його поранено, звісно, неприємно. Тільки й справа не така вже кепська, якщо його не охороняють.

Нунке підхопився з місця і забігав з кутка в куток, потім, трохи заспокоївшись, знову сів у фотель навпроти Григорія.

— Послухайте, Фред, потрібна ваша допомога! Я не можу залишити Больмана у росіян. Якщо вони схаменуться і серйозно за нього візьмуться, загине величезна попередня робота, можливо, й віддані нам люди. Йдеться не про Больмана, мені на нього, врешті, начхати. Та за ним може потягнутися ціла низка провалів… Отже, треба цього бовдура рятувати. А в мене, мов на гріх, нема зараз під рукою жодної людини, яка могла б з цим упоратись, так би мовити, очолити… експедицію.

— Ви хочете, щоб я поїхав у східну зону і викрав цього… Больмана?

— Так! Мав би я днів зо два, то підшукав би потрібних людей. Та марнувати часу не можна. їхати треба негайно. На перший погляд, це схоже на авантюру, але все не так. Ви, Фред, знаєте методи моєї роботи, бачили — я не люблю розкидатись потрібними людьми, підставляти їх під небезпеку. В даному разі риск мінімальний. Поїдете в формі радянського офіцера на санітарній машині. Документи одержите ідеальні. Вам у допомогу я дам двох чоловік. Вони з пістолетом, «на ти», у них сталеві м’язи, та, на жаль, курячий мозок… Мабуть, так уже влаштована природа, що за рахунок одного обдаровує іншим…

Григорій слухав Нунке із змішаним почуттям задоволення і занепокоєння. З міркувань конспірації він ще ні разу не залишав західних секторів Берліна, хоч і мав таку можливість. Зараз Нунке сам посилає його в невеличке містечко, розташоване в радянській зоні. Як радісно буде почути рідну мову, хоч здаля помилуватися бійцями в захисній формі, з червоними зірочками на пілотках. Як приємно буде усвідомлювати, що першої-ліпшої хвилини можна спинити машину і ступити на землю, не підвладну всіляким нунке і думбрайтам. Але почуття почуттям, а обов’язок обов’язком — не діяти ж проти своїх! Що ж робити? Відмовитись? Під яким приводом?.. Ні, це не вихід! Так можна похитнути завойовану довіру. Треба негайно попередити наших про операцію викрадання, щоб до його приїзду Больмана в лікарні не було! А для цього якнайдовше затримати від’їзд.