I довго це дiялось…

Крiзь маленьке вiконце вже починало сiрiти першим уранiшнiм свiтом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi стояли перед нею i дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такi великi… аж горять на чорному Романовому обличчi… Яке воно страшне стало!.. А очi все бiльшають, i все наближаються, i печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути - не може; хоче ворухнутися - не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як i обличчя, бере її бiдне серце, i стискає дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.

Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.

То був сон, що на мить одну до неї злетiв, але який же страшний сон!..

Стояла i тремтiла.

- Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба!- озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу i стала вбиратися.

Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм видко, скрiзь iшли на базар люди.

Ледве завернула за рiг своєї вулицi на другу - перед нею став Роман.

З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нiтрохи не нагадував тiєї страшної примари. Вiн стояв перед нею з бiлим викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:

- Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

- Здоров…одказала, не дивлячись на нього.

- А що, не думала, що встрєтиш меня тут?

- Нi…

- Дак ти служиш у городi… Та чого ж ми стали? Iди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?

- Третiй мiсяць…

Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з їм поруч.

- Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Вiн ще питається!..

Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:

- Як умерла… наша дочка… то я й не схотiла вже зостатися в своєму селi… i пiшла по наймах…

- Дак дочка була… вмерла!..- сказав Роман, трохи помовчавши.- Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.

- Нащо ти так кажеш, Романе?

- А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?

- Не вона менi зав'язала свiт, а… мiй дурний розум та… ти, Романе…

- А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе - голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день - базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал - розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.

- Невже ти думав мене кликати? - спиталася Ле-вантина, i радiючи, i вiри не ймучи.

- _ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти думаєш - я какой?

I вiн почав їй розказувати, що вiн за нею журився, та як вiн шукав роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував своє лихо та розтягав його на довший час.

- А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!

- Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?

- Дак хоч би звiсточку подав - де й що ти, щоб я хоч знала.

- Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звiсточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?

Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою. Та тiльки гiрко, що воно так усе зробилося.

- А що ж ти тепер робиш, Романе? - спиталася вона.

Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання:

- Вот видиш, я тут на службi служу… Тут, знаєш, есть такой лiсной склад, дак я там… за прикажчика… Не очень щоб прекрасно й жить - ну та живйом как-небудь.

Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.

- Отут недалечке й живу - у Рiвчаках… Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Biн почав упевняти, що зовсiм лиха їй не хотiв, що робив з нею по щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що перед нею оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.

А вiн усе прохав прийти до його.

Що вiн вигадує? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвiтлої години нема за роботою.

Але вiн не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку,- от хоч би в городський сад… Вiн їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а вiн не винен,- треба ж йому виправитися… бо вiн її любить i не хоче, щоб вона так про його думала.

Вона мов того не чула.

- Куди це ми зайшли? От я за балачками, замiсто базару, бозна-куди пiшла.

- Поспєєш iщо на базар!

- Не можна: хазяйка лаятиме.

Вони повернули до базару, i вiн ще трохи її провiв, усе просячи вийти. Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять, дожидатиметься її коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.

Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи не пiти? Пiсля того всього, що вiн їй заподiяв? I чого? Вiн кликав її, але нi словом не озвався, що тепер думає робити. I чого ж вона пiде?

Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку i хоче, щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.

Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, i рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсiм несподiвано сталося iнакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.

У недiлю Левантина не мала за думками спокою з самiсiнького ранку. Проситися чи не проситися в хазяїна? Цей, певне, пустить. Нi, мабуть, не треба. Коли Роман не зводить, а справдi по щиростi хоче що зробити, то зробить, а їй нема чого назустрiч йому бiгти.

Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, вiн подумає, що вона й зовсiм одкинулась од його, та й облишить усе. I впустить вона з рук те, що могла б мати.

Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попрошусь у хазяїна. I справдi попросилася погуляти, подавши ввечерi самовар. Квасюк, бажаючи придобритися до неї, зараз же пустив, тiльки наказав недовго ходити.

Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було краще та й пiшла з дому.

Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад, а може, й нi.

Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, i опинилась перед мережчатою брамою великого саду.

У саду нiкого не було. Почалася вже осiнь, накрапали часом дощi, i городяни кинули ходити в цей сад, що розрiсся аж на краю города, а товклися по посиланих пiском стежках бульвару всерединi мiста. Не було нiкого й сьогоднi, хоч надворi була й година.

Перед Левантиною лежала стежка, що вганялася в глиб гаю з гарних великих дерев. Постояла трохи i пiшла нею.

I вiдразу голос знайомий промовив над ухом:

- Спасибi, серденько, що прийшла!

Вiн уже йшов бiля неї, вийшовши з маленької стежечки збоку. Обвив її стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обiймiв, i вони пiшли поруч пiд рясним верховiттям старих високих дерев. Надворi вже смеркалося, i на стежцi було темно.

Дiйшли до якоїсь будiвлi.

- Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний,- показав на будiвлю Роман.

- Бiдненький! - промовила Левантина i схотiла подивитися всередину.

Роман одiгнув гвiздок той, що їм забито було дверцi, i вони ввiйшли в порожнiй партер. Перед Левантиною ледве мрiли в темрявi стiни, а там, у тiй чорнiй пащi, де була сцена, якiсь стовпи… Вони пiдiйшли ближче до мiсця, де був оркестр; хода їх гучно озивалася по дощаному помосту, котилася луною туди, в темряву, i щось там затрiщало,- мабуть, дверi зарипiли…