Дівчина саме йшла з роботи, і нічого їй було не миле, навіть Петро, що обійняв її, не відаючи, чому ж вона так побивається за тим Максом, мовляв, він же не повернеться. А Петя, от він — поруч, гріє її своєю любов’ю.

— Славцю, Славунцю! Я така рада тебе бачити! — Наталка, здавалось, справді була рада їхній зустрічі. — О, привіт, Петю.

— Привіт ! — Слава зніяковіло опустила заплакані очі.

— Можна з тобою поговорити, подруго? Я так давно тебе не бачила, хотіла розповісти про своє. Ну, знаєш, дівоче, — почервоніла й подивилась на Петра.

— А, от воно що! — нарешті зрозумів хлопець. — Та я вже саме йшов. Бувайте! — і поцілував кохану на прощання.

— Ходімо до мене, — озвалась Наталка, — чаю поп’ємо, погомонимо.

— А чом би й ні. Я саме з роботи йду, втомлена, і не знаю, до чого вдома «вчепитися», нічого мені не миле після того Максимового...

Дівчата, наче змовившись, почали плакати. Плакали довго, обнявшись і навперебій голосячи за Максимком. Наталя не думала про те, чому ж і Святослава так побивається. Горе — воно як сніг. Звалиться людині на голову, а потім думай, що з ним робити. Воно людей єднає за своїм особливим неписаним законом. І проси, і моли його — не відступиться, аж доки не забере молодість та красу, а подарує лиш тяжкі страждання.

— Що ж мені тепер робити, подруго? Я після цього не можу нічого. Ні пити, ні їсти, ні взагалі що-небудь. Не можу із собою нічого вдіяти...

— Бідолашко, ти так схудла, лебідонько. Тобі треба більше їсти, ходити хоч на якусь роботу, щоб відволіктися і вдома не сидіти. У нас якраз старенька бібліотекарка на пенсію йде, місце звільняється. Хочеш, замовлю за тебе словечко? Ти ж у Полтаві вчилася на факультеті іноземних мов, то думаю, вчена і тямуща дівчина. Хочеш?

— Дякую тобі, але ні. Я останнім часом почала помічати такі дивні-дивні речі.

— Наприклад?

— У мене з головою все добре. Я це знаю, бо всі кажуть, що адекватно себе поводжу. Пам’ятаєш, у нас тече невелика річка? Там, де Максимко... — і замовкла.

— Не згадуй краще про нього. І що?

— От я там бачила якихось істот. Вони й не люди зовсім. З довгими риб’ячими хвостами. Кажуть, їх у народі русалками охрестили.

— Так, правду кажеш, а ще через деякий час у них буде Русалчин Великдень, але то їх люди вигадали, щоб поле оберігали від злих духів. Нашим людям треба ж у щось вірити, крім Бога. Так було цікавіше жити. І що з тими русалками?

— Вони співали мені «Проведу я русалочки». Пам’ятаєш, ми ще коли були в школі — ту народну співали?

— Що, ти стояла біля річки і слухала їх? Дивина та й годі. Тобі треба відіспатися, помолитися і ще раз посповідатися. Великдень пройшов місяць тому, ти ж перед ним сповідалася, чи не так?

— Звичайно. І до церкви я ходила, і молилася. Та й не стояла коло річки, що хай йому грець. Боялася. Це такий спів... І не спів зовсім. Як клич. Така заклична пісня, ніби «Ходи з нами бавитися». Я злякалася більше, як я боюся смерті, та й утекла звідтіля. Але ж ти знаєш, інколи треба понад річкою йти, щоб до іншого кута села дістатися, а якщо те діло ввечері, та ще й самій. Ой, лишенько, не піду більше сама, та й так пізно. А коли перестала я ходити там, вони мені снитися почали, такі красиві, та й гряні. А ти знаєш, що ще в язичницькі часи їх так називали за кольором плавників?

— Ти щось гориш уся. Може, в тебе лихоманка? Ходім-но, я тебе спати вкладу. Ходімо. А хтось із твого кута на мій іде сьогодні? Вже й пізня година, — Слава й собі налякалася, бо була дуже вразлива.

— Йде. Баба Парасковія до онуків на ніч.

— То йди з нею. А я помолюся та й спати ляжу.

— Бувай здорова. Приходи в гості.

Славці дуже поталанило цієї ночі. Бо з бабою Параскою ще й дід Андрій йшов, і його собака.

— А що, бабо, правду кажуть, що бувають такі потойбічні істоти, як русалки?

— Га? Доню, кажи голосніше, бо дід уже майже глухий, а я від його гучного голосу оглухну скоро на старості років.

— Кажу, чи правда, що бувають русалки в річках і озерах?

— Доцю, розкажу я тобі таку історію. Але ти нікому анічичирк, зрозуміла? Бо скажуть, що баба геть із глузду з’їхала. Домовились?

— Добре, бабцю. Кажіть.

— Як ще я була молода, то жила в нашому селі така дівка. Звали її Марічкою. Вона була не дуже то й красива, але хлопці за нею табунами ходили. Чи то на ній медом помазано, чи як. Полюбила вона діда Андрія, що зараз коло тебе йде.

— Ге? — обізвався дідусь. — Шо ти там про мене мовиш?

— Та розказую, Андрійчику, про твої молоді роки, та й про Марійку.

— Гой. Краще мовчи, не забивай дитині дурним голову. А то сама перехоче заміж виходити.

— Ай. Вже як буде, так буде. Оце дід зараз такий не файний, а раніше був красень на все село. Його та Марічка полюбила — до смерті, а він єї не відповів взаємністю. Здавалось би, дівко, чого тобі ще треба, вибирай кого хоч, лиш не Андрія. А нє! То вража душа була. І горда! На чім світ стоїть. Я тобі такеє скажу, дитино. Нашим світом ходить епідемія гордості. І ніхто, навіть наймудріший не може єї позбутися. Як не стараєшся, як не мучишся, чи себе на поталу бідам кидаєш — вона була, є і буде, тая проклята гордість. Нікому її не вдасться вийняти із серця. То закон природний. Але й гріх то, тяжкий гріх. Шоби його викинути з душі — потрібні роки. Та й скажу тобі таке: вона зажадала діда мати в чоловіках. Що тільки не робила, аж з нечистим зв’язалась, якісь зілля варила, да траву і квіти з кладовища приносила під хату дідові, а він то не брав, лиш кропив свяченою водою і воно за ніч засихало. Вона й у красуню за ніч перетворювалась да й приходила до діда в є дній лиш сорочці. А якби його звабила — то подіяли б її чари. Привернула б до себе, а потім дід би її так зненавидів, шо гіркіше полину була б. А єк ше й до церкви не пішов би — й геть пропав. І не було б у нього онуків та правнуків стільки, та й його б не було. Сильний був, не піддавався чарам, та й до церкви ходив. А єк за відьму поставиш свічку в церкві — та й вона має прибігти, бо то ти її кличеш. То й ставив весь час за здоров’є. Дитинко, а ти маєш час, бо ми вже ген — майже прийшли. Чи, може, тобі нецікаво?

— Розповідайте, бабусю. Дуже цікаво!

— Так теє. Прибігала вона: то солі попросить, то цукру, а то соломи чи пшениці, придумувала відьма проклята, як то його зі світу звести. Та й догралася. Ти ж знаєш, що на Русалчин Великдень збираються ті вражі душі, відьми та й русалки до них приходять на гостину. Пішла вона на річку вночі. А то було літо, та й так спекотно єї стало, що аж скупнутись рішила. Роздяглася вона вся і полізла ув воду. Старі люде кажуть, шо втопилася, а ще мудріши повідають, що єї русалки залоскотали. І вона на наступний день по річці собі пливла — така щаслива, ніби хто її золота надавав, а мертва ж. У селі дуже не плакали. Але з того часу ближче до Зелених свєт у селі когось ховають. Кажуть люде, тут русалки винні. Бо в інших селах на Купайла люди топляться кожного року. І все більше, як купаються. А у нас от таке було. З того часу люде русалок шанують, цілий рік їх на глині та кераміці виліплюють, ти ж, може, бачила горнятка із зображеними русалками? Ні? А у твоєї мами такі були колись. Бо ж назва русалії походила від назви якоїсь давньоримської культури. Точно тобі не скажу, доню, але як я ше мала була, то нам у школі таке розказували, а ще їхня назва походить від «розалій», чи від слова «розана», себто троянд. Цвітуть і квітують вони, наче ті троянди, коли їх підливати і леліяти, а коли забуваєш про них — мають такі «колючки» і людей залоскочують. Ти ж відаєш, так? Ото ж бо й воно. Шо в твоєму інституті такого не вчили. А старше покоління знає. Ше їх називають гряними, гренухами. Люде завше думали про тих істот. І вшановували їх народними забавами у Четвер, після зелених свєт. А тепер, от остатнього року, не вшанували. Бачиш, що робиться? Пам’єтаєш Максимчика?

Царство йому небесне! — і Параска перехрестилася три рази. — Не покаявся хлопець у церкві за отой свій гріх із Наталею, а русалки його — хап, і зловили! Лоскотали, аж доки не відійшов він в інший світ. А бачила, дитино, яке в нього обличчя щасливе було? То вони все зробили. Я казала людям, шоб не ховали його, як самовбивцю. Та ні, де там! Стару бабу дурну слухати. А ти, дочко, не думай, що то всі старі з розуму з’їхали. Старі люди мають таку мудрість, що молоді такого ні в якій книзі не почерпнуть, ні в яких комп’ютерах не знайдуть. Вони мають досвід років. І саме цей досвід виділяє їх посеред інших людей. Цей розум, ця освіченість, як тепер кажуть — нікому не потрібна. А ні. Цінуйте, молоді, старше покоління, бо знають люде, яку пораду дати, де приголубити, а де й насварити. Бо такеє єсть життя, доню. Нині ти знаєш, як-то воно робиться.