— А до чого тут моя кузина?
— Не знаю. Але змія, яка кусає себе за хвіст, це теж один із символів деяких братчиків. І якщо вони хотіли комусь помститися, то душили свої жертви саме в такий дивний спосіб, імітуючи змію.
Господи, куди я потрапила? Чи не могла я пересидіти ще хоча б півроку за океаном, тим паче, що візу мала до кінця листопада і легко б її продовжила? Навіщо я повернулася додому саме тепер? Якби я розповіла моїм заокеанським університетським друзям оці всі нісенітниці, що трапилися зі мною за останні два тижні, то вони просто взяли б мене на кпини. Я й сама була готова вголос зареготіти від однієї думки про Вільних Каменярів, трикутник диявола і напис, який проступає крізь пару…
— Наталю, а звідки у твоєї кузинки браслет?
— Спитай щось інше. Навіть слідчий не зміг цього вияснити.
— А не могло так статися, що вона ним заволоділа випадково, а вони запідозрили — вкрала?
— Хто — вони?
— Братчики.
— Тільки не кажи мені, — відмахнулася я, — що у нас і сьогодні існують таємні братства. Це глупство. Я в це нізащо не повірю.
— Ніхто напевне не знає…
— Ні!
— Але плітки настійливо ширяться…
— Ні!
— І Пилип Прокопович мені якось по-секрету обмовився, що він достеменно знає про існування одного такого братства в Києві…
— Ні!
— Та я не наполягаю, — здався Ростислав. — Не хочеш вірити — не вір. Я, зізнаюся, сам не надто вірю… Але вбивство твоєї кузинки, погодься, наштовхує на роздуми.
— Ні!
Бах! Згасло світло.
Помешкання провалилось у темряву. Навіть ліхтар, який освітлював дитячий майданчик за вікном, змигнув і згас. Чорнота огорнула всі сусідні будинки. Хмарне небо прилягло низько до землі. Ні зір, ні місяця. Глупа ніч, суцільна тьма — і двоє людей, пов’язаних і відштовхуваних одне від одного чорною таємницею… А звідки Ростислав знає, як саме була задушена Кароліна Сокальська? А коли то не просте його припущення, а що, як він знав про вбивство ще до того, як я взагалі про нього згадала?..
— У тебе є свічка? — мовив Ростислав, і я підскочила з несподіванки.
— У вітальні на підвіконні. Маєш запальничку?
— Маю сірники.
Отак і сказав спокійно: маю сірники…
Він квапливо підвівся з-за столу, навпомацки пройшов до дверей, торкнувся мене рукою, щоб не наштовхнутися. Очі вже почали потроху звикати до темряви, і я провела тонкий силует поглядом. Навпомацки він рухався коридором, і в тиші, яка раптом настала, бо вимкнулись одночасно всі радіо, телевізори й магнітофони над і під нами, я чітко чула його кроки.
Ростислав перетнув вітальню і завмер, мабуть, коло підвіконня. Зараз він шарудить серед підсвічників, які я там понаскладала. В половині з них уже давно спалені свічки, а нові він не знайде — та я й сама навпомацки не розшукаю в тому гармидері, в який за пару місяців перетворився мій комод. Ростислав не подавав ознак життя хвилину, другу.
Що він там робить так довго? Насправді шукає свічку? Чи ладнає міцну лавсанову нитку, на одному кінці якої так зручно зав’язати петельку, а другий кінчик просунути крізь неї — і накинути зашморг комусь на шию… Мені на шию… Укус змії…
— Ось вона!
— А-а-а! — зарепетувала я до тіні, яка насунулася до мене, яко тать у ночі. Ростислав зламав кілька сірників, перш ніж запалив свічку. Світло блимнуло, і я прозріла. У руках мій гість мав синій скляний підсвічник із новорічним малюнком: колодязь із журавлем, трохи далі дерев’яна хатина, молодий місяць угорі, — і більш нічого.
Ростислав здивовано блимав повіками.
— Як ти мене налякав! — обурилася я. — Хіба можна так підкрадатися? Тут би мене грець і хопив — і що ти б тоді робив у чужій оселі наодинці з бездиханним тілом?
— Дурниці верзеш, — відмахнувся Ростислав. Він поставив запалену свічку на стіл, і пломінь замерехтів дрібно, підхоплений ледве вловимим протягом з дверей. — До речі, — продовжив мій гість по хвилі, — доки я тут блукав у потемках, згадав іще дещо. Я, було, міфологією цікавився, ще в інституті, якісь уривки досі пам’ятаю. Наскільки пригадую, найбільшу роль змія відіграє, либонь, ув індуїстській міфології…
— Це ти про нага? — і собі пригадала я студентські роки.
— Так. Ти знаєш?
— Не дуже пам’ятаю, ану, нагадай!
Ростислав переставив підсвічник так, щоб краще бачити мене. Тепер його обличчя опинилося зовсім у затінку, тільки іноді, коли він повертав голову набік, чітко окреслювався горбоносий профіль, і в такі миті видавався він хижим, зухвалим.
— Нага — це змії, які мали одну або кілька людських голів…
— Так-так-так, — кивала я.
— Нага вважаються мудрецями й чарівниками, вони можуть змінювати власну зовнішність і оживляти мертвих. Жіноче уособлення нага — нагині — красуні, яких часто беруть собі за дружин царі та герої…
— Але ж ти не просто так це згадав, еге ж? Давай, переходь уже до ключового моменту розповіді, бо я знемагаю.
Ростислав зиркнув на мене так, що я миттєво пожалкувала про те, що згадала про знемогу. Щоки мої миттєво спаленіли — щастя, що в кухні було таке кепське освітлення. Під столом я пригрозила Ростиславові кулаком, не наважуючись виказати свої почуття відверто. Ох, буде нагода, я його теж зажену на мілину…
А він уже продовжував оповідь.
— Нага належить підземний світ — патала, де вони стережуть незліченні скарби землі…
— Незліченні скарби землі… — відлунням повторила я. — І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!
— Хтозна, хтозна… — Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула — й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага — охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..
Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти іграшки чужі…» Чи не про цю саме іграшку, яка красується на моєму зап’ястку, мова? Але ж цю іграшку я не крала — вона сама прийшла мені до рук — тоді, коли я менше за все на це сподівалася.
Від запаху загаслої свічки, від безнастанного кружляння безладних думок у мене паморочилось у голові. Ще мить тому чіткі риси тонко вирізаного Ростиславового обличчя почали розпливатися, й мені довелося потрусити головою, щоб сфокусувати зір. Нага, охоронці підземних скарбів, покажіть мені дорогу до потайного скарбу!
— Власне, — мовив Ростислав швидко, — мені вже час додому. Завтра на роботу. Понеділок, ти не забула?.. А, так-так, — він махнув рукою, — що я кажу, ти ж у нас баглаї б’єш. Не набридло?
— Анітрішечки.
Уявити собі зараз: грудень, ранній ранок, темінь, дзвонить будильник, підйом, метро, на роботу… Я все віддаляю і віддаляю цей момент, коли мені насправді доведеться щоранку накручувати собі будильник.
Ростислав узув черевики, потоптався на порозі.
— О, я зовсім забув! — лапнув він себе за кишеню. — Я ж привіз тобі подаруночок. Кумедний.
Він подав мені рудого оксамитового пса породи сетер — точнісінько як живого, тільки втричі меншого. Ні, пес був не просто кумедний, він був гарнюня. Довгошерстий, м’який, із шоколадними очима. Чудесний хвостик, просто як справжній. Якби мені було років п’ять, я б закохалась у цього пса з першого погляду — і навіки. Та і в моїй черствій душі щось ворухнулося від одного погляду на розгубленого собацюру, який здивувався, як це він потрапив у чужинську квартиру, де пахне розтопленим воском.
— Дякую, він миленький.
— «Vissi d’arte, vissi d’amore…»— проспівав Ростислав високим повним голосом, не відомо кого імітуючи, відсалютував мені, приклавши два пальці до чола, й зник за дверима. Замок клацнув і замкнувся. Ліфт загудів і провалився у шахту. Запала сторожка тиша, та вже за мить у ній можна було розрізнити далекі звуки: телевізор грає десь нагорі, за стіною мама сварить дитину, внизу увімкнули музику…