Изменить стиль страницы

— О фрау Кеніг, ви до нас такі ласкаві! — щиро вихопилося в Рут.

— Я… я теж дуже вам вдячна… Ви навіть не уявляєте, наскільки я ціную… — затинаючись, лопотіла Клара, для якої сказане хазяйкою важило далеко більше, ніж преміальні.

Марія розуміла: дівчатам хочеться скоріше зазирнути в конверти, та їм ніяково зробити це в її присутності. Наказавши підняти жалюзі і відімкнути двері, вона вийшла. А коли повернулася, помудрувавши над кавою — сьогодні вона мала бути особливо міцною і ароматною — в залі вже сиділи звичні в цей ранковий час відвідувачі. Побажавши всім доброго ранку, Марія взялася впорядковувати вітрину з патентованими ліками, не присівши до жодного столика, як робила щодня. Механічно розкладаючи конвалюти з таблетками, тюбики, слоїки, молода жінка розмірковувала над тим, як поступово змінився склад її постійних відвідувачів, як ті, що брали безпосередню участь у війні й чесно намагалися дотримуватись Потсдамської угоди, почали непомітно зникати, а натомість, мов сарана, налетіли сумнівні ділки у військовій формі, кожен з яких робив свій бізнес, прагнучи якнайшвидше збагатитися. «Мані-мейкери» і власні спекулянти з рання до вечора юрмилися на чорному ринку, продаючи, скуповуючи, укладаючи угоди. Ні, до тих, що зараз тут сидять, немає рації звертатись з своєю справою. Треба почекати полковника Ройса або майора Валленберга. Не може бути, щоб офіцери таких високих чинів…

Відкрилися двері, і ввійшов полковник Ройс, але не сам, — пропустив уперед молоду жінку в сірому пухнастому пальті й чорному оксамитовому брилику, оздобленому загорнутою вгору вуалеткою. Допомігши своїй супутниці скинути верхній одяг, полковник підвів її до стенда, біля якого поралась Марія.

— Поздоровте мене з гостею, фрау Марія! І дозвольте познайомити — моя дружина.

— О, я теж є Марі… Мері! — радо закивала головою місіс Ройс і, тицьнувши себе в груди пальцем, високо звела тонкі брови над сміхотливими очима. — Дві Мері, Робі! Стань поміж нас і загадай бажання. Воно неодмінно здійсниться, ми свято у це вірили в коледжі.

— Бажаю, щоб миттю з’явилися дві яєчні з беконом, джем, кава, аромат якої вже лоскоче мені ніздрі,— підхопив жарт полковник. — Може, і ви з нами поснідаєте, фрау Марія?

— Я вже снідала, але чашечку кави вип’ю залюбки… Дуже вам вдячна!

Віддавши Рут потрібні розпорядження, Марія присіла до столика, біля якого розташувалось подружжя Ройсів. Розмова зав’язалася в тому ж невимушеному тоні, що його задала Мері. Надто молода для обважнілого, вже лисіючого Ройса, вона скидалася не на поважну «місіс», а на випускницю коледжу, про який щойно згадувала, експансивну, чарівно-безпосередню у вияві емоцій, вередливо-затяту в своїх наївних судженнях, які вона висловлювала з категоричною незаперечністю, коли думка ненароком западала в її гарненьку голівку.

— У вас дуже мило, люба фрау! — похвалила Мері, затягуючись сигаретою і поблажливо окидаючи оком приміщення. — Проте, мені здається, наших хлопців приваблює не так затишок, а насамперед чарівна господиня, що його створила. Начувайся, Робі, тепер я знаю, яким магнітом тебе сюди тягне! — Сміючись, молода жінка посварилася чоловікові пальцем, прикрашеним каблучкою з великим довгастим сапфіром. Він блиснув, наче язичок синього полум’я, і Марія мимохіть затримала на ньому погляд.

— У вас гарна каблучка, місіс Ройс!

— Це від Робі на честь мого приїзду. — Мері простягла руку, поворушила нею, милуючись мінливим блиском коштовного камінчика. — І, уявіть, як йому пощастило: він здобув його майже задарма, на обмінному пункті. Як вони звуться, Робі?

Полковник Ройс невдоволено нахмурився.

— Не варт про це говорити, люба.

— Ні, варт! Я обов’язково туди піду, там, кажуть, можна придбати чудові речі… Фрау Марі, як звуться ці пункти?

— Таушцентрали, — коротко відповіла Марія. Перед її очима постала довга черга голодних берлінців, які в обмін на продукти здавали тут цінні речі, що в них залишилися.

— Смішна назва.

— Наша мова збагатилась ще кількома такими. Наприклад, «раухмани». Так звуться ті, хто гендлює сигаретами, в перекладі це означає: торговці димом.

— Торговці димом? Чарівно, чарівно й дотепно! Робі, ти мусив би мене попередити. Я б привезла гору сигарет і стала б королевою диму. — Мері кілька разів поспіль пихкнула сигаретою і випустила густий клуб диму. Спостерігаючи, як він звивається пасмами, вона повторила: — Королева диму! Ти тільки вслухайся, як це звучить! Робі, на скільки це я напалила?

— Якщо зважити, що семицентова пачка тут продається за сто марок, а в пачці двадцять сигарет, вийде, що ти зараз пустила димом аж п’ять марок, — посміхнувся полковник Ройс.

— Божевілля! Ти навмисне це сказав мені, щоб я не палила! Фрау Марі, він мене дурить, правда?

— На жаль, ні… Сигарети у нас правлять за своєрідну розмінну монету, — холодно відповіла Марія.

— Колосально! Я напишу додому, щоб мені вислали паку сигарет. Завтра ж напишу. І твоя дружина, Робі, стане королевою диму, а ти її підданцем! Спробуй тільки мені заперечити, тоді я…

— Твої жарти, Мері, не зовсім тактовні,— сердито спинив дружину полковник. — Фрау Марія, сподіваюсь, розуміє…

— Я не позбавлена почуття гумору.

— Але ви сьогодні чогось сумна. Якісь неприємності?

— Перспектива закрити свій заклад мене не дуже звеселяє.

— Закрити? Чому?

— Навряд когось привабить неопалене приміщення, а з вугіллям ви знаєте, яка скрута.

— Дурниця! Це можна влаштувати. Ви створили для нас своєрідний маленький клуб, і якщо ми всі звернемось до військової адміністрації… Гм… З ким про це поговорити?.. Здається, полковник. Брукс… Так, треба зустрітися з Бруксом! Знаєте що? Я запрошу його сьогодні до ресторану на вечерю, познайомлю вас з ним, і ми разом обміркуємо, як запобігти лиху. Згодні?

— Не знаю, чи буде це зручно, — завагалась Марія.

— Вирішено, — заплескала в долоні Мері. — Всі четверо йдемо у ресторан… О, я знаю, в який! «Цум Тейфель».

— Чому саме в «Цум Тейфель»?

— Бо «тейфель» по-німецькому чорт, і мені дуже кортить побувати у нього в гостях.

— Якщо фрау Марія не заперечує, зустрінемось о восьмій.

— Я дуже зворушена вашим піклуванням. Можливо, це справді щось дасть…

— Ручуся, Брукс не встоїть перед вами, фрау Марі! — цілком захопилася новою ідеєю Мері. — Він давній упадальник біля красивих жінок.

Ройси незабаром пішли, ще раз нагадавши про зустріч о восьмій.

«Брукс… хто такий Брукс?» — намагалася пригадати Марія. «Це прізвище я від когось чула чи зустрічала в пресі. Бува, не в зв’язку з діяльністю «Об’єднаного англо-американського експортно-імпортного агентства»?

Невиразний спогад муляв, наче гвіздок, що випнувся з підошви черевика. Куди б Марія не ступала, вона боляче наражалася на слово-шпичак: «Брукс». Воно супроводжувало її, мов клацання батога, як уві сні фрау Шольц, мов нав’язливий мотив, що втратив свій первісний зміст, ставши просто дражливим сполученням звуків.

Двері аптеки сьогодні відчинялися частіше, ніж звичайно. Виснажені недоїданням берлінці тепер потерпали і від холоду, і кількість катарів верхніх дихальних шляхів, бронхітів, всіляких інших сезонних хвороб день у день більшала. Чаклуючи над слоїками для мікстур, сполуками складних порошків, гер Себастьян не відразу помітив, що Марія почуває себе зле.

— Що з вами, фрау Кеніг? — стурбовано запитав він, випадково торкнувшись її закляклих рук, коли вона передавала йому черговий рецепт. — Руки, мов ті крижини, очі хворобливо блищать… — Долоня старого провізора лягла на Маріїне чоло. — Ну от, маєте, температура! — забідкався старий, сердито насупившись. — Я ж вам казав: профілактично ви повинні…

— Пусте, просто я недоспала через одну давню знайому, з якою здибалась уві сні,— спробувала пожартувати Марія і цим ще більше перелякала свого помічника.

— От, от, нічні кошмари. Ні сіло ні впало, люба фрау, вони не з’являються! У нас кажуть, що тон робить музику. «Дер тон махт ді музік». Це стосується й нашого тіла. Коли порушується його гармонія, з’являється фальшивий тон, що відлунює в наших снах. Мерщій до себе нагору і в ліжко! Рут вам принесе склянку гарячого грогу, я приготую. І випийте ці таблетки, ударну дозу — дві. Зараз ми зміряємо температуру; якщо години за дві вона не спаде, доведеться викликати лікаря.