Малий подумав, потім відповів:

— Не знаю… Арбалети я сам доведу до ладу… Пастки й Вухань може зробити, якщо троє… четверо чоловіків допомагатимуть. Іще двоє… троє, щоб нарубати й нагострити осикових кілків. От і все.

— Хто може допомогти Вуханеві й Петрусеві робити «іграшки», — Івась зробив наголос на останньому слові, — починайте роботу. Де Борода?

— Я тут, — з готовністю відповів той за спиною.

— Бородо, — Івась нарешті підвів голову й зазирнув велетневі в очі. — Треба зібрати все срібло, яке тільки є в селі.

— Та де ж його… — почав чоловік, але Івась перебив його.

— Я знаю, що немає. Але треба знайти бодай жменю. Щоб зробити наконечники для стріл. Чуєте, люди? — Він подивився на всіх, хто стояв довкола. — Пригадайте, подумайте. Тільки сріблом ми можемо перестріляти цю погань. Пошукайте.

Ніхто нічого не сказав, та й не треба було казати. Івась полегшено зітхнув, коли люди почали розходитися. Ніхто не заперечив. Це головне. Бо слів, щоб переконати тих, хто не вірить у можливість захистити село, у хлопця не було. Він і сам сильно в тому сумнівався. Де ж Лесик? Де Леля? Де Марічка?

Безслідна мітла

Вони вирушили на світанку — дівчатка верхи, а Лисий пішки, зі ступою на рогачі в лівій руці й зарядженим арбалетом у правій. Ліс навколо стояв вогкий і холодний. Вчорашній дощ ніби змив залишки літа й приготував землю до осені. Он уже й жовте листя на осиці. Його ще мало, але скоро вже все воно пожовкне, а оці листочки, які почали золотіти першими, першими й облетять.

Між нею і Лисим була кобила, на якій сиділа Марічка. Тому Лисого Леля майже не бачила. Більше бачила спину малої, і відчувала, як дівчинці важко. Відчувала, швидше порівнюючи з собою. Їзда верхи виявилася дуже непростою справою. Стремена їм підв’язали, навіть Марійчині ніжки діставали до них. Але це не дуже рятувало. Сідло було слизьке й велике — на дорослого чоловіка, доводилося постійно триматись однією рукою за луку, щоб не з’їхати й не випасти. А кінь із кожним кроком так підкидав! За півгодини Леля набила собі сідниці й тільки дивувалася, як це Марічка терпить.

Йшли вони прямо на південь, нікуди не звертаючи, якщо можна так сказати, якщо можна в лісі йти, нікуди не звертаючи. Леля знала, що Лисий не довіряє Василю-Василему, як він називає того чоловіка, що завдав йому смертельного удару в груди. Загалом вона була схильна вірити Лисому — і в цьому також. Цілу ніч вони прошепотілись у великій круглій хаті покійного вождя, де тхнуло старістю й цвіллю, намагаючись не розбудити Марічку. Мала була така виснажена майже безсонною ніччю напередодні й переживаннями попереднього дня, що заснула зразу ж, щойно голова її торкнулася подушки.

А Лелі й Лисому було про що поговорити. Він їй усе розповів, вони разом спланували дорогу додому. Тільки одну тему всіляко оминали в розмові — про те, що у Лелі є жива вода. Вона й тоді, на березі, після розмови з русалкою нічого не сказала про це. Тепер це було те, що найбільше бентежило її. Від самого воскресіння Лисого вона майже ні про що інше не могла думати.

Безперечно, Лисий здогадувався, чому він ожив. Таке з ним уже було. Чи майже таке. Ще коли він захворів на страшну смертельну хворобу, його врятували Лелині сльози. Старий Інженер (от уже кого треба називати вічним!)

розповів їм тоді історію про своє одужання. І його також врятували сльози — сльози його дочки.

Але одужання й оживлення — це все ж таки різні речі. Тепер Леля була впевнена, що русалка сказала правду. Вона справді має неоціненний скарб. І від цього усвідомлення Лелі ставало страшно. Занадто важкий тягар для дівчинки тринадцяти років.

— Марічко, як ти? — стиха спитала вона.

— Нічого, — відповіла дівчинка. — Верхи краще, ніж на ступі.

Це було несподівано.

— Чим же краще? — поцікавилася Леля.

— Не холодно. Кінь теплий. А тобі хіба не краще?

— Ой ні, — зізналася Леля. — Я тепер уже не тільки сидіти не зможу, а мабуть, і кроку не зроблю. Все собі повідбивала.

Лисий їх почув і зупинився.

— Злазь, — коротко мовив він. — Іди попереду. Зі ступою.

Сам він узяв мітлу й пішов у хвості, замітаючи сліди. Мітла ніби жила своїм окремим життям — метелялася позаду, і Лисий навіть не озирався, бо знав, що тепер їх ніхто не знайде. Мітлу недаремно називали безслідною. Сліди вона не замітала, а просто знищувала — ще один цінний «подарунок» від баби Яги.

— Лелю, — погукав він через кілька хвилин.

Дівчинка озирнулася, й Лисий рукою показав їй, що треба завертати праворуч, іти на захід. На південь від цього села вони вже були. Й ніяких приємних спогадів не лишилося — ні про Чату, ні про порожні дерева, ні про болотну погань.

Леля погукала Глину, який забіг надто далеко вперед. Собаці, схоже, зовсім не до вподоби були їхні нові супутники, тож він намагався триматися подалі від коней, розуміючи, що ніякі його протести тут не зарадять — коней ніхто не прожене.

У лісі ставало парко. Діти поспішали. Втім, Леля стала забобонною — вона знала, що коли спішиш, неодмінно стається щось погане, щось затримує тебе, ще й невідомо, як надовго.

Глині велося ще гірше. Він не розумів, навіщо було звертати зі знайомої дороги. Доти вони поверталися додому так, як прийшли сюди. Тепер занурювались у незнайомий ліс. Тут, звісно, було цікаво — нові запахи, взагалі новий простір. Але знайомою дорогою ходити принаймні не менш цікаво, бо можна відшуковувати ледь вловимий свій і Лелин запах, так було більше впевненості в тому, що вони на правильному шляху.

А Марічка, так багато переживши за останні дні, майже куняла в сідлі, хоча й була як ніколи збентежена. Що сталося в селі, чому Лисий так дивно розмовляв із людьми, вона не розуміла. А те, чого не розуміла, їй не подобалося. Марічка вміла розуміти навіть те, чого не розуміють інші — найрозумніші. От Леля, наприклад. Вона вже така розумна, така розумна! І все одно не вміє так, як Марічка, розуміти тварин, воду, траву…

А от те, що сталося в цьому дивному селі, Лелю, схоже, не здивувало. А мала губилася в здогадках. Найбільше її бентежив Лесик. Він був не такий, якого вона знала. Ні, він не міг бути поганим чи що там. Просто Марічка ніколи не бачила, щоб люди так швидко змінювалися. Це було ще страшніше, ніж те, як змінився Пластун. Хоча той, можливо, ще зміниться назад. А Лесик…

Вони все йшли незнайомим лісом, сторожко, обережно, водночас намагаючись не гаяти часу. Крик вовкулаки, про який розповіла Марічка, хоч і був дуже далеко, все ж мимоволі підганяв і Лисого, і Лелю. А якби вони знали, що діється за їхніми спинами, то, можливо, йшли б іще швидше.

А коли б не звернули на захід, то втрапили б у ту ще халепу!

Засихання живої людини

Якби не Степан, Василя б село вбило зразу після того, як чужі діти зникли в лісі.

— Це він! Це все він! — гукали люди, повільно стискаючи коло довкруг Василя.

Хоч від лисого й босого вдалося відкупитися, ніхто до кінця не повірив, що напасть їх тепер мине. Та й коней шкода! Пара найкращих коней! І в цьому звинувачували насамперед його — адже ніхто інший, як він, зміг убити лисого й босого, хоч і ненадовго.

Його просто розшматували б, якби не Степан. Той вийшов наперед, розвернувся спиною до Василя, й голосно гукнув:

— Ану скажіть мені, хто не хотів убити хлопця!

Натовп на мить завмер. Не чекаючи, поки люд знову загомонить, Степан вів далі:

— Хто кидав у нього списа?

Таких було кілька, але жоден із них зараз у тому не зізнався.

— Мовчите! Хто хоч слово сказав вождеві, коли той вирішив одружитися з дівчиськом?.. Знову мовчите! Чим же тоді Василь гірший від вас?

Люди мовчали, однак видно було, що мовчали більше зі страху. Чим глибше вони усвідомлювали свою провину, тим більше ненавиділи Василя. Він ніби був призвідцем. Ніби самі вони стали винними через нього. Якби подумали, то зрозуміли б, що це не так. Але ж такі люди. Упав із дерева, набив ґулю — хто винен? Дерево. Не я ж!