З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха i поводилася з ним так, як звичайно дiвчата на селi з своїми женихами поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до неї ночувати в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Вiн був такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з нею чесно, по правдi. I дедалi вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по раз думав: "Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським життям удачi вже докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа…

А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не розумiла, вiддала йому всю свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшної безоднi: ще раз ступни тiєю стежкою далi наперед - i враз зникне земля, i, скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння… i падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її життi скелю, та й ляже на дно безоднi вже бездушним покалiченим трупом…

Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I синам _звелiв не займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдної вдачi та й сам так думав, як i батько. Але Денис лютував страшенно: вiн, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хлiб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпiти?!

Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн був з тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю свою силу, всi свої думки й почування вiддають одному - аби придбати бiльше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi своїх, вони не розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть. Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкiй дорозi, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i лиходiїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудiвницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тiла. I в їх немає тодi жалю…

Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним, як прийде той час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але промiж їх уже зростала слiпа зненависть, поки ще нiма, але дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг.

Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонної ночi з Левантиною трохи не до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом.

- А що, Романе, як же твоя служба? - попитав батько.

- _Прийде колись i служба! - вiдказав нехотя Роман.

- Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.

- Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!

- Не кажи дурниць, Романе! - озвався знову батько.- Адже iншi салдати роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж чом не можна?

- Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.

- Еч! - не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панiв!

- Денисе, цить! - сказав батько.- Я буду говорити.

Але було вже пiзно.

- Ти менi не указ! - визвiрився Роман на Дениса.- Можеш ти знать понятiє, необразована ти мужва!

Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав, задихаючися зозла:

- Тату, виженiть його з хати, а то я його зараз битиму!

- Ти смiєш мене бить? - скрикнув Роман i кинувся до Дениса.

- Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? - спиняв їх батько. Мати скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так i занiмiла, стоячи бiля полу.

Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним бiлi як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.

- Ти смiєш мене бить? - казав тремтячи Роман.- Ти, негодяй, хам!

- Я - негодяй? Ах ти падло салдатське! - скрикнув Денис, але в цю мить Романiв кулак ударив його по обличчю i припинив йому слова.

Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на працi, в один мент збив його додолу пiд себе i придавив йому колiном груди.

Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд своєї шиї.

В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi.

- Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн.

Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

- Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.

Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.

Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.

- Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.- Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.

Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.

Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав, поки сам озветься.

- Знаєте що, тату? - почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'

Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався: