Тим часом Анрі Клерваля цікавили, так би мовити, моральні питання. Бурхливе життя суспільства, гідні вчинки героїв, людські діяння — ось що його захоплювало; його мрією, а також і надією, було стати одною з тих відважних особистостей, чиї імена викарбувані в історії людського роду. А свята душа Елізабет осявала світлом наш спокійний дім, неначе священна лампада. Вся її любов була звернена до нас; її усмішка, ніжний голос і небесної чистоти погляд постійно радували нас та підбадьорювали. В ній був миротворний дух любові; мої усамітнені заняття могли б зробити з мене мовчуна, а природній запал — грубіяна, але саме вона пом’якшувала мене, передаючи часточку своєї лагідності. А Клерваль — чи могло зло закоренитися в його благородній душі? Але він не був би чоловіколюбним і великодушним, коли доброта та ніжність переважують пристрасть до небезпечних пригод, якби Елізабет не навчила його справжньої любові і не зробила творення добра найвищою метою його буття.

Я з насолодою пригадую часи свого дитинства, коли лихоліття ще не відбилися на моїй душі і світле прагнення прислужитися людям не змінилося похмурими думками, зосередженими лишень на собі й нікому більше. До того ж, вимальовуючи картини свого дитинства, я розповідаю про події, що призвели до наступних страждань, і, бажаючи дослідити зародження пристрасті, що надалі підпорядкувала все моє життя, я бачу, як вона, неначе гірська річка, зродилася з нікчемних і майже невидимих струмочків; нарощуючи міць, вона виросла у нестримний потік, який забрав із собою всі мої надії та радості. Природничі науки стали моєю долею, і тому в своїй розповіді я хочу відзначити, які обставини відіграли важливу роль у моєму вивченні цих наук. Коли мені було заледве тринадцять років, ми всією сім’єю вирішили з’їздити на купання до озера Тонон; того дня була жахлива погода, через неї ми всенький день провели в будинку. Саме там, цілком випадково, я розгорнув один із томів Корнелія Агриппи[8]. Спершу я гортав його байдуже; але теорія, яку намагався довести автор, і ті неймовірні факти, на які він посилався, швидко розпалили в мені вогонь цікавості. Мене немовби огорнуло сяйво, і я поквапився сповістити батькові про своє відкриття. Той, своєю чергою, недбало поглянув на першу сторінку книжки, яку я приніс йому, і промовив:

— А, Корнелій Агриппа! Любий Вікторе, не витрачай даремно дорогоцінних хвилин свого життя, бо все це жалюгідний непотріб.

Якщо б тоді мій батько замість цих слів хоча б пояснив, що погляди Агриппи свого часу були повністю розкритиковані і витіснені новою науковою системою, ґрунтовнішою, — оскільки колишня міць старих учень була ілюзорною, а нові базувалися на ґрунті серйозних доказів, — я би, без перебільшення, відкинув Агриппу і збагатив свою уяву, звернувшись до шкільних наук зі ще більшою цікавістю та натхненням. І, можливо, в моїй голові не зародилися б ті думки, які привели мене до такого гучного падіння. А швидкий позирк батька, з яким він поглянув на цю книжку, анітрохи не впевнив мене, що він знайомий з її змістом, тож я продовжив її вивчення зі ще більшим захватом. Щойно ми повернулися додому, перше, про що я замислився, — як відшукати повне зібрання творів цього автора, а потім і Парацельса[9], і Альберта Великого[10]. Я з задоволенням занурився в безглузді вигадки; їхні книги здавалися мені справжніми скарбами, мало кому приступними, окрім мене. Я завжди наголошую, що був нестримним у пошуках відповідей на таємниці природи. Незважаючи на тяжку працю і неймовірні відкриття сучасних вчених, вивчення книг залишало мене незадоволеним. Подейкують, що сер Ісак Ньютон зізнавався, ніби почувається дитиною, яка збирає мушлі на березі великого та сповненого таємниць океану істини. Його послідовники в галузі природничих наук, з якими був знайомий і я, навіть мені, хлопчикові, здавалися початківцями, що були захоплені тією ж таки справою.

Неписьменний селянин споглядав навколишнє середовище й на власному досвіді дізнавався про можливості його практичного використання. Але навіть найученіший із філософів знав не набагато більше. Він усього-на-всього відхилив завісу над таємничим образом Природи, а її вічні риси продовжували залишатися дивом і таємницею. Він міг аналізувати, так би мовити, анатомізувати, та давати назви речам, але йому практично нічого не було відомо про вторинні або третинні причини явищ, не кажучи вже про первинні. Я бачив перепони, що стояли на шляху людини в цитадель природи, перегороджуючи вільний прохід, і з нахабністю та нетерплячістю обурювався, що їх і досі не здолали.

А тут були стоси книжок, які начебто проникали глибше, і люди, що володіли ґрунтовнішими знаннями. Я повірив їм на слові, і вони зробилися моїми вчителями. Вам може видатися дивним, як таке могло трапитись у вісімнадцятому столітті; але справа в тому, що я, хоч і навчався в женевській школі звичайним, рутинним предметам, свій вільний час віддав студіям, які мене найбільше цікавили. Батько не мав схильності до природничих наук, і тому моя жага до знань щораз наштовхувалася на дитячу сліпоту, бо не було кому мене скерувати. Під орудою нових учителів я з неймовірним завзяттям взявся до пошуків філософського каменя та еліксиру життя, і це майже цілковито заволоділо моїми думками. Багатство не здавалося мені предметом першої необхідності, але ж яка слава очікувала мене, якби я винайшов спосіб позбавити людину хвороб, зробити її невразливою до смерті, звісно, якщо не зважати на смерть насильницьку! Та мріяв я не лише про це. Мої улюблені автори обіцяли навчити мене заклинання духів і нечистої сили, чого мені так сильно кортіло; якщо мої заклинання виявлялися нікчемними, я списував це на власну недосвідченість або помилку, проте в жодному разі не наважувався сумніватися в можливій помилці моїх великих учителів. На ці вчення я витратив купу часу, постійно плутаючи теорії, що суперечили одна одній, та безпомічно борсався серед різноманітних відомостей і при цьому керувався лише власною багатою уявою та дитячою логікою, коли неочікуваний випадок надавав нового напряму моїм думкам. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, наша сім’я переїхала в заміський маєток біля Бельрів, і там ми були свідками на диво сильної та страшної зливи. Вона прийшла з-за гірського хребта Юрá, і грім був настільки дужим, що здавалося, наче гримить усе звідусіль. Я в захваті спостерігав за громовицею. І раптом з порога я побачив, як із могутнього дуба, що ріс приблизно за двадцять ярдів від будинку, вихопилося полум’я, а коли сліпуче сяйво зникло, зник і дуб, і лишень зостався на його місці обвуглений пеньок. Наступного ранку підійшовши до дерева, ми побачили, що гроза розбила його незвичним чином. Він не просто розчахнувся від удару, але й розтріскався на вузенькі смужки. Я ще ніколи не бачив такого тотального знищення.

До цього випадку я вже був знайомий з основними законами електрики. Того дня в нас гостював один із відомих природознавців, а випадок із дубом спонукав його розповісти нам власні здогадки про природу електрики та гальванізму, які були для мене новими і неймовірними. Його розповіді посунули на задній план володарів мого розуму — Корнелія Агриппу, Альберта Великого та Парацельса; але разом із цим повалення ідолів наче погамувало мою спрагу до занять. Я вирішив, що ніхто й ніколи не зможе з’ясувати все до останньої краплини. Все, чим упродовж такого тривалого часу я переймався, в певний момент стало для мене не вартим і крихти моєї уваги. Підкорившись одній із тих примх, які характерні для нерозважливої юності, я без роздумів закинув свої студії, оголосивши всі напрямки природничих наук безплідними, та перейнявся глибокою недовірою до цієї псевдонауки, якій не судилося зробити й кроку назустріч справжньому знанню. З таким настроєм я взявся до математики і решти точних наук, які базувалися на міцному підґрунті, а тому виявилися гідними моєї уваги.