Від цікавості аптека, запруджена поважним товариством, замовкає. Тільки єпископ і його каноніки чавкають марципаном, а Март думає, як ніколи, напружено: прохати, що хочеться, чи ще ні? Він шукає очима Матильду, щоб поглядом запитати її, але юнка десь загубилася між паній, і Март дивиться у вікно на площу. Він бачить: пан Калле разом зі своєю благовірною підіймається від Старого ринку. Вони йдуть так швидко, як можуть, одначе під гору нерівною бруківкою просуватися тяжко. Через кожні десять кроків вони зупиняються і переводять дух. Власне, хекає лише мати. Чомусь (може, від недоброго передчуття) їй трохи лячно. І Март вирішує: гаразд, нехай тоді її страх буде недаремний. Нехай має для цього всі підстави! Ось так!

Минаючи єпископа та ного свиту, Март між радниками хапає за руку Матильду іі виводить її до пана Хенрікуса:

— Вельмишановний єпископе, благословіння — ваш обов’язок. Нічого іншою я не прохаю: благословіть нас із цією дівчиною на шлюб.

— О-го-го! — дивується єпископ. — Адже це доня радника Калле — Матильда? — Якусь мить він роздумує і запихає в рота третій кусень марципана. — Он воно що! А чому б і ні?! Коли вже пообіцяв, благословляю вас. І таллінському магістрату, — це вам, друзі мої, — буде корисно, якщо трохи підчикрижу пера гордині. Хоча б задля годиться. Сина нічного сторожа наречу зятем радника! Ага, так-так. — Тут єпископ, який любить іноді вдаритися в політику, згадав про наречену. — Так-так. А ти, дівчино, згодна?

Юна Матильда слухала єпископські міркування і думала. «Ти ба, і сліпий півень інколи ненароком знаходить зерно». А зараз вона опустила променисті очі, спаленіла — личко стало наче з рожевого марципана — і прошепотіла:

— Та-а-а-ак…

Після цього єпископ Хенрікус тут же благословив їх на шлюб. Тільки-но серце тричі тенькнуло від радості, як до аптеки зайшло подружжя Калле.

Радники зі своїми дружинами вмить оточують обидві пари і так їх цілують і віншують, що просто жах. Хто із ввічливості, хто глузуючи, деякі — далекоглядніші — щоб приховати заздрість. Поздоровлення і поцілунки лунали якийсь час, перш ніж батьки збагнули, що насправді скоїлося. Після цього тато Калле так обіймає Марта за шию, що до пуття й не збагнеш, чи це каральний ляпас, чи дружній штурхан, чи шльопанець тестя.

— Ну, такі пригоди коли-не-коли кінчаються значно гірше. Якщо Матильда бажає бути жінкою майстра по виготовленню мартового хліба, то нехай.

— Дружиною марципанового майстра, — виправив єпископ.

Але маму Калле це аніскільки не втішає. Вона гикає і непритомніє— саме там, де біля дверей лабораторії стоїть ясенева софа з високою спинкою. Так що падати зовсім не боляче. Але довго лежати там їй не доводиться. Щодуху, мнямьямнямнякаючн, до неї поспішає синьо-червононосий майстер Поган (адже в кожного наприкінці розповіді має бути своє місце й заняття) і відволодує радницю такими смердючими, але дійовими краплями, що один кмітливий опасистий купець каже, осміхаючись, майстрові Йогану:

— Знаєте, тепер, коли ваш famulus своїми дивовижними солодощами приспав свого тестя й півміста, ви можете своїми гидомирними краплями приводити до тями всіх зомлілих тещ. І навіть, я вірю, й померлих тещ. Це буде ще прибутковіше, ніж приготування марципанів. Хе-хе-хе-хее!

Тим часом пан радник Калле скликав на весілля до свого дому весь люд, що був ув аптеці, і, звісно ж, на чолі з єпископом. Чутка про витівку його превелебності, неабияке щастя аптекарчука і радникової доньки вже сягнула-розпросторилася по всій площі. Там усе густішає натовп цікавих сусідів — зловтішних гільдійських купців і радісних ремісників. Майстер Йоган продає їм келихи чудового кларету і закриває віконниці. Адже він теж запрошений на весілля!

І невдовзі із аптеки починають виходити весільчани: попереду — єпископ Хенрікус, який навіть послав гінця принести йому з Вишгорода єпископську митру. За ним ідуть молодята. Март відкасав рукава, а на капелюх начепив гвоздику. Матильда ніяк не може тримати серйозною квіточку своїх уст і міцно держиться за Мартову руку. Услід за молодою парою йдуть батьки Калле. Радникове лице ніби промовляє: що буде, те й буде, а, можливо, все обернеться на краще, тому що мені здається, що цей Март своїм сидриватсіумом справді прославиться, і ми з ним… А лице ного дружини пихатіє: радниця в будь-якому випадку повинна мати гідність, от, будь ласка! За обома Калле плавом пливуть інші пани і панії, дженджики й чепурухи. І найостаннішим — майстер Йоган (усе ще або знову: АА-ААА-АПЧХХХИ!) і троє мартових підручних із ношами, на яких два пуди марципану для весілля. А за ними, метляючи хвостом і облизуючись, біжить підстрибцем чорно-сірий пес. Мартові помічники весь час мусять віднаджувати його від нош із марципаном:

— Геть! Геть!

Осіннє небо синє-пресинє (таке буває в Талліні вряди-годи), як очі нареченої, коли вона зводить їх, щоб поглянути на Марта. Тоді й Матильда бачить у синьому бездонні — навколо Мартових зелених очей, розкудланої голови і капелюха з гвоздикою — червоні дахи, і жовті мури, і сірі вежі, і те, як із вузеньких вікон на синьому тлі неба витикаються золотисті сурми. І вся процесія, і весь міський навколишній люд чує на вулицях, як залунала весільна музика:

Під цю мелодію чорно-сірий собака в хвості весільного почту врешті зрозумів, що нема надії під ступитися до нош із марципаном. Збагнув і вирішив спробувати щастя в іншому місці. Біжить і обнюхує чутливим чорним лискучо-вологим носом усіх, хто йде на весілля, — і чує, що в Мартовій внутрішній кишені прибережений для Матильди особливо духмяний кусень марципана. Між нами кажучи, марципанове серце. Але собака, звичайно, не бачить крізь Мартів жупан, що то серце так гарно пахтить, та й не збагнув би цього, якби навіть і побачив, а просто вважав би його найсмачнішим на землі наїдком. І коли єпископ зупиняє почет (щоб весільчани під супровід сурм заспівали пісню, а він ними — ааа-еее-ууу — вище! нижче! — керуватиме), тож, коли зупинилися, а з усіма й Март, чорно-сірий пес тицяє тремтливий чорний лискучо-вологий, страшенно милий носик у Мартову долоню і дивиться на нього такими благальними і такими страшенно милими очима, чи не так… тицяє чорно-сірий, або з іншими рябинками, або зовсім одномастий собака, твій собака, чи не так, тицяє тобі в долоню страшенно милий носик і дивиться такими благальними і такими страшенно милими очима на тебе і ніби каже: «Любий і шановний юний господарю (чи господинько), всі мої сьогоднішні ранкові справи давно зроблено, а ти стоїш тут, на площі, одна нога попереду, друга — трохи позаду, вже так чудернацько довго, що я хотів би вельми тебе прохати: повертаймось додому…»

Тоді ти вмить упізнаєш свого собаку, тому що він не лише існує зараз, а, звісно ж, багато в дечому чудовіший за прудкого каллевського лягавого п’ятсот тридцять шість років тому… І ти пестиш свого собаку тут же, на Ратушній площі, несказанно радий, що знову знайшов його. І тут же у кав’ярні, що в Сайякяйке[21], ти купуєш (якщо воно саме є) красиве розмальоване марципанове серце — щоб по дорозі додому з’їсти разом із собакою.

І ось ти йдеш із ним додому, смакуючи мартово-марципановим серцем, і, либонь, трішечки замисленіший, ніж коли вирушав на прогулянку.

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» КИЇВ 1978

Гумористична казкова розповідь про життя середньовічного Талліна, про кмітливого помічника аптекаря, який випадково винайшов марципан.

Переклад з естонської Олександра Завгороднього

Оформлення Сдара Вальгера

Перекладено за виданням:

Jaan Kross, Mardileib, kirjastut «Eesti raamat», Tallinn, 1973