Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого не тямить, то вона її вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.

- Не вередуй! - крикнув.- Через тебе наймички не вдержиш. Щомiсяця нова. Одiшлеш цю - зостанешся зовсiм без наймички, бо нiякої тодi не найму.

- Про мене краще без наймички, нiж iз такою, як ця! - кричала розлютована Квасючка, бо в них ще нi одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.

- Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все робила - як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього сама, то менi через твої вереди кумерцiї вред буде.

- Кумерцiї вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак я за тобою i вночi слiдком ходитиму.

Двоє дiтей - хлопець шести рокiв i дiвчина семи - попрокидалися i слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:

- Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти її зоставиш.

- Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину, я її знову, тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену,- йди геть iк твоєму дурному батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!

Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловiк її вигнав був, а батько не дуже привiтав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпiвши, сама втекла.

I справдi дошкуляла. Левантинi просвiтку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цiєї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрiстю й невiрою до чоловiка. Левантина мусила вставати вдосвiта, як ще темно було, а лягала опiвночi,- i ввесь день на роботi. I що не зробить, як не ступить - усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечi. Квасюк же був до неї добрий, i як не було жiнки, то все так поглядав на неї, як кiт на сало. Левантинi вiд того погляду ставало так моторошно, що вона тодi бажала, щоб швидше повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стрiватися з ним на самотi, а вiн робився до неї ласкавiший та ласкавiший i нишком силомiць пхав їй у руки кiлька разiв цукерки з крамницi. Левантина любила ласощi, але тi цукерки було їй чогось гидко їсти, i вона вiддавала їх дiтям або викидала. А одного разу хотiв подарувати їй гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.

Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i сказала про це хазяїновi. Той здивувався:

- Чого? Через що?

Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку нема, сама лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв її пускати:

- I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак цього бiльше не буде.

Мусила Левантина зостатися, i справдi їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютiшими очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив її.

Але сам Квасюк почав чiплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а сам до неї та й починає пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.

- Оце, яка сердита! - каже немов ласкавенько, а в самого банькатi очi так i зайнялися.

- Не в'язнiть, дядьку! - закричала Левантина.- Бо, їй-бо, втечу!

- Дурна ти! - вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi.- Чого тобi тiкати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посмiє й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!..- I його нахабнi очi зажеврiли, впиваючися в неї.

- Не займайте мене, бо кричатиму!

- Пустяки! Разлi я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.

Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув її за руку.

- От одiйдiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так i дам! - скрикнула вже зовсiм сердито Левантина.

- А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.

- У вас є жiнка,- її й цiлуйте, а не мене!

- Стану я таку погану цiлувать!

- А нащо брали?

- Бо глупой тогда був.

- Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!

У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн їй знов те спiває. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамницi, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумiє, щоб де самому її застукати.

- Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпляєтесь, то давайте менi рощот!

- _ Не дам.

- То я втечу; хай вам i грошi зостаються.

- Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в полiцiю заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як би з сiєї неволi визволитися, i не могла нiчого вигадати.

II

Як хазяїн виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як i хазяйки не було або їй нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть iнодi - таке, що йому цiну знає.

Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити,- у крамницi було поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать якогось чоловiка в пальтi.

- А дайте чвертку табаку! - попрохав покупець.

Левантина здригнулася вся, всiєю своєю iстотою.

Перед нею стояв Роман.

I вiн пiзнав її i спинився здивований, навiть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:

- Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало їй дихати, не давало говорити.

- Служиш тут, чи как?

- Служу…ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з крамницi. Але Квасюк, увiходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину i почав її допитуватися - хто цей парубок i через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло її, мордувало.

Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба, неслава, сором!.. А вiн живе тут, нiкуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… i покинув її, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрiтися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нiчого,тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе десь далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може їй допомогти. Тодi б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнiмав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як вiн так iз нею зробив, але зла, зненавистi не було в неї до його.

А тi згадки, тi проклятi згадки минулого, недовгого i так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже нiколи… Навiщо ж їй згадується, як його очi зазирали їй у вiчi при мiсячному сяєвi?.. Бачить той погляд… чує його палкi уста на своїх устах… i як його дужi руки, обнявши її, забравшiї її всю цiлком, пригортають так могуче i так боляче-солодко!..

Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од неї далеко, зляканий палкими неспокiйними образами… образи минулого щастя мiшалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилi в рiчцi, i не було в неї сили припинити їх, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю муку.