— Артеме… тікайте… негайно… тікайте… це єдиний шанс!..

— А ви, Іване Семеновичу?

Юнак не міг наважитись тікати. Товариші, його товариші в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда…

— Тікати… Артеме… Тікати… Наказую… тікати…

Це був уже наказ. Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось залементував. Кінь Артема всією вагою впав грудьми й копитами на ближчих віщунів. Вперед, вперед!..

Чиясь рука схопила була Артема за ногу. Він бачив при світлі факела, як звився над ним спис. Брязнув метал об метал. Молодий скіф, що пробивався разом з ним, відбив своїм мечем той спис. Ось уже віщуни залишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної фігури. Він міг тільки догадуватись, що то Варкан. Двоє на конях мчали перед ним, двоє були позаду, товариші Варкана. Чути було ще розлютований голос Дорбатая, чиїсь іще вигуки, гавкання Діани… і ось знову наче голос Іван Семеновича — далекий, уривчастий, але виразний:

— Візьміть Діану… Артеме!.. Візьміть… Діану!..

Не спиняючи коня, Артем пронизливо свиснув. Ще раз, ще… Він знав, що Діана не може не послухатись, вона мусить негайно ж бігти до нього, як і до Івана Семеновича, коли він так свище. Але озирнутись назад не було часу. Молодий скіф, що скакав поруч з ним, раптом пригнув голову Артема вниз. І майже в ту саму мить над головою юнака з легким свистом пролетів спис. Він просвистів над Артемом і встромився у землю недалеко попереду.

«Спасибі!» — подумав Артем.

Тепер він озирнувся. Метрів за п’ятдесят позаду він побачив світло багатьох факелів, рухливий збуджений натовп у тому світлі, що гудів і метушився, наче роздратований рій бджіл. І від того натовпу до нього щодуху мчала Діана. І ще побачив Артем, як метушились люди, сідаючи на коней.

— Погоня!

Куди мчали вони з Варканом, Артем не знав. А втім, зараз це було байдуже. Головне — втекти від розлютованих віщунів. Артем пригнувся до шиї коня. Повітря свистіло в вухах, било в груди. Кінь мчав щодуху, стелячись над землею. Поруч з Артемом скакали молоді скіфи. Їх було двоє. Вони не випереджали юнака і не відставали. Повернувши голову вбік, Артем помітив недалеко від себе силует Діани. Вона догнала й скакала тепер поруч.

«Як там Дмитро Борисович почуває себе на коні? — подумав Артем. Але турбуватися за Дмитра Борисовича не доводилося. Поруч із ним був такий чудовий вершник, як Варкан. — Де вони? Чи не зіб’ється Артем з шляху? Адже нічого не видно…»

Проте коні йшли певно, та й молоді скіфи, мабуть, добре знали шлях.

Ззаду долинули гнівні вигуки. Молоді скіфи як по команді озирнулися і вдарили коней. Так само зробив і Артем. Тепер він розумів, що все залежить від швидкості коней. Безумовно, погоня була численніша за втікачів; ясно, що скіфи не спиняться перед тим, щоб убити і Артема, і Дмитра Борисовича, і Варкана, і його товаришів.

«А коли кінь спіткнеться, тоді що? — майнула в Артема думка. Він враз одігнав її. — Звісно, тоді кінець. Але про це не треба думати. Головна небезпека була позаду них, але вона могла й наближатися. Чи не доганяє їх погоня? Скільки там людей?»

Артем озирнувся, але не побачив нічого. Ніч сховала все. Було тільки чути вигуки та тупотіння коней по сухій землі. Час від часу те тупотіння мов зникало — і Артем радів, гадаючи, що погоня відстала. Але через хвилину тупотіння лунало знов і, здавалося, вже ближче. Це створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня і стискав його боки ногами, зливаючись з конем в одне ціле.

— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — у такт галопові шепотіли його губи.

Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невисокий пагорок, копита коней зацокотіли по камінні. І знов степ, знову висока трава. Її не було видно, але вона безупинно била Артема по колінах. Одна тільки думка залишилася тепер в голові юнака: куди вони мчать? Адже в степу не було безпечного місця, де не знайшли б їх віщуни. Значить, залишається тільки тікати й тікати, сподіваючись, що втомлена погоня спиниться, відстане й загубить їхні сліди…

На це було мало надії, бо погоня не відставала. Ось зацокотіли копита коней на тому пагорку, на якому Артем із супутниками був лише хвилину тому. І чому б, справді, погоня мала відстати? Коні ж були такі самі свіжі, як і в них. Заморяться вони не раніш, ніж кінь Артема. Тоді… до чого ж усе це?.. Адже, крім усього іншого, погоня, що мчала за ними, була добре озброєна. В неї були, напевне, мечі й списи… саме списи, що їх скіфи так спритно вміють кидати і влучати в ціль. Ще добре — ніч, темрява…

Артем згадав, як Варкан проштрикнув списом зайця, і неприємний дрож пробіг по тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні не видно, чути лише невпинне глухе тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем, помітив спереду два темні силуети. Здавалось, відстань до тих силуетів зменшувалась. Що це означає? Варкан з Дмитром Борисовичем спиняли коней. Щось затримувало їх.

Ні, вони не спинилися. Вони просто чомусь їхали тепер риссю, а не галопом. Але ж так і їх і Артема незабаром наздожене погоня! Що сталося?

Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони мусять почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один вершник озирнувся.

— Дмитре Борисовичу! — гукнув Артем. — Що таке? Чому ви спинилися?

— Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом.

— Але ж погоня… — почав Артем і раптом змовк: навіщо було говорити про це археологові? Адже все одно не допоможе. Проте було пізно.

— Яка погоня? — збентежено запитав Дмитро Борисович.

— За нами женуться. Мабуть, віщуни. Вони недалеко, — пояснив Артем.

Кінь Артема теж перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх коней. Тепер вони бігли поруч. Артем не бачив обличчя археолога, але відчув збентеженість у голосі Дмитра Борисовича:

— Що ж робити? Мій кінь не може…

Артем не відповів. Він прислухався до рівного голосу Варкана, який про щось радився з товаришами і показував рукою наперед. Артем почав придивлятися, йому здалося, що він бачить спереду якусь чорну смугу. Невже ліс?

— Що ж робити, Артеме? Чому ви мовчите? — перепитав археолог.

Замість Артема, йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем ще прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось робити!

— Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?

— Він сказав, щоб я їхав до лісу. І ви теж мусите їхати зі мною. Варкан затримає погоню.

— Е, ні! — заперечив юнак. — Ви мусите їхати, бо ваш кінь зашкандибав. А я наздожену вас разом з Варканом.

— Але, Артеме…

— Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте!

— У вас немає зброї, Артеме…

— Помиляєтеся, є. Їдьте!

З задоволенням Артем побачив, що археолог виконав пораду Варкана. Постать Дмитра Борисовича помалу розтала в пітьмі, він поїхав до лісу. А тупотіння ближчало, ближчало…

Рука Варкана торкнулася плеча Артема. Скіф легко підштовхнув його вслід за археологом.

— Ні! Я залишаюся тут! — рішуче й виразно відповів Артем.

Він відчув, як його кінь нервово затупцював на місці. Почувся брязкіт: Варкан і його товариші добули мечі з ножен. Зовсім близько пролунали загрозливі голоси: мабуть, віщуни помітили втікачів.

Наближався нерівний бій. Незважаючи на всю свою відважність, Варкан і його товариші неспроможні були битися з численним загоном віщунів. А чим міг допомогти Артем?

Діана? Ні, добра Діана, безумовно, захищатиме Артема — і тільки його одного. Навряд чи вона може зрозуміти різницю між Варканом і іншими скіфами, щоб допомагати одним проти інших… Зброї у Артема не було. Проте юнак теж готувався до зустрічі з ворогами.

Вже кілька хвилин тому він вирішив, як буде захищатися. У нього таки була деяка зброя. Правда, вона мало чим нагадувала меч або спис. Швидше це була зовсім не бойова річ, цілком мирна. Але Артем покладав на неї більше надії, ніж на меч Варкана і списи його супутників. В усякому разі, зараз він не проміняв би її на меч.