Завдяки своїй наполегливості я, безперечно, легко досягав швидких результатів. Студентів я вражав своїми досягненнями та впертістю, а викладачів — знаннями. Професор Кремпе часто запитував мене з лукавою посмішкою, як справи у Корнелія Агриппи, а пан Вальдман натомість висловлював радість із приводу моїх успіхів. Та к минуло два роки, і за весь цей час я ні разу не відвідав Женеви, а цілком присвятив своє серце та душу тим дивовижним відкриттям, які сподівався здійснити. Ніхто не збагне мого нездоланного потягу до науки, окрім того, хто сам відчував це хоча б раз у житті. В усіх інших галузях знань ви рухаєтеся уже кимось торованим шляхом, і там більше немає чого досліджувати; якщо ж візьметеся до природничих наук, вас чекатимуть і нові відкриття, і дива. Навіть та людина, яка має посередні здібності, у разі наполегливої праці зможе набути глибоких знань; і я, поставивши перед собою одну-єдину мету і цілком присвятивши себе їй, досягнув неймовірних результатів: до кінця другого року навчання я вже встиг вдосконалити хімічну апаратуру і тим самим здобув визнання та повагу в університеті. Коли я досяг цього рівня і оволодів природничими науками, то, взявши все можливе від професорів Інгольштадта, я вирішив повернутися до рідної домівки та друзів, от тільки випадок змінив мої плани, і я був змушений залишитися ще на певний час.
Одним із феноменів, що цікавили мене найбільше, була будова людського організму зокрема і будь-якого живого створіння загалом. Я ставив собі питання: де ж витоки життя? Це було сміливе питання, навіть дещо містичне; та перед нами були готові відкрити свою сутність й інші дива, якби ми не були такими боягузливими або ж недбалими. Я міркував над цими темами і вирішив надалі зануритися в ту сферу природничих наук, яка була найтісніше пов’язана із фізіологією. Коли б не моє невгамовне бажання, то всі заняття, мабуть, видавалися б мені важкою, навіть нестерпною працею. Щоб з’ясувати, що ж таке життя, та збагнути його витоки, я був змушений спочатку познайомитися зі смертю. Із головою я занурився в анатомію, але не надто успішно; я також повинен був дослідити природні процеси розпаду та гниття людського тіла. Навчаючи мене вдома, мій батько зробив усе від нього залежне, аби в моєму серці не вкоренився пострах перед надприродним. Я навіть не пам’ятаю, щоб колись хвилювався, слухаючи переповнені містикою розповіді, або боявся привидів. Темінь, навпаки, мені подобалася, а церковне кладовище було для мене чимсь на взірець вмістилища людських тіл, які вже полишило життя, та які колись були прикладом краси й сили, а зараз стали всього-на-всього поживою для хробаків та інших живих організмів. Тепер я відчув поклик дослідити причини та розвиток усіх цих процесів і ладен був сидіти дні й ночі в домовинах і гробівцях. Мою увагу привернуло те, що є найбільш неприємним для людських відчуттів. Я бачив, на що перетворювалося чудове людське тіло; я міг простежити, як поступово згасало те, що за життя милувало око. Я затримувався, щоб проаналізувати всі причинно-наслідкові зв’язки переходу від життя до смерті і, навпаки, від смерті до життя, аж доки несподіване сяйво — блискуче та дивовижне — не освітило пануючої навкруги темені; я заціпенів, вражений: чому стільки людей, які вивчали всі ці явища до мене, не змогли зробити такого очевидного відкриття? Чому саме мені випала честь розкрити цей неймовірний секрет?
Не забувайте, що моя розповідь — не маячня причинного. Все, що я розповідаю — така ж правда, як і те, що сонце світить. Можливо, якесь диво і спричинилося до того, що я довідався цю таємницю. І лише після довгих днів і ночей наполегливої праці та докладених мною титанічних зусиль я нарешті відкрив таємницю продовження роду й життя; ба більше, я дізнався, як можна повернути до життя бездиханне тіло.
Зачарованість, яка спершу охопила мене, досить швидко змінилася задоволенням та відчуттям абсолютного щастя. Після того як я витратив так багато часу та важкої праці для досягнення цієї мети, то була найбільша винагорода для мене. Але моє відкриття було настільки значним і неймовірним, що всі ті кроки, які я зробив назустріч своїй цілі, стерлися з пам’яті, а залишилася тільки радість кінцевого результату. Те, що було об’єктом моєї пристрасті та наукового дослідження, було одночасно і тим, до чого прагнули всі дослідники від початку сотворення світу. Не все, як це буває в казках, одразу відкрилося мені: та інформація, якою я оволодів, радше спрямовувала мене до бажаної мети, але самої цілі я ще не досягнув. Я був схожий на араба, якого за життя поховали разом із мерцями і який нарешті побачив дорогу до виходу, осяяну мерехтливим й ненадійним світлом одненької свічечки.
Я бачу з вашого запалу і з очей, повних подиву й надії, мій друже, що ви очікуєте: я розкрию вам секрет, яким володію; але це неможливо; слухайте мене уважно, вислухайте до кінця мою розповідь, і тільки тоді ви збагнете, чому я не вважаю доцільним розголошувати його. Я не дозволю вам, такому ж пристрасному та наполегливому, яким я був колись, прямувати за цією примарою до самого кінця — аж до власної загибелі. Навчайтеся з моїх помилок. Нехай мій досвід допоможе вам зрозуміти, якими небезпечними можуть бути знання і наскільки щасливішим може бути той, хто вірить, що його рідне місто є цілим всесвітом, ніж той, хто прагне перевершити велич природи.
Коли я збагнув, яку неймовірну силу маю в своїх руках, я довгий час міркував, як найкраще її використати. Я вже знав, як оживити людське тіло, але повністю відтворити його, з усіма нервовими закінченнями, м’язами та венами, видавалося мені неймовірно важким та подекуди нереальним задумом. Спершу я міркував, чи оживити створіння, яке було б схожим на мене, чи взятися до легшого завдання; але моя уява була настільки вражена отриманими знаннями та досягнутим успіхом, що не залишалося місця сумнівам щодо того, чи зможу я оживити такий складний і неймовірний організм, як людина. Матеріали, які я мав перед собою, мені здавалися недосконалими для реалізації такого нелегкого завдання, але я був упевнений, що врешті-решт досягну успіху. Я підготував себе до можливих труднощів, усвідомив, що перепони супроводжуватимуть весь хід роботи, а результат може видатись не таким уже й досконалим, як мені б того хотілося; але пам’ятаючи про нові досягнення, які день у день з’являються в науці й техніці, я сподівався, що мої сьогоднішні надбання стануть міцним підґрунтям для майбутнього успіху. Ні велич задуму, ні складність поставленого переді мною завдання не відлякували мене своєю нездійсненністю. З цими почуттями я підступився до створення людини. Оскільки підбір маленьких деталей значно б уповільнив процес, я вирішив зладнати гігантське створіння, вісім футів заввишки й відповідної комплекції. Ухваливши це рішення, я провів декілька місяців, підбираючи відповідні матеріали, і нарешті почав.
Ніхто не зрозуміє тієї гами різнобарвних почуттів, які переповнювали мене в хвилини успіху. Життя та смерть здавалися рівноцінними, а мені ж першому випала нагода переступити їхні межі і пролити промінь світла на наш темний світ. Нова раса благословить мене як свого творця; безліч щасливих та ідеальних створінь завдячуватимуть мені своїм існуванням. Жоден батько не заслуговує на вдячність своєї дитини більше, ніж я. Міркуючи над цим, я вважав, що, навчившись вселяти життя в матерію, я з плином часу (зараз уже я не вважаю це можливим) навчуся вдихати друге життя в людське тіло, якого вже торкнувся тлін.
Ці думки підтримували мій дух, поки я намагався впоратися з тяжким і нездійсненним завданням. Мої щоки від тривалого навчання зблідли, а все моє тіло з часом ослабло. Траплялося, я зазнавав поразки, перебуваючи за крок від успіху; і все-таки моя надія не згасала — я чекав, що наступної миті, або наступного дня, я досягну-таки своєї мети. Цей секрет, що відкрився мені одному, був одночасно і надією, якій я повністю присвятив себе; і часто опівночі місяць споглядав за тим, як я невтомно, з затамованим подихом працював, сягаючи в таємні закапелки природи. Кому б я міг розповісти про ті жахливі хвилини, коли я копирсався в могильній плісняві та катував живі створіння заради оживлення мертвої матерії? Зараз усе моє єство тремтить на саму думку про це, а очі наповнюються сльозами, коли я згадую ті секунди; але нездоланна, майже нав’язлива ідея штовхала мене далі; мені здавалося, що я втратив і душу, і людські почуття, і все заради однієї-єдиної мети. Це було наче тимчасова одержимість, і тільки-но я повертався до звичного ритму життя, я знову починав відчувати з подвійною гостротою. Я збирав кістки в могилах, по-блюзнірському оголював потаємні секрети людського тіла. В усамітненій кімнаті, чи радше келії, на самому горищі будинку, подалі від інших приміщень, галерей та сходів, я облаштував свою майстерню, де з бруду творив щось нове; мої очі вилазили на лоба від тяжкої роботи. Трупарня та бійня були тими місцями, де я діставав необхідні матеріали; і часто, часто мене охоплював жах від того, чим я займався, але нетерплячка підганяла мене, й нарешті на обрії замаячів результат.