— Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?

— Ні.

— Чому?

— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовились…

— А решта?

— Решта в сумці… я поклав туди… адже я не знав…

Юнакові не можна було докоряти. Якщо сам Іван Семенович не подумав про це, як міг бути ще більш завбачливим Артем?

Пісня закінчилася. Скіфи підводились. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з мисливців не насмілиться висловити незадоволення тим, що Гартака обрано вождем. Недаремно віщун спритно перевів діло на молитву. Після молитви Гартак був для скіфів уже повновладним вождем. Тепер лишалося тільки якось закінчити з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий до цього. О, ні, старий віщун зовсім не мав на меті просто вбити своїх ворогів! Це було б негідно його ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці чужинці, але не так просто!.. Вони помруть, за винятком цієї вродливої дівчини, яка ще потрібна буде Дорбатаєві, щоб тримати в руках Гартака.

Голосно, щоб його було чути навіть в останніх лавах скіфів, Дорбатай звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною:

— Тепер, благородний Гартак, могутній вождь сколотів…

Він спинився на мить. Це була ледве помітна іронічна пауза, яка ще підкреслювалась навмисне урочистим тоном звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як пес, з готовністю прислужитись, дивилася в очі віщуна, — Дорбатай називав «благородним і могутнім вождем»!.. Так, це була майже неприхована посмішка; проте вона була зрозуміла тільки для вчених.

— Тепер благородний Гартак, могутній вождь сколотів, тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю від тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх?

Ще раніше, ніж Дорбатай закінчив, Гартак відповів:

— Так, погоджуюсь!

— Але вони зараз твої гості, — продовжував Дорбатай з жорстокою посмішкою. — За священними звичаями, ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони залишаються гостями. Ми потурбуємося про це. Жоден волос не впаде з їхніх голів, доки вони наші гості. Але ми не залишимо їх на волі, бо ці чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Ми зв’яжемо цих чужинців. І завтра, коли вони вже не будуть нашими гостями, ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, мисливці і воїни? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний гомін відповів йому, гомін, в якому найгучніше чулися голоси знатних багатіїв:

— Так, так! Твоя воля, Дорбатай!

Віщун віддав наказ своїм помічникам:

— Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами вчених, помічники стали наближатись до них. Вони все ще трохи боялися дивних чужинців, що вміли викликати полум’я з-під землі. А може, помічники побоювалися, чи не з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?

Проте Діана не могла з’явитися, вчені знали це добре. Адже ще перед тим, як відряджатися на огляд становимща, Артем власноручно прив’язав собаку в своєму наметі. Вчені вирішили тоді, що вигляд собаки може лише дратувати скіфів. Ось чому Діану не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу одв’язати її.

Помічники віщуна наближалися повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, наставивши наперед кинджали й короткі мечі.

Вчені тулилися один до одного. Вони були беззахисні.

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя посміхалося, посміхалося зловісно й глузливо.

Старий віщун святкував перемогу!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

14. ТІКАТИ, АРТЕМЕ, ТІКАТИ!

Помічники віщуна наближалися. Вони тепер неприховано загрожували чужинцям своїми кинджалами. Ліда, що була найближче до них, повільно відступала назад. Але відступати далеко не доводилось, бо позаду вчених була така сама суцільна лава кинджалів.

— Товариші! — повторила дівчина. — Що ж це буде? Що це буде?..

Один з молодих віщунів спробував схопити Ліду за плече. Вона рвучко відсахнулась. Артем стрибнув наперед і опинився між віщуном і дівчиною. В ту ж мить він відчув коло себе ще чиєсь плече. То був Іван Семенович. Геолог стояв поруч з Артемом із стиснутими кулаками. Юнак почув його напружений голос:

— Треба захищатися… гаразд, дужче, Артеме!

Про який захист можна було говорити? Що могли вони вдіяти проти численних ворогів, не маючи ніякої зброї?

Віщуни спинилися. Вони не сподівались такого впертого опору. Двоє з них озирнулись на Дорбатая. Артем використав цей момент. Він заклав пальці в рот і з одчаєм, що мав сили, свиснув, кличучи Діану.

Дорбатай владно й уривчасто сказав кілька слів. Мабуть, це був наказ схопити чужинців будь-що. Мечі блиснули в повітрі, готові впасти на товаришів. Тепер зникла всяка наді на порятунок. Значить, здаватися?.. Виходить, кінець?..

Ось між озброєними віщунами з’явилися ще двоє — без зброї, але з довгими шворками, зав’язаними петлею. Наближалася хвилина безнадійної поразки. І в цю саму мить Артем почув якийсь звук — ще далекий, але виразний. Це вона, вона!.. Не може бути сумніву!..

— Іване Семеновичу, вона!

Тепер почулося вже зовсім виразне уривчасте, загрозливе гакання. Вона, вона! Що мав сили, Артем закричав:

— Сюди, сюди, Діано! Поскіна! Поскіна! Сюди! Поскіна!

Мечі здригнулися в руках віщунів. Поскіна?.. Страшний білий дракон?

— До мене! Поскіна! Діана! Поскіна! — гукнув Артем.

Гавкання змовкло. І зараз же злякано загув увесь майданчик. Скіфи відсахнулися в сторони, не встигши навіть вихопити зброю. А між ними, як метеор, пролетів великий білий бульдог. Діана бачила тепер своїх друзів, вона не гавкала більше. Блискавичним стрибком вона промайнула над головами враз скам’янілих віщунів і опинилась біля Артема та Івана Семеновича. Очі її вмить знайшли і інших друзів, вона зразу ж помітила небезпеку, яка загрожувала її хазяям.

Коротко загарчавши, Діана кинулась на віщунів. Вона ніби не помічала піднесеної зброї, вона наїжилась і напосідала на них. І знов повторилася вже знайома товаришам картина. Віщуни злякано відступали перед собакою. Вони не наважувались навіть замахнутися на Діану кинджалами або мечами. Вони відступали, вони перелякано вигукували:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

— Вона перервала мотузку, почувши свист…

Дійсно, на шиї в собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

— Чудесна, люба Діано! — гукнула Ліда. — Вона врятує нас.

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього…

Дійсно, радіти було передчасно. Знов почувся владний голос Дорбатая. Видно було, що старий віщун виробив собі певний план дій. Тепер він був підготований до всього, ніщо вже не могло захопити його зненацька. Він вигукнув кілька слів. І внаслідок цього наказу становище знов змінилося. Це був уже знайомий прийом.

Знов довгі списи висунулися з-за віщунів. Скеровані проти Діани, ці списи не давали їй тепер змоги кидатись на скіфів, треба було відступати. Але куди?..

Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони були вже не в колі мечів і списів. За їх спинами відкривався прохід до возів і наметів. Віщуни й мисливці розступилися. Це був своєрідний коридор, з живих стін якого стирчали вістря списів. Намір скіфів був зрозумілий: під загрозою списів учені мусили відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там? Яка нова пастка?

Списи насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда з Дмитром Борисовичем, за ними Іван Семенович і Артем. І перед самими вістрями списів, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна Діана.

Тим часом зовсім смеркло. Куди віщуни примушують відступати вчених? Адже в темряві боротися з озброєними віщунами буде зовсім неможливо… Знов чути голос Дорбатая: що він говорить, що наказує? Хоч би Варкан переклав, краще вже знати, що чекає на них. Але де ж Варкан?..