Зачувши останні рядки, майстер Йоган ступає особливо твердо. Очевидячки, своєю ходою хоче ствердити: все, про що співається в пісні, — свята правда. До речі, проти того, що в ній, приміром, говориться про дзвінкі монети, жодна душа аніскілечки не перечитиме. Адже сказано нелукаво й прямо — несіть таляри в нашу калитку! За гроші все буде сповнено чесно й без зволікань, тобто приготовано ліки й таке інше. Але співати далі Мартові вже не можна, бо вони прибули. Впевнено ступає майстер Йоган на чисто заметені східці будинку радника, який мешкає на вулиці Мюйрівахе, і пані Калле власного персоною зустрічає його.

Це дебела дама з вельми поважним лицем, а як прямо сказати — стара відьма зі злющими-презлющими очицями. На ній ошатна сукня з оксамиту й кілька фунтів[8] срібла на шиї та зап’ястях, а на пальцях навіть золото (бо до наказу, котрий покладе край пишноті навіть радниць, мине ще — о-го-го! — майже сотня літ).

Майстер Йоган, уклоняючись господині, згинається такою дугою, що Мартові за його спиною нічого дотримувати звичаю, а пані лише киває— більше підборіддям, ніж головою — і сповіщає:

— Ні, здоров’я радника зовсім не поліпшується. Болить живіт, крижі ломить, все тіло ниє. — А про те, що жовч ударила радникові в голову і він жбурляє свічники й тарілки в домочадців, — анітелень.

Вони мерщій заходять у дім, і майстер шапкує вже перед радником — знову так догідливо, що Март не вклоняється зовсім. Радник у тонкій лляній сорочці лежить у просторій світлиці на чудовому ліжку з дашком саме під пахвою у дубових внутрішніх сходів. Радникове лице понуре, вуса сивуваті, настовбурчено-їжакуваті, він майже не помічає поклону майстра Йогана.

— Так-так-так! У мене кольки в животі. Наче грозові хмари клубочаться навколо пупа. Крижі судомить. А на поперек буцімто висипали візок жару з кузні й раз по раз хтось звідти висмикує розпечені залізні прути. Все тіло ниє, мов я не дев’ятнадцять років таллінський радник, а торба, в якій зашумували козячі бібки. Отож я хочу, щоб ти за цими ознаками сказав, яка в мене недуга.

Звичайно, адже для цього майстер Йоган сюди й покликаний. Тож він музикально підшморгує в ніс те, в чого естонською мовою немає милозвучної назви, й починає:

— О вельмишановний і ясновельможний пане, мій доброзичливцю і повелителю! Як сонце стародавньої медицини — Гіппократ, так і місяць її — Гален і тим паче в пізніший час зоряне небо лікувального мистецтва — медичний факультет Падуйського університету…

Та ми не будемо його слухати. Навіть радник пропускає все це повз вуха. І його половина теж. Не кажучи вже про Марта. Але ця промова, хоч і потрібна, як мертвому кадило, продумана заздалегідь. Лікар (чи той, хто сповняє його обов’язки) чи якийсь чиновник, що виконує всілякі важливі доручення, неодмінно має показати лікарські (чи канцелярські) основи своєї премудрості. Принаймні повинен уміти викласти їх, щоб його сприйняли з належною серйозністю.

Гіппократ, Гален і весь медичний факультет Падуї за таких симптомів вважали… Ну, те і те, те і те. А тепер за всіма вимогами науки приступимо до найімовірнішого виявлення, яка хвороба спіткала нашого повелителя й доброзичливця і що in concreto робити в цьому випадку. Мнямнямнямням. Martine, da mihi arcam meam!

Ага, до речі, що поробляє в цей час Мартінус?

Ой-ой-ой… Саме тоді, коли майстер Йоган виголошував у радникових хоромах промову, сталася вельми суттєва подія. Звісно, спочатку ніхто й гадки не мав, що це так знаменно. Саме в цей час дубовими сходами згори спурхнула донька господарів Матильда. Тендітна дівчина-метелик, у якої (в усякому разі нині) ще немає на личку батькової пихи, а на шиї материного срібла. Лише на кирпатенькому носику три веснянки, а над ними — сині очі. її бузкова сукня погойдується, як велика квітка орлика. Ось вона стоїть перед батьковою постіллю поряд з ненькою, так що пані між донькою і Мартом — наче безмовна сторожова вежа.

І коли майстер каже: «Da mihi arcam meam», Март простягає, звичайно, скриньку з інструментами: спершу бряжчить — знімає з плеча, морочиться із защіпкою і відчиняє її. А в цей час погляд його зелених очей силкується обминути радницю спереду чи ззаду і стрітися із синіми очима панночки Матильди. Тому що раз або навіть двічі вони вже стикались із його зеленими. Отож скриньку з інструментами Март подає майстрові, власне кажучи, потилицею. А коли б він мав бороду — справжню, як у дорослого чоловіка, красиву, широку, наче лопушина, моряцьку бороду, — то зараз вона привселюдно роздвоїлася б: половина лопуха настовбурчилася б у бік майстра й радника, а друга неодмінно потяглася б поза радницею, котра стоїть між ними, як рондель[9], до Матильди. Але поки що в Марта немає бороди. Лише висіявся пушок мідяного кольору на верхній губі. І то ледь помітний. Хіба що коли на нього впаде промінчик. Ось як зараз: крізь свинцеву візерунчасту раму світлиці сонце розмальовує речі й людей — нібито всі вони потрапили в дивну густу й ніжну рибальську сітку, а світило відбирає зі свого строкатого вилову лише дещо й примушує блищати-сяйнитися. Між іншим, Матильдині кучерики вже біля його лівого вуха, а Мартові тіль-тіль примітні м’якесенькі вуса коло самих її уст, із яких наче ось-ось спурхне «ой». І ні вона, ні він не можуть одвести погляду від сяйнистих накрапів одне на одному — хай собі мама Калле, мов рондель, стовбичить між радниковою мазункою й аптекарчуком.

— Мнямнямням, — говорить майстер Йоган біля постелі радника. — Martine, infunde urinam consulis in ampullam congiariam!

І Март, звичайно, ллє, але майже повз триквартову колбу, адже його очі прикипіли до іншого.

Тоді майстер йоган підіймає колбу й тримає її в мерехтливому снопі світла, то вирячуючи, то прискалюючи очі, як це чинять найповажніші лікарі, найвишколеніші ескулапи, і промовляє:

— Мнямнямнямням. Завдяки нашій глибокій вченості із того, що в цій колбі пузириться, ми виразно бачимо таємниці на ситі сонячного проміння: це жовчні страждання, котрі непокоять нашого повелителя й доброзичливця. Це нехіть жовтої жовчі бути вкупі з чорною й опір чорної жовчі, яка не бажає поступитися перед жовтою. Це бурхання двох протилежних жовчей у нутрощах нашого дорогого повелителя й доброзичливця, і я мушу вас застерегти: коли цього не лікувати якнайдійовіше, то може скоїтися, що обидва бунтівники, спінившись, ударять в голову нашому доброзичливцю, і він наперекір своїй неабиякій доброті й цілковито всупереч бажанню почне жбурляти важкі речі у своїх близьких.

Радник сопе й гримить:

— Зовсім не всупереч, а так забаглося. Гм.

Але дружина перебила його:

— Майстер правду каже. Миски й свічники вже летіли в нашу покоївку, Юргена й двірника, мелькотіли понад самим моїм носом, і тому вимагаю, щоб радник якомога швидше отримав найкращі ліки.

Говорить і при цьому бере Матильду за підборіддя, схоже на райське яблучко, і вже втретє одвертає її личко — ось тобі й на! — від юного аптекаря. Дивися, мовляв, на тата й батька міста, як велить порядок і обов’язок. Мартові в обличчя господиня Калле пальці не тикає. Зовсім ні. Тому що Март не дозволяє більшого, як захоплено вилупити очі на радникову доньку, що кожному міському парубкові певною мірою не тільки не заборонено, а навіть бажано. А от радниковій дівулі якнайсувор-р-ріше заказано так недоречно кокетувати і пускати бісики. Тьху!

— Мнямнямнямням, — жує майстер Йоган, — найкращі ліки. Ясно. Найкращі ліки. Такі, що віднайти їх на землі можна лишень серед великих відкриттів лікувального мистецтва. Ясно. В даному випадку, — тут майстер Йоган робить урочисту паузу, і його пронизливий од нежитю та й сам по собі дзвінкий голос сповзає па кілька шанобливих нот униз, і він виголошує хрипко-рокітливо, ніби з-під відхиленої ляди погреба, — це — mitridatsium. Так. Це дивовижні ліки, які склав сам вірменський цар Мітрідат півтори тисячі років тому. Із п’ятдесяти чотирьох найміцніших юркантійських рослин і найбільш слизьких понтійських морських тварин та інших чудес!