Шкода їй було свого улюбленого дядечка, а що ж вдієш. Битися треба не на життя, а на смерть. А тут, як на зло, той Петро не відставав, всюди ходив за нею, не давав думати, боявся, що з нею щось станеться.

Минули Зелені Свята. Настала середа.

Славця цілий день дрібно тремтіла, ніби в пропасниці. Петро вирішив зробити корисну справу, заспокоїти її, і не мало, не багато — зробити з неї жінку.

Тож почав думати-гадати, як би то дівчину на таку справу налаштувати. Взявся шукати матеріал про тих русалок, якими зацікавилася Славця. Побачив багато цікавого: навіть від руки переписав. Почепив частину біля свого ліжка та й намагався те все напам’ять визубрити, щоб коханій показати — мовляв, який я розумний! Вичитав, що у цей день одну жінку або дівчину наряджають у «русалки» квітом і зеленню, ходять зі співами у ліс та поле. Навіть тексти записав і збирався співати. Цікаво йому стало, та й перечитував про те, що завивалися віночки, дівчина-русалка мала поставити сім питань кожній жінці, що траплялася їй, на дубку колисалася гойдалка, як її називали, реля чи колисочка. Дівчата співали пісень про кохання. Інколи вони водили хороводи та стрибали через невеличке вогнище разом із хлопцями. Чіпляли вінки одна одній на шию та цілувались і кумалися — згодом називалися кумами, танцювали. А ще Петрові до душі припав обряд водіння Куста. Дівчину наряджали у вінок з березового, кленового і липового листя, до якого вплітали конвалії, м’яту, шовкову траву, потім вона співала пісень. Петро навіть виводив тоненьким голосочком, що аж його мати злякалась, чи бува не захворів він, і та хвороба — чи не шиза часом. А він сказав, що то він репетирує для коханої. Заводив пісні:

Та й так красиво виводив своїм баритоном, хоча насправді йому слон наступив на вухо, що аж мама його подумала, чи не віддати сина до музичного вишу. Найостаннішою цікавинкою були проводи русалок. Побіжно хлопець прочитав про те, як жінки плетуть вінки, а коли починає сутеніти, починають співати русальних пісень і веснянок. Далі усі сходяться на центр села, звідки йдуть на цвинтар. Петро ніяк не міг собі уявити, як на цвинтарі можуть палити багаття. Десь за північ спів «русалок» мав би припинитись, це означало, що їх уже провели.

Ех, розумним став Петрусь, що аж самому цікаво стало. Може, піти вчитися далі, закінчити який технікум?

Його думки розвіяла кохана, яка зненацька подзвонила йому. Було надвечір’я, і дівчина дуже нервувала, ніби знала, що сьогодні стане жінкою та що ця ніч буде страшною для обох.

— Петрику, як іде підготовка, моральна і фізична?

— Яка-яка? Моє серденько, у тебе сьогодні такий медовий голосок, — хитрий хлопець надумав казати якомога більше компліментів, щоб підготувати кохану до «дійства».

— Дякую, але все ж. Ти щось цікаве дістав?

— Так. Але... Як тобі це сказати... Будь готова до усього.

Слава зрозуміла чи інстинктивно відчула натяк Петра, а тому викупалася у свяченій воді, щоб ніяка сила їй не завадила здійснити задумане. Вдяглася красиво, навіть парфумами набризкалася — де ж там, до хлопця на вечерю йде. А потім... А потім — то вже буде видно.

У Петра в хаті світилося лише одне віконце — батьки ще вдень пішли в гості й мали повернутися пізно.

— Ти найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь бачив!

— Дякую, любий.

«А він розуміється в таких справах»...

— Ну, розповідай.

Петро повідав нехитру історію про русалок, а Слава уважно слухала. Зробила довгу паузу і, чи то здивувавшись, чи то знітившись, мовила:

— Головна героїня, вбрана у вінок, зовсім не дівчина, а жінка. Ти чуєш, Петре? А я ще...

— Я знаю. Серденько, знаю.

— Любий мій, а що якщо нам...

Як все чудово складалось для нього. Хлопець і не очікував, що така дівчина, як Слава, сама натякне на цю делікатну справу.

— Ти ж знаєш, я все зроблю для тебе, аби ти щасливою була. Але то раз — і на все життя. А потім діти генетично будуть схожі на мене. — І де він тільки таке вичитав чи перекрутив може. — Але я тебе кохаю, кохаю до нестями!

«Менше слів, більше справи. Ми втрачаємо час. Але ж і страшно, і цікаво, і млосно, — подумала, — не люблю я його, лиш прикидаюсь. Що ж робити? Ай, спробую! Скільки вже можна в дівках ходити. Може, мене завтра вже й на світі не буде...»

— Як ти там казав, кохаєш? То покажи мені, як сильно! Я хочу відчути тебе усього.

У хлопця затремтіло все тіло. Він же цього з дев’ятого класу чекав! А зараз — наче і не мав такого досвіду, занімів і зашарівся.

— А ти... Впевнена, кохана? Може, тобі треба буде ще часу? То я почекаю. А досвід, ти знаєш — я мав. Невеликий і невтішний. Проте мав. — Хлопчина колись ділився із Славою своїми походеньками до сусідки-медсестри.

— Ні-ні. Ніяке «почекаю»! Хочу, щоб були свічки, вино і квіти.

— Це я миттю. Свічок з церкви в мене багато, мама купує наперед і тримає їх в коморі. Вино татові подарували і він казав його розкоркувати, як буде велика нагода. Так якраз з’явився цей привід. А квіти — я тобі не те що квіти нарву, зірку полізу діставати! — і побіг виконувати задумане.

— Яку там зірку? Швидше, швидше! — та хлопець цього вже не чув. Помчав миттю. — Думаю, мені вино допоможе розслабитись і не відчути болю. Не тільки фізичного, а й морального, сердечного...

— Я вже є. Запалюємо? Ходи до мене, красуне моя.

Слава зашарілася, але допомогла йому запалити свічки, налили вина. Хлопець поставив у вазу квіти, потім підійшов до дівчини, обережно підняв її підборіддя і торкнувся губами її личка. Цілував довго і пристрасно, ніби сто років до того не бачив цієї ніжної дівочої краси, не обнімав тонкого стану. Ліжко довго тримало їхні гарячі тіла, аж доки Слава не відчула, що їй боляче. Ні з чим не порівняти того болю, як тільки зі встидом та розчаруванням. Колись хтось їй казав, що потім це мине і життя з чоловіком буде прекрасним. Не вірила. І, мабуть, уже не повірить. Петро як не старався, та був грубим із нею, і вона тихо заплакала. Не від болю, а від того, що стала жінкою і втратила ту перлинку, яку берегла для свого найдорожчого чоловіка і так просто віддала на користь мети і простих міркувань. А що вона скаже мамі, коли мамина квіточка, мамина зірочка золотая не дівка уже. А чи варто ще й згадати, що не із шлюбним чоловіком? Хіба вона зможе до церкви ходити з отим гріхом, чи зможе сповідатися? Ні, таки Петро вже буде її. Вже так сталося і так їй записано, що мусить, хоч і не хоче, бути з ним.

— Сонечко моє, тобі було дуже боляче?

— Було, але це нічого, не зважай. Все було чудово.

— Я ж тебе люблю і хочу, щоб...

— Так, я це знаю, любий. Я вже це чула.

— Ні. Це не те, про що ти подумала. Але все згодом. Не переживай, ніхто і не дізнається. Я тобі це обіцяю. — Петро вже хотів додати: «І хочу бути поруч завжди», проте схаменувся, згадавши, що це зовсім не те місце, де він хотів зробити пропозицію.

— Добре. Я вірю тобі. Давай ще годинку поспимо, але одягнені. Не хочу, щоб твої батьки щось запідозрили.

— Як скажеш. Тоді я свічки і квіти викину, щоб ніхто і не здогадався.

— Давай, та лише квіти, свічки нам знадобляться пізніше. Я ж посплю. Втомилася.

Тямуща дівка, розумна і така, яка була потрібна отим незвіданим силам. Ще дві години розділяли її і їх. Дві години до півночі.

— Гей, уставай, дівко, а то проспиш наш Великдень, а ми тоді дуже розгніваємось!

— Петре! Де я? Ти ж мене не покинеш? Мені страшно, Петрусю! Що робити?

— Я тут, дівчинко моя, охороняю твій сон.

— Мені наснилось, ніби русалки мене кличуть. Ти ж підеш зі мною?

— Звичайно, люба. Тільки ти не переживай, добре?

— Встаємо. Де мій вінок? Тільки треба все зробити так, щоб ніхто не бачив, покропитися свяченою водою, випити її трішки, взяти церковні свічі і хрест — це на випадок, якщо щось піде не так. Але обряд я буду провадити сама. Добре, любчику?